Чернігівський музей-заповідник Михайла Коцюбинського

Видатна дослідниця історії Чернігівщини

marije4ka07 — Mon, 25 May 2026 04:45:08 GMT

Тамара Павлівна Демченко – відома в Україні, а також за її межами краєзнавиця, кандидат педагогічних наук. Випускниця історичного факультету Київського університету імені Т.Г.Шевченка, з 1971 року працює в галузі освіти.

Тамара Демченко – авторка численних дослідницьких публікацій, пов’язаних з Чернігівщиною і її людьми: «Містечко над Сновом», «Батько Шраг», «Голодомор 1932-1933 рр в Україні очима$CUT$ дослідників і свідків: Чернігівщина. Збірник матеріалів» та багатьох інших ґрунтовних праць.

Тамара Павлівна брала активну участь у виданні «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр в Україні. Чернігівська область». Неодноразова лауреатка Чернігівського обласного конкурсу «Краща книга року». Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії ЧДПУ імені Т.Г.Шевченка.

У вересні 2009 року за книгу «Батько Шраг» Тамара Демченко здобула звання лауреата Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського у номінації «Народознавство».

Ф. Р–2127: Штатний розпис (або працівники музею у 1950-х – 1960-х роках). Продовження

marije4ka07 — Wed, 20 May 2026 04:06:41 GMT

Найбільш інформаційно наповненим є документ «Список працівників Чернігівського літературно-меморіального музею М.М. Коцюбинського станом на 13 січня 1960 року». Показово, що список не містить граф з біографічними даними співробітників періоду Другої світової війни. Імовірно, вплинула Відлига – період в історії, що розпочався після смерті Йосипа Сталіна.

Презентуються біографічні складові вже 14 співробітників: ПІП, рік народження, національність (всі співробітники були $CUT$українцями), партійність, посада та адреса, дата прийому на роботу, освіта (навіть номери дипломів), спеціальність. Керівний та науковий склад не змінився.

Залишилися на своїх посадах: старший бухгалтер, завгосп, двірник, секретар-машиністка. Але з’явилися і нові співробітники: Дейнеко Дмитро Петрович (1914 року народження, садівник, адреса – вул. Коцюбинського, 10, розпочав роботу 18 травня 1959 року, освіта – середня (сільськогосподарський технікум); Крицька Лариса Григорівна (1939 року народження, наглядач, адреса – вул. Тельмана, 17, розпочала роботу – 19 липня 1958 року, освіта – середня, 10-літка); Дашко Надія Петрівна (1909 рік народження, прибиральниця, адреса – вул. Воровського, 32, розпочала роботу – 10 березня 1959 року, освіта – початкова).

Також: Приступа Анна Іванівна (1923 року народження, опалювач, адреса – вул. Маяковського, 6, розпочала роботу – 3 квітня 1960 року, освіта – середня, 10-літка); Компанєєць Акуліна Андріївна (1907 року народження, заміняла двірника, Марію Демиденко, яка була у декретній відпустці, адреса – вул. Пролетарська, 4, розпочала роботу – 9 листопада 1960 року, освіта – початкова); Портная Марія Іванівна (1898 року народження, сторож, адреса – вул. Пролетарська, 14, розпочала роботу – 30 серпня 1960 року, освіта – початкова).

Далі буде.

Дорогі колеги! Вітаємо вас із Міжнародним днем музеїв!

marije4ka07 — Mon, 18 May 2026 04:10:05 GMT

Музей – це не лише місце збереження історії та культурної спадщини, а й простір натхнення, пізнання та живого діалогу поколінь. Завдяки вашій відданості, професіоналізму й любові до своєї справи минуле оживає та знаходить шлях до сердець людей.

Бажаємо вам невичерпної енергії, творчого натхнення, нових цікавих проєктів, вдячних відвідувачів і тепла в колективі. Нехай ваша праця завжди буде гідно оцінена, а кожен день приносить$CUT$ радість, розвиток і гордість за свою справу.

Міцного здоров’я, добробуту, миру та нових звершень!
Зі святом!

Українські літератори про ранні твори Василя Стефаника. До 155-річчя від дня народження письменника (14.05.1871-07.12.1936)

marije4ka07 — Thu, 14 May 2026 05:57:21 GMT

У світову літературу Василь Семенович Стефаник увійшов як видатний майстер психологічної новели. Прозова спадщина Василя Стефаника невелика за обсягом. Це близько 70 новел, що склали його прижиттєві збірки «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926), а також видання «Твори» (1933).

Загальне визнання самобутності таланту Стефаника прийшло вже після появи його першої збірки новел «Синя книжечка».$CUT$ Прочитавши її, Борис Грінченко писав Стефаникові: «Потрапила мені до рук Ваша «Синя книжечка». Ще поперед неї я читав Вашого «Камінного хреста». Прочитав я це все і поздоровив українську літературу з новим белетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами – Федьковичем і Франком».

Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед відкриттям трагедії селянства, показом болючого процесу його пролетаризації, а також новизною і силою художнього вислову, майстерною обробкою тем. Саме з цієї збірки розпочався блискучий літературний злет Василя Стефаника. Неможливо залишитися байдужим, прочитавши такі новели, як «Катруся», «В корчмі», «Новина», «Виводили з села», де трагізм становища селянина полягав не тільки в зубожінні й розоренні, пролетаризації, а й у солдатчині.

«Стефаник змальовує селян, - зазначала Леся Українка, - які стоять на порозі до повної пролетаризації або вже переступили цей поріг». Леся Українка і Ольга Кобилянська говорили про Василя Стефаника як продовжувача традицій Федьковича. За їх спостереженням, Стефаник був таким самим, як і Федькович, знавцем мови, закоханим у селянське середовище. До того ж Стефаник далі розвинув одну з провідних тем творчості Федьковича – жовнірську. Їй присвячені дві новели зі збірки «Синя книжечка» - «Виводили з села» і «Стратився». Якщо у новелі «Виводили з села» батьківські серця крає страх за сина, то у новелі «Стратився» батьки вже оплакують єдиного сина, який, не витримавши служби в цісарському війську, закінчує життя самогубством.

В одному з листів до Василя Стефаника Ольга Кобилянська писала: «Виводили з села» - се сама крівава сльоза, а стільки поезії!». І далі зазначала, щоб так писати, як він, «…так бачити, треба мати очі такі, що бачать душу, і те ще, що і поза душею діється. У Вас такі очі».

На початку січня 1899 р. Ольга Кобилянська переклала німецькою мовою новели Стефаника «Лист» і «Катруся», переслала їх у Лейпціг письменникові Л.Якобовському, який мав намір видати антологію української літератури німецькою мовою, що її підготували Ольга Кобилянська і Осип Маковей.

У лютому 1899 року Василь Стефаник написав один із найсильніших своїх творів – «Камінний хрест», присвятивши його Кирилові Гаморакові. Саме життя, жахливі картини від’їзду селян-емігрантів з рідної землі спонукали письменника до цього. Прототипом головного персонажа твору був русівський селянин Стефан Дідух. Він «…дуже не хотів покидати свого камінного ґрунту, та діти, невістка і донька не давали йому жити, і він лише тому втік до Канади, щоб могти жити дальше». Так писав Стефаник у статті-спогаді «Під вражінням вистави «Земля».

Прочитавши новелу «Камінний хрест», Ольга Кобилянська одразу написала Стефаникові листа, в якому високо оцінила цей твір: «Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу. Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша, «котру не можна забути».

У «Літературно-науковому віснику» (1899, Т. 6, кн. 6, с. 191) у рубриці «Хроніка й бібліографія» було вміщено анонімну анотацію на збірку новел В.Стефаника «Синя книжечка» (Чернівці, 1899). Автор анотації зазначив, що вже першими новелами Стефаник показав себе «не тільки майстром літературної форми і покутського діалекту, але надто дуже добрим знавцем народної, мужицької душі».

Іван Труш у тижневику «Будучність» (1899, №2, стор. 6-7) надрукував статтю «Василь Стефаник». Автор згадує про три новели, опубліковані в ЛНВ 1898 року: «Тут заговорив до нас Стефаник, перший по Франку, сильним артистичним голосом і представив мужика, або ліпше сказати його душу, так пластично і так знаменито, як ніхто перед ним... Селяни в творах Стефаника – то типи переходові: з бідного мужика на наймита-пролетаря. Новели «Синя книжечка», «З міста йдучи», «Камінний хрест» - то найгарніші ілюстрації до процесу пролетаризації мужика».

Лейпцігський журнал «Die Gesellshaft» (1899, т. ІV, ч. 2., с. 125-128) вмістив у перекладі Ольги Кобилянської новелу В.Стефаника «Лист» з такою приміткою: «Ніхто з сучасних українських письменників не знає так українського селянина, як Василь Стефаник. Він справжній селянський поет».

Іван Франко у статті «Українсько-руська література і наука в 1899 році», вміщеній у газеті «Діло» (1900, №1, ст. 1-2) привітав вихід «Синьої книжечки» Стефаника, зарахувавши його до «талановитих новелістів», які виступили одразу з «дозрілими плодами». Франко підкреслив, що Стефаникові коротенькі нариси з життя простого люду відзначаються великою простотою і глибоким ліризмом. «У кожному образі відчутно його велику любов до людей, про яких він пише, глибоке співчуття до їх страждань».

2 липня 1901 року Михайло Коцюбиинський вдруге звертається до Василя Стефаника й Леся Мартовича з проханням надіслати свої оповідання до альманаху «Дубове листя». Як один з упорядників цього видання, він вважає за необхідне залучити до нього кращих молодих письменників. Високо оцінює «Синю книжечку»: «Так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись. Я дуже хотів би познайомитися з другими друкованими Вашими роботами…».

Знаменною подією для всіх українців стало свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 12 вересня 1903 року. Як член делегації діячів української культури Галичини Василь Стефаник на святковому засіданні Полтавської міської думи від імені журналу «Літературно-науковий вісник» зачитав вітальний адрес. 14 вересня Стефаник сфотографувався разом з українськими письменниками з Наддніпрянщини. На фото бачимо М.Коцюбинського, Лесю Українку, Гната Хоткевича, Василя Стефаника, Олену Пчілку, Михайла Старицького, Володимира Самійленка.

Михайло Коцюбинський тоді ж подарував Стефаникові збірку творів «Оповідання» (К., 1903) з дарчим написом: «Дорогому і рідному Василеві Стефаникові на згадку про незабутні дні стрічі в Полтаві. Автор". Книга зберігається в музеї Стефаника в Русові.

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом музею-заповідника М.Коцюбинського

Ф. Р–2127: Штатний розпис (або працівники музею у 1950-х – 1960-х роках). Продовження

marije4ka07 — Wed, 13 May 2026 06:00:10 GMT

Документ «Відомості про кадри Чернігівського державного літературно-меморіального музею М.М. Коцюбинського за станом на 15 квітня 1958 року» не засвідчив принципових змін у штаті музейних працівників, хоча сам він зріс до 13 чоловік.

Музеєм продовжувала керувати Ірина Коцюбинська, а її заступником залишався Лука Прокопенко. Науковою роботою займалися: Наталія Тихомолова$CUT$ (у неї був найбільший стаж роботи в музеї – 15 років), Галина Зубко, Нарциса Коломацька.

З’явилися нові посади: опалювач (Кузьменко Секлета Іванівна, колишня доглядачка; 1915 року народження, стаж роботи – 2 роки, освіта – початкова); секретар-друкарка (Галковська Віра Іванівна, 1922 року народження, стаж роботи – 7 місяців, освіта середня).

Відав фінансами, в якості старшого бухгалтера, Леоненко Іван Прокопович (1908 року народження, стаж роботи – 2 місяці, освіта – середня). Завідувала господарством Щербань Наталія Костянтинівна (1910 року народження, стаж роботи – 4 роки, освіта – середня). Доглядачем працювала Коновал Анастасія Іванівна (1923 року народження, стаж роботи – 3 роки, освіта – середня). Слідкувала за чистотою Широка Марія Павлівна (1908 року народження, стаж роботи – 6 років, освіта – початкова).

За чистоту подвір’я відповідала Демиденко Марія Василівна (1925 року народження, стаж роботи – 3 роки, освіта – початкова). Опікувалася чудовим садом родини Коцюбинських Мусалова Олена Василівна (1929 року народження, стаж роботи – 3 місяці, освіта – середня).

Далі буде.

Почесний громадянин Чернігова Любомир Боднарук

marije4ka07 — Mon, 11 May 2026 04:59:00 GMT

Заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури України, кавалер ордена «За заслуги ІІІ ступеня», почесний громадянин Чернігова – усе це одна дивовижна людина, три десятки років творчого життя якої були пов’язані з нашим містом.

У 1979 році Любомир Мирославович Боднарук був запрошений очолити ансамбль пісні і танцю «Полісся» Чернігівської обласної філармонії. Цей художній колектив об’їхав з концертами не лише$CUT$ всю Україну, а й мав яскраві виступи на Північному Кавказі, у Чехословаччині й багатьох країнах Європи.

Заступник директора з навчальної роботи Чернігівського музичного училища імені Л.Ревуцького Любомир Боднарук успішно керував студентським хором, з яким неодноразово ставав лауреатом всеукраїнських конкурсів хорового мистецтва.

Академічний камерний хор імені Дмитра Бортнянського, започаткований Любомиром Боднаруком, став одним із найкращих хорових колективів України.

У вересні 1993 року Любомир Мирославович Боднарук був удостоєний звання лауреата Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського у номінації «Музичне мистецтво» за пропаганду академічного хорового співу і створення цілого ряду високохудожніх концертних програм.

