Головна » 2021 » Квітень » 24 » «Життя наше коротке – блисне та й згасне»: до річниці від дня смерті Михайла Коцюбинського
«Життя наше коротке – блисне та й згасне»: до річниці від дня смерті Михайла Коцюбинського
12:15

«Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу і світло, радість і ласку. Любив сонце, весну, літо» Так писав про нього український літературознавець Денис Лукіянович. 25 квітня виповнюється 108 років від того дня, як душа неперевершеного майстра слова, митця, залюбленого у красу природи і красу життя, класика української літератури Михайла Михайловича Коцюбинського відлетіла у інші світи. Відтоді змінилося багато чого – Чернігів розрісся над берегами Десни, змінилося кілька поколінь, наше життя стало іншим. Незмінним залишилося єдине – вдячні нащадки вшановують пам’ять Великого Сонцепоклонника, покладаючи квіти до його могили на Болдиних горах у Чернігові улюбленому місці прогулянок письменника. А як же інакше? Адже згадки про Михайла Коцюбинського надовго залишаться в пам’яті наших сучасників. Герої його творів – Іванко та Марічка, маленька Харитя, Василько і його улюблена ялинка, відважні Остап і Соломія, революціонер Марко Гуща завжди нагадуватимуть про того, хто їх створив.

Михайло Коцюбинський жив на межі двох століть – ХІХ і ХХ. В цей час могутній смерч змін увірвався у нашу історію. І звичайно ж, письменник не міг оминути увагою усі ці зміни і зафіксував їх у своїх творах, внісши в українську літературу новий вид письма – імпресіоністичне письмо.

Народився М.М.Коцюбинський 17 вересня 1864 року у Вінниці на Замості. Він був первістком у родині Михайла Матвійовича Коцюбинського та Гликерії Максимівни Абази. Пізніше в нього з’явилися брати і сестри Лідія (1868), Хома (1870), Леонід (1872), Ольга (1877). Від першого шлюбу у Михайла Матвійовича було ще двоє дітей.

Саме від матері Михайло успадкував «тонку і глибоку душевну організацію», «любов і розуміння природи». Михайлик ріс розумним та допитливим хлопчиком. Його навчання почалося із занять з приватним учителем Якимом Богачевським. Потім він вступив до початкової школи у м. Бар та Шаргородського духовного училища. 1880 року, аби продовжити навчання, їде до Кам’янця-Подільського. Але мрія про освіту на деякий час так і залишається мрією, бо ж помирає його батько, і на плечі Михайла, як найстаршого сина, лягають турботи із забезпечення своєї родини, тому продовження навчання тривало через самоосвіту.

Перший твір Михайла Коцюбинського – оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) – критики зустріли дуже непривітно. Але, незважаючи на це, Михайло Михайлович не переставав писати. З-під його пера з’явилося ще два твори – «21 грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1886), написані «в шухляду». Лише 1890 року львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

Аби прогодувати свою сім’ю, Михайло Коцюбинський давав приватні лекції. Склавши екстерном іспити у Вінницькому реальному училищі, Михайло Коцюбинський отримав диплом народного вчителя та працював у школі в селі Лопатинці на Поділлі. В цей час чимало спілкувався з місцевими людьми, спостерігав за побутом та традиціями. Робота учителем дала багато Михайлові Коцюбинському для розуміння дитячої психології. В цей час письменник написав дитяче оповідання «Харитя», яке високо оцінив Панас Мирний: «Прочитав я її та й не стямився! У такій невеличкій приповістці та такого багато сказано! Та й як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою, яскравим, як сонячний промінь, малюнком, невеликими домірними нарисами, що розгортують перед очима велику – безмірно велику картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі. Так може лише справжній художник може писати».

Згодом Коцюбинський поїхав на роботу до Одеського філоксерного комітету та до Криму. Як і раніше, велику увагу він приділяє спілкуванню з місцевими людьми. В цей час письменник пише «Пе-коптьор», «Посол від чорного царя», «Відьма», «Для загального добра» та ін.

24 січня 1896 року Михайло Коцюбинський побрався із випускницею Бестужівських курсів Вірою Устимівною Дейшею. Завжди і в усьому вона підтримувала його, була його надійним товаришем. Під час розлуки через роботу Коцюбинського у філоксерному комітеті вони часто писали один одному листи, де Михайло придумав свій відлік часу: перший день без Віри, другий день без Віри…, бо ж по-справжньому її кохав: «Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш. Твої листи для мене – половина життя. От і нині дістав листа – і так мені добре, так легко і весело».

1898 року Михайло Коцюбинський разом із своєю дружиною Вірою Устимівною, маленьким синочком Юрком, мамою Гликерією Максимівною та рідною сестрою Лідією Михайлівною оселився у Чернігові, в будинку, що на вулиці Сіверянській, 3. Нині ж ця вулиця називається іменем письменника, а в самому будинку облаштований літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського, куди із радістю приходять відвідувачі, аби поринути у світ минулого, в якому жив і творив класик української літератури.

У чернігівському будинку родина письменника збільшилася – в сім’ї народилося ще троє дітей – Ірина, Оксана та Роман. Саме тут, у чернігівському будинку промайнули останні 15 років життя письменника. Це були найплідніші роки у його творчості – саме у цей час він написав свої найвідоміші твори – «Тіні забутих предків», «Цвіт яблуні», «Фата Моргана».

Михайло Коцюбинський був центром своєї родини. Чимало сил він віддавав їй і стільки отримував. У будинку і на подвір’ї багато чого було облаштовано так, щоб саме йому було зручно і комфортно. У спальні Михайла Михайловича встановили рукомийник, аби, прокинувшись, він міг одразу умитися та помити руки; у кінці головної алеї в саду біля будинку Віра Устимівна посадила бузкову альтанку, аби її чоловік міг там сидіти, відпочивати та набиратися натхнення для письма. А в кінці бічної алейки в саду із землі дружина зробила насип із землі у вигляді канапки та обсадила його зеленим моріжком. На цій трав’яній канапці Коцюбинський приймав сонячні ванни, а коли ставало трохи прохолодніше, застеляв її пледом та читав там свіжу пресу.

Одна з дочок письменника, Ірина Коцюбинська залишила цікаву книгу спогадів про свою сім’ю, де так писала про тата: «Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття.

Тато каже: «Дітоньки, зараз почитаємо казки». Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати… Це ж тато для нас, дітей, написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші.

…Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни…

Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу…». Таким він залишився у пам’яті своєї родини і таким його пізнали ми, нащадки, яким відкрилася душа письменника через його творчість.

Марія Коробко, вчений секретар музею-заповідника М.М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 985 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість