22 травня 1861 року відбулось перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева. Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі, там його (на Смоленському кладовищі) спочатку і поховали. А восени 1890 року під час перебування в Києві Михайло Коцюбинський відвідав могилу Тараса Шевченка в Каневі.

Свої враження від цієї подорожі він виклав у нарисі «Шевченкова могила». Тож до річниці перепоховання Тараса Шевченка пропонуємо вашій увазі нарис Михайла Коцюбинського «Шевченкова могила».

Поміж широкою, синьою биндою Дніпра та юрбою зелених гір побігла з Канева триверстова дорога до Шевченкової могили. Інколи в’ється дорога понад самим Дніпром, і тоді зачудоване око далеко засягає по блакитнім просторі діда Славути, що своїми легенькими хвилями пеститься з білим пісочком противного, полтавського берега. Інколи стрічається дніпрова сага, відділена від ріки косою. Коса вкрита невисокими кущами осокора. Кругле, ясно-зелене листя його зазирає, мов в дзеркало, в тиху воду. Де-не-де на кілках понад берегом висять неводи.
А по стрімких шпичастих горах вправоруч від дороги ліпляться біленькі хати сельця, понависали над кручами та провалами кучеряві садки. Як глянеш на гору, то здається, що ті хатки стояли колись на горі, та докучило їм стояти там, схотілось ближче глянути на дніпрові води, і вони, побігши з гори вниз, з переляком зупинились над самим стрімким місцем, боячись впасти, покачатись вниз і впірнути в таємничі води Дніпра. Так і дивляться вони переляканими очима-віконцями на кручу, так і присіли до землі, щоб часом пустун-вітер не звіяв їх униз...
Аж ось на погожім небосклоні виткнулась Княжа гора, а ближче, на Чернечій горі, де похований Шевченко, на самому вершечку зарябіли штахетики. Межи Шевченковою горою та Лисою, що таки зараз здіймається з правого боку, — вуличка. Тут живуть гончарі. Скрізь — на призьбах і на дворі стоять рядки горшків, мисок, всілякої глиняної посуди. Вліворуч від вулички треба податись у ярок. Там, межи високими вербами, дзюрчить струмочок. За струмком, помежи кущами, гадюкою в’ється на Шевченкову гору стежечка. Пройдеш кілька ступнів, і наче яка сила зупинить тебе. Мимохіть озирнешся, і мальовнича картина прикує тебе до місця. Бог зна звідки, мов з моря блакиті, що зливалась з землею поза Чернечою горою, вигулькнули веселі дніпрові гори, вкриті то синім кучерявим лісом, то золотою стернею, то ясно-зеленою травою. Золоте сонечко сипле на них своє проміння, гаряче повітря обіймає їх, блакитне небо пестливо схиляється над ними. Дзвінка дівоцька пісня, сердечна та тужлива, лунає десь в зелених горах. Вище — кругозір ширшає, кращає.
На горі, попри повітку та хату сторожа, вхід на маленьку площину, огороджену штахетами. Посередині того плацика, засадженого молодими щепами, зеленіє вкрита травою висока могила. Ззаду на могилу провадять дерев’яні східці, а на могилі в чавунній посрібленій огорожі здіймається хороший чавунний хрест, помальований білою фарбою. Кінці хреста злучає широкий обід. Від східець блищить на хресті позолочуваними буквами напись: «Шевченко», а нижче, на табличці: «Родився 25 лютого р. б. 1814. Почивъ 25 лютого р. б. 1861». З противного боку хреста (лице могили) — така ж сама позолочувана напись: «Шевченко», а нижче, на підставі, медальйон з головою Шевченка (профіль, без шапки), зроблений горорізьбою і позолочений. На огорожі понаписувані прізвища тих, що звиджували могилу.
Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаєш, хто тут похований... Перед очима стає ціле життя поета, його бажання хоч останні дні свої прожити в поетичній рідній країні, над любим Дніпром:
А я так мало, небагато
Благав у бога — тілько хату,
Одну хатиночку в гаю...
Не довелось!..
Зате поховали, як хотів:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно...
І справді, пишна, широка картина відкривається з могили! Скільки оком скинеш — леліє Дніпро, вигинаючись поміж горами, тихо миючи піскуваті коси... З одного боку знялись над ним шпичасті гори з зеленими садочками, з темними балками, з ланами золотої та червоної стерні. З другого боку — пологий берег пишається на сонці зеленими шатами і десь далеко зливається з блакитним небом. Вправоруч від могили вирізується на небосклоні Княжа гора, вкрита густим, прехорошим лісом. Чудове місце!
На нагірній рівнині воколо могили зеленіє молодий садок. Тут єсть і сливочки, і яблуні, і морелі, і навіть виноград. Стежки обсаджені квітками. По грядках кавуни стелять своє огудиння.
Невеличка хатка сторожа побудована заходом д. В. Г. Шевченка, нареченого брата поета. Хата ділиться сіньми на дві половини: в одній живе сторож, а в другій, наліво від вхідних дверей, — світлиця для туристів. В світлиці тій, не дуже великій, вздовж стін стоять широкі ослони, застелені різнобарвними, дуже красними килимами місцевого виробу (властиво, плахти, котрі уживаються жінками на запаски). Просто вхідних дверей стоїть стіл простої роботи, застелений білою скатеркою, а на столі лежить красно оправлений «Кобзар». На стіні, проти стола, висить великий портрет Шевченка, хорошої роботи олійними фарбами, в красних рамах. З обох боків портрета висять кінці багато вишиваного рушника, дарунку якоїсь щирої українки. На однім кінці рушника вишито: «Думи мої, думи, лихо мені з вами!», а на другім: «Любіте, брати мої, Україну любіте». В лівому кутку світлиці образ св. Тарасія, також обвішаний рушниками. Перед образом висить лампочка. Через вікно, в причілковій стіні, відкривається вид на гори, а через два другі вікна — на могилу. Як ще додати, що межи тими двома вікнами висить дзеркало, скрашене вишиваним рушником, то описання тої простої, але милої обстанови буде скінчене. В світлиці тій можна переночувати, попросивши у сторожа свіжого сіна. В нього ж можна дістати і що-небудь з’їсти.
З правдивим жалем покидаєш той любий, поетичний куточок України!..

23 вересня 1890 р. Вінниця

Михайло коцюбинський