«У полум’ї війни: сторінки історії»

marije4ka07 — Fri, 08 May 2026 03:20:56 GMT

Восьмого травня в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського розпочала свою роботу виставка бібліотечних матеріалів, присвячена Дню пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 рр «У полум’ї війни: сторінки історії». На ній представлена література з наукової бібліотеки музею, з якої можна почерпнути інформацію та глибше осмислити події Другої світової війни.

У вітрині – історична та документальна література, що ілюструє$CUT$ події перебігу війни, містить спогади та свідчення громадян Чернігівщини про перебування у неволі у роки Другої світової війни. Також є художнє слово, що передає людські долі та трагедії. Представлена література допоможе побачити війну не тільки як хронологію подій, а і як людський досвід, зрозуміти ціну перемоги та втрат, відчути зв’язок між поколіннями та осягнути важливість збереження пам’яті.

В умовах сучасних викликів для України виставка «У полум’ї війни: сторінки історії» набуває особливого змісту. Вона допоможе провести паралелі між минулим і теперішнім, підкреслити, що пам’ять про війну – це не лише історія, а й важливий елемент національної свідомості.

Виставка триватиме протягом двох тижнів – з 08 по 22 травня.

Довідки за тел. (093) 002-42-96.

Адреса музею: м. Чернігів, вул. Коцюбинського, 3.

Така я вже неспокійна людина, такою я, на жаль, зостануся до смерті…

marije4ka07 — Mon, 04 May 2026 08:19:40 GMT

2 травня 1956 року пішов у небуття Хома Михайлович Коцюбинський. Пішов…. І разом з ним пішла ціла епоха. Адже саме він разом з родиною та однодумцями майже все своє життя присвятив справі збереження пам’яті та творчості рідного його брата Михайла Михайловича Коцюбинського.

А цій справі він віддався повністю. Згадаємо хоча б ситуацію щодо будівництва на території музею адміністративного будинку.$CUT$ Навіть можна наголосити на тому, що саме ця справа вкоротила директору життя.

У березні 1956 року Хома Коцюбинський, продовжуючи опікуватися питанням будівництва на території музею Михайла Коцюбинського адміністративного будинку, писав у «високі» кабінети: «Мені 85 років. Із 60 років безперервного трудового стажу 30 років я працюю над увічненням пам’яті М.М. Коцюбинського. З нагоди 85-ліття від дня народження я отримав 60 вітань, серед яких: письменники, журналісти, вчені, академіки, співробітники багатьох музеїв, які вітали мене як свого вчителя в області музейної справи. Вінницький музей був першим в Україні літературно-меморіальним музеєм… вражає неприязне ставлення до мене чернігівського керівництва, яке імовірно викликано моєю непоступливістю, яку я неодноразово проявляв на користь справи, не зупиняючись ні перед чим».

У листі до застмінкультури УРСР Ростислава Бабійчука Хома Коцюбинський писав: «Це вже, напевне, останній лист, бо я написав силу листів…я, певне, прослив як небезпечна, неспокійна людина. Пробачте і не гнівайтеся на мене. Така я вже неспокійна людина, такою я, на жаль, зостануся до смерті».

З болем згадувала смерть батька Михайлина Коцюбинська: «Помирав батько від вогнищевої пневмонії довго й тяжко… штамбові троянди… прикопані на зиму, відкопали вже після похорону… виявилися зчорнілими й мертвими. Мовби пішли слідом за господарем…».

На смерть Хоми Коцюбинського відгукнулося і місто. 4 травня, а не раніше (імовірно на заваді став Першотравень), на шпальтах газети «Деснянська правда» було розміщено некрологи (див. скани).

Ф. Р–2127: Штатний розпис (або працівники музею у 1950-х – 1960-х роках). Продовження

marije4ka07 — Mon, 04 May 2026 08:16:34 GMT

У документі «Відомості про склад робітників Літературно-меморіального музею М.М. Коцюбинського Комітету у справах культурно-освітніх установ УРСР» (1953 рік) принципових змін не відбулося.

Посаду садівника, замість Петра Савича Нємченка, обійняв Дмитро Юхимович Тарасевич (відомості про нього відсутні), двірника – Марія Веніамінівна Лобас (1929 року народження; українка, закінчила семирічку; приступила до роботи у 1952 році; перед початком Другої світової війни та під час окупації не працювала$CUT$ оскільки була неповнолітньою). Точне місце проживання (за документом) з’ясувати не вдалося.

Документи, датовані 1958 роком, засвідчили певні зміни. Так директором музею 9 листопада 1956 року стала Ірина Михайлівна Коцюбинська, а її заступником з наукової роботи – Лука Євдокимович Прокопенко (1920 року народження; освіта вища – 1949 року закінчив Черкаський педагогічний інститут; стаж музейної роботи – з 18 серпня 1949 року).

Старший науковий співробітник Наталія Антонівна Тихомолова, яка розпочала роботу в музеї 3 жовтня 1943 року, продовжувала свою діяльність. Разом з тим збільшилася на 2 одиниці кількість наукових співробітників: Галина Григорівна Зубко (1921 року народження; освіта вища – закінчила 1947 року Київський університет; стаж музейної роботи – з 14 січня 1955 року); Нарциса Антонівна Коломацька (1923 року народження; освіта вища – закінчила 1959 року (так у документі) Чернігівський педагогічний інститут; стаж музейної роботи – з 14 березня 1956 року).

P.S. Архівні документи містять автографи Хоми Михайловича Коцюбинського та Ірини Михайлівни Коцюбинської.

Далі буде.

Ф. Р–2127: Штатний розпис (або працівники музею у 1950-х – 1960-х роках). Продовження

marije4ka07 — Mon, 04 May 2026 08:13:37 GMT

Цікаво, що садівник (Нємченко Петро Савич, 1897 року народження), доглядачка (Кузьменко Секлета Іванівна, 1925 року народження) та двірник (Нємченко Анна Олексіївна, 1893 року народження) мешкали на території музею. Всі вони були вихідцями із сіл Чернігівщини: с. Шаповалівка (нині Ніжинський район), с. Макошино (нині Корюківський район), с. Седнів (нині Чернігівський район).

Нємченко Петро Савич, хоча і закінчив тільки початкову сільську школу, був досвідченим садівником. Ще до Другої світової війни $CUT$він працював у зеленгоспі завідувачем імовірно дослідної ділянки (у документі – «плодопит»). В окупаційний період теж працював у зеленгоспі. Стаж роботи – з 1920 року, на посаді садівника – з 1945 року. Оклад – 410 руб.

Доглядачка Секлета Кузьменко пройшла школу лікнепу і офіційно розпочала трудову діяльність в музеї у 1949 році (до Другої світової війни та під час окупації опікувалася власним господарствам). Мала оклад – 260 руб.

Схожий шлях пройшли і двірник, і прибиральниця (Дудка Варвара Василівна, 1888 року народження, мешкала за адресою – вул. Бєлінського, 16). Освіту вони отримали у двокласному міністерському училищі. До початку Другої світової війни та в період окупації були домогосподарками. Трудову діяльність розпочали в музеї 1946 та 1948 року відповідно. Обидві мали оклади, які дорівнювали 225 руб.

Станом на 1 січня 1952 року принципових змін щодо штату наукових співробітників не відбулося. Але у списку з’явилася нова графа – «національність», яка засвідчила приналежність науковців до українства.

P.S. Архівні документи містять автографи Хоми Михайловича Коцюбинського.

Далі буде.

У кожній своїй ролі актриса впізнавана і завжди різна

marije4ka07 — Mon, 04 May 2026 04:33:55 GMT

Після успішного закінчення Дніпропетровського театрального училища в 1982 році Любов Михайлівна Веселова пов’язала свою долю з Черніговом. У театрі ляльок, а згодом – у молодіжному талановита акторка зіграла десятки різнопланових ролей. Любов Веселова впевнено працює в різних амплуа, завжди пропускаючи кожен образ крізь себе.

Однією з найулюбленіших для глядачів Чернігова стала вистава «За двома зайцями». Колоритні персонажі М.Старицького – Проня$CUT$ Прокопівна і Свирид Голохвастов у виконанні злагодженого дуету акторів Любові Веселової і Олексія Биша прожили на сцені Молодіжного театру вже понад 20 років. Запам’яталися шанувальникам театрального мистецтва також героїні Веселової також і в «Татуйованій троянді» (Серафіна), у «Трактирниці» за К.Гольдоні (Мірандоліна), в «Оркестрі» Ж.Ануя (Мадам Ортанс), у «Тартюфі» (Доріна), у «Зачарованому колі» за творами М.Гоголя.

У 2002 році провідна актриса Молодіжного театру Любов Веселова отримала звання заслуженої артистки України.

Любов Михайлівна Веселова – лауреатка Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського 2019 року в номінації «Театральне мистецтво» за роль Швейка у виставі Чернігівського молодіжного театру «Бравий вояка Швейк».

Сцена для нього – справжній дім

marije4ka07 — Mon, 27 Apr 2026 04:56:15 GMT

Ім’я заслуженого артиста України, актора і режисера Олексія Володимировича Биша добре відоме не лише чернігівським шанувальникам театрального мистецтва. Як писала місцева преса, «Його впізнають на вулицях, а чимало його фанатів приходять до храму Мельпомени, щоб насолодитися саме його грою і побачити актора в улюблених і нових образах…».

Здобувши фахову освіту, Олексій Биш зробив перші театральні$CUT$ кроки у Рівному, успішно працював у Львові. Геннадій Сергійович Касьянов запросив молодого перспективного актора до Чернігівського Молодіжного театру в 1994 році, і відтоді вже понад три десятки літ творчого життя Олексія Биша пов’язані із улюбленим театром чернігівців різних поколінь. За цей час актор зіграв понад сотню різнопланових ролей, здійснив постановку низки вистав. Плідним для Олексія Биша став період, коли він одночасно працював у Чернігові і Ніжині. На сцені Ніжинського драмтеатру імені М.М.Коцюбинського Олексій Биш реалізував 9 оригінальних постановок, відзначених престижними нагородами на міжнародних театральних фестивалях. У 2009 році Олексій Володимирович отримав звання «Заслужений артист України».

Визначною подією національного театрального життя стала вперше в Україні поставлена вистава «Гамлет-машина» за постмодерновою п’єсою Гайнера Мюллера. Художній керівник Чернігівського театру ляльок імені О.Довженка заслужений артист України Віталій Гольцов довірив роль Гамлета Олексію Бишу.

Представлена на кількох Міжнародних театральних фестивалях синтетична постановка із залученням ляльок і живих акторів яскраво показала потужні драматичні і пластичні дані виконавця головної ролі.

У 2018 році за виконання ролі Гамлета у виставі «Гамлет-машина» Олексій Володимирович Биш здобув Чернігівську обласну премію імені М.Коцюбинського у номінації «Театрально-музичне мистецтво».

«Чорнобильська трагедія у книгах і документах»

marije4ka07 — Sun, 26 Apr 2026 03:00:11 GMT

У Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського розпочала свою роботу виставка бібліотечних матеріалів, присвячена одній із найтрагічніших сторінок сучасної історії – Чорнобильській катастрофі.

Експозиція виставки «Чорнобильська трагедія у книгах і документах» знайомить відвідувачів із друкованими матеріалами, які розповідають про події квітня 1986 року. У ніч на 26 квітня на четвертому енергоблоці$CUT$Чорнобильської атомної електростанції стався вибух, що призвів до викиду величезної кількості радіоактивних речовин у атмосферу. Радіоактивна хмара накрила значні території не тільки України, в і частини Європи.

Одразу після аварії до ліквідації наслідків були залучені тисячі людей – пожежники, військові, медики, інженери. Саме вони, часто ціною власного здоров’я і життя, зупинили поширення катастрофи. Їх називають ліквідаторами, і пам’ять про їхній подвиг – це важлива частина національної історії.

Виставка також висвітлює долі звичайних людей — мешканців міста Прип’ять, яких було евакуйовано лише через день після аварії. Покинуті домівки, школи, іграшки стали символами раптово обірваного мирного життя.

Матеріали експозиції нагадують не лише про масштаб трагедії, а й про її довготривалі наслідки – екологічні, медичні та соціальні. Вони спонукають до роздумів про відповідальність людини за використання технологій і ціну помилок. Ця виставка – не просто зібрання книг і документів. Це простір пам’яті, співчуття і вдячності тим, хто став на захист життя, а також застереження для майбутніх поколінь: трагедії такого масштабу не повинні повторитися.

Виставка триватиме протягом двох тижнів: із 26 квітня до 09 травня.

Довідки за тел. (093) 002-42-96.

Адреса музею: м. Чернігів, вул. Коцюбинського, 3.

«Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й дочасне» М.Коцюбинський

marije4ka07 — Sat, 25 Apr 2026 05:06:25 GMT

Кожна людина прагне якомога довше набутися на цьому світі: народити й виростити дітей, збудувати будинок, втілити в життя свої мрії. Для письменника один із найкращих способів це зробити – залишити чималу творчу спадщину. Саме так зробив і Михайло Коцюбинський. Доля відміряла йому небагато: 25 квітня 1913 року, на 49-му році життя, земний шлях письменника скінчився. Серцева хвороба міцно вп’яла свої пазурі і забрала надію на життя. «Жити, я жити хочу!» Так говорив Михайло Михайлович, коли за вікном у садку розквітали квіти і сонце ласкаво заглядало в найбільшу з кімнат чернігівського будинку Михайла Коцюбинського, але його дні на цій$CUT$ землі вже закінчувалися.

На вулиці Сіверянській, 3 (а нині – вулиці Михайла Коцюбинського, 3)він оселився 1898 року та привіз сюди свою чималу родину – дружину Віру Устимівну (її дівоче прізвище – Дейша), синочка Юрка (1896 р.н.), матір Гликерію Максимівну та рідну меншу сестру Лідію Михайлівну. В Чернігові сім’я письменника збільшилася. В нього народилося ще трійко діток: Оксана (1898), Ірина (1899), Роман (1901). Тож велика і дружня сім’я проживала в просторому будинку з великою верандою і садом, де так любив проводити час Михайло Коцюбинський.

У будинку в Чернігові промайнули 15 останніх років життя письменника. Ці роки можна назвати найпліднішими в його творчості. Бо ж саме в цей час він написав свої найвідоміші твори, серед яких «Тіні забутих предків», «Цвіт яблуні», «Лялечка», «Fata morgana» та багато інших.

Коли Михайло та Віра Коцюбинські оселилися у Чернігові, то біля парадного входу до свого будинку посадили невеличку ялинку. Вона і досі росте на цьому подвір’ї, де тепер – Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського. За понад сотню років ялинка значно перевищила сам будинок та могутньо височить над ним, нагадуючи нам сторінки історії оселі Коцюбинських.

Щасливих батьків разом із дітьми ми можемо побачити ось на цьому фото, зробленому в меморіальному будинку. «Коцюбинський був центром своєї сім’ї, її душею… Багато він давав сім’ї, але й багато мав од неї. Він дуже любив свою сім’ю, й інтереси кожного члена її – дорослого й малого. Їх горе й радощі він завжди носив у своїй душі…».

В будинку і на території поруч усе було облаштовано так, аби Михайлові Михайловичу було комфортно. Приміром, у спочивальні письменника біля дверей встановили рукомийник, аби прокинувшись, він міг умитися прямо тут.

А наприкінці головної алеї в саду Віра Устимівна дбайливо висадила альтанку із бузку, аби її чоловік міг сидіти там і насолоджуватися красою розквітлого саду. На іншій алейці вона облаштувала трав’яну канапку – насипала її із землі та обсадила зеленою травичкою. На ній Михайло Коцюбинський влітку любив приймати сонячні ванни. Коли ставало трохи прохолодніше восени, він застеляв її пледом та читав там свіжу пресу.

Михайло Михайлович дуже любив своїх дітей. Із листів до дружини можна дізнатися, що він завжди турбувався їхнім здоров’ям та оцінками, коли був не вдома. Письменник намагався прищепити своїм дітям любов до книжки змалечку, навіть написав для них кілька казочок – «Про двох цапків», «Про двох кізочок», «Івасик та Тарасик», «Чого ж вони зраділи?» та ін.

З особливим трепетом у душі ставився Михайло Коцюбинський до природи, дуже цінував її красу. Ірина Коцюбинська, донька письменника, таке писала у своїх спогадах про батька: «Він любив квіти, із захопленням вивчав їх, ботанічні знання у нього були досить великі. В садочку, що оточував наш будинок, яких тільки квітів не було: під вишнями біля веранди голубіли цілі озерця барвінку. Кущі спірею з тонкими гілочками, вкритими ніжним білим цвітом, нагадували вінок нареченої. Рожевий мигдаль напоював повітря солодким, гіркуватим запахом. Від ніжних пахощів капріфоліуму, що вився біля веранди, захоплювало дух. Червоні столітні маки горіли, як факели.

Алеї садка обсаджені каштанами, липами, березами, кленами. Під парканом, уздовж всієї садиби, стоять тринадцять високих тополь.

Батько дуже любив садок і разом із матір’ю насаджував дерева і квіти».

Чернігівський будинок Михайла Коцюбинського був справжнім культурним куточком Чернігова. На літературних суботах (а спочатку їх називали «понеділками») тут було людно і гамірно. Сюди приходили молоді поети, прозаїки, художники і зачитували свої твори. Серед частих гостей літературних субот у будинку Коцюбинського були П.Тичина, А.Казка, М.Саєнко, С.Устименко, М.Жук та ін. До речі, ще в зовсім юному Павлові Тичині саме Михайло Коцюбинський зміг розгледіти великий талант. Молодь любила та поважала письменника.

Цікаво пише про ці творчі зустрічі Ірина Коцюбинська: «На «понеділках», які організовував батько, в нашому домі збирались художники, поети, молодь, яка із захопленням слухала оповідання, що читав батько. У вітальні, на письмовому столі батька, засвічувалася спиртова лампа з великим зеленим абажуром. Кутки кімнати заставлені пальмами, фікусами, олеандрами, тонули в присмерках. Великі шафи з книжками виблискували скляними дверима…

Світло теплим промінням падає на схвильоване обличчя батька.

Він читає свої твори і переживає кожне слово. Товариство, яке зібралося, слухає нові твори М.Коцюбинського, що ще готуються до друку. Згадую, як батько читає свої оповідання «Що записано в книгу життя» та пізніше – «Тіні забутих предків».

На «понеділках» часто бував молодий поет Павло Тичина, який тільки що починав свою літературну діяльність і до якого з особливою прихильністю ставився батько, даючи йому вказівки і поради…».

Часто спілкуючись із молоддю, Михайло Коцюбинський відчував, що його душа залишається молодою. Але хвороба не лишила надії на те, що життя буде довгим. Навіть лікування у найкращих тогочасних лікарів київської клініки не дало бажаного результату.

25 квітня 1913 року стало трагічним днем не тільки для родини Коцюбинських, а для всієї культурної громади міста і України. П.Березняк у спогадах «Вихователь молоді» пише: «Віддати останній уклін і провести в останню путь українського письменника прибули представники і з інших міст, а чернігівці в жалобі лавою сунули до Болдиної гори, де ховали М.М.Коцюбинського. Поліція заборонила виступи і промови, боячись мітингу. Але цей мовчазний похорон був і мітингом, і демонстрацією, які єднали погляди простих людей і інтелігенції навколо ідей, що проводив у житті і творах письменник».

Світла пам’ять про письменника Михайла Коцюбинського не згасне у серцях людей доти, доки читатимуть його повісті, оповідання, новели… А вони житимуть вічно, бо ж багато з них з літератури перейшли до інших видів мистецтва – театру, кіно, музики.

Марія Коробко, вчений секретар музею-заповідника М.М.Коцюбинського

«Ренесанс образів»: у музеї Коцюбинського відкрилася фотовиставка

marije4ka07 — Fri, 24 Apr 2026 13:38:54 GMT

24 квітня в Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського розпочала свою роботу фотовиставка «Ренесанс образів». Вона вирізняється не лише великою кількістю робіт, а і їхньою оригінальністю. Кожному з нас завжди цікаво, як насправді виглядала людина, для якої художник написав портрет? Так ось, фотовиставка «Ренесанс образів» дає відповідь саме на це питання. Вона зібрала фотороботи, на яких – відомі рівняни, зовні схожі на персонажів із картин та старих світлин, сфотографовані поруч із твором мистецтва чи$CUT$ світлиною. Для підкреслення схожості використовувались подібний одяг або його деталі, звичайні шматки тканини, зачіски, перуки, аксесуари, грим тощо.

Історичні персонажі з минулого, попри те, що носили інше вбрання та зачіски, мали такі ж характери (кожен свій) і переживали емоції, подібні до тих, що переживають і сучасні люди. Тому рівняни, що втілювали образи з минулого, задля досягнення більшої схожості та щоб дивитись в об’єктив поглядом свого персонажа, перед фотографуванням знайомились з історіями своїх героїв.

Автори проєкту «Ренесанс образів»: Олександр Харват – ідея, світлини, Світлана Калько – історико-краєзнавче дослідження.

Олександр Харват – це заслужений художник Міжнародної федерації фотомистецтва FIAP, Майстер FIAP, член НСФХУ, НСЖУ, НСКУ, засновник Музею та Школи фотографії, видавець та автор понад 80 книг про фотографію, культуру, мистецтво, краєзнавство, керівник клубу «Простір фото», автор понад 160 та учасник понад 250 виставок в Україні та за кордоном, організатор національних та міжнародних виставкових проєктів.

Під час відкриття виставки Олександр Харват розповів чимало цікавого про історію створення фотографій, а також зробив музеєві оригінальний подарунок – фотоальбом із елементами навчально-наочного посібника «У фокусі – орбіта «2616 Lesya» (Фотомандрівка від Звягеля до Сурамі)». На світлинах видання – пам’ятники Лесі Українці, меморіальні місця, краєвиди й артоб’єкти відповідної тематики. Музей щиро дякує автору за цікаву книгу! Вона посяде достойне місце у нашій колекції оригінальних видань.

Виставка в музеї доступна для перегляду щодня: у будні – з 9.00 до 17.00, у вихідні – з 10.00 до 17.00.

Вартість вхідного квитка:

для дорослого – 30 грн;
для дитини/студента – 20 грн.

Адреса музею: м. Чернігів, вул. Коцюбинського, 3.

Тел.: (093) 002-42-96.