Історія музею

Історія нашого музею починається з постанови облвиконкому від 15 вересня 1934 р. про відкриття і створення меморіального музею Михайла Коцюбинського на його садибі, де до того була бібліотека. Директором музею призначили молодшого брата письменника – Хому Коцюбинського, який уже мав досвід музейної роботи, оскільки створив і очолював музей свого брата у Вінниці. Разом з дружиною і донькою Михайлиною вони переїхали до Чернігова і почалася копітка робота. Було дуже складно, із фотографій в сучасній експозиції ви можете бачити, в якому стані була садиба.

Як згадує Михайлина Хомівна, "Батькові довелося починати все з початку - в будинку, де жив Михайло Коцюбинський, створив другий його меморіальний музей. Був уже людиною похилого віку, але багато що робив сам. Пам’ятаю, як він, засукавши штани, фарбував дах, майстрував вітрини”. Основою музейного закладу стали матеріали-рукописи, книги, особисті речі, листи, які знаходились на збереженні в Чернігівському музеї Василя Тарновського.
У 1919 р. родина була змушена виїхати з Чернігова до Росії. Перед від’їздом Віра Устимівна передала до музею В.Тарновського найцінніші речі з умовою, щоб вони ніколи не вивозились з Чернігова, вочевидь сподіваючись, що пам’ять чоловіка коли-небудь буде достойно вшановано.

З встановленням у Чернігові більшовицької влади у 1919 будинок Коцюбинських перейшов у відання Чернігівського губвідділу народної освіти. Кілька років тут містилися дитячі будинки. У грудні 21-го, приїхала додому з Сарапула Віра Устимівна, але відразу ж захворіла й померла у цьому ж будинку.
Деякий час в оселі Коцюбинських був клуб металістів, потім там проживали приватні мешканці. А 1929-го там було відкрито районну бібліотеку. Тоді ж у бібліотеці в одній з кімнат було експоновано деякі матеріали з життя й творчості письменника, але за декілька років бібліотека занепала й дві кімнати знову було віддано мешканцям. Постійна зміна власників негативно відбивалася на стані оселі. У 1933 році районну бібліотеку було закрито й згодом був наказ Наркома освіти про створення музею.
Отож вся творча спадщина письменника чекала нагоди, аби повернутися в рідний дім аж до 1935 року, і була передана вже меморіальному музею М.Коцюбинського, його директору Х.М.Коцюбинському.

Майже рік подружжя обладнувало у трьох кімнатах меморіального будинку експозицію. 8 листопада 1935 р. було урочисто перерізано стрічку і перші відвідувачі зайшли до музею. Досить активно велася науково-дослідницька робота. З’являються перші наукові збірники, впорядковується сад, в якому вирощуються улюблені квіти і рослини М. Коцюбинського. До речі, сам Хома Михайлович був дуже вправним садівником, його дбайливими руками було посаджено і доглянуто багато дерев і квітів. А у 1936 р. він відшукав у міській раді план садиби часів Михайла Михайловича, після чого територію садиби Коцюбинських було повернуто до історичних меж. Тоді ж було побудовано оранжерею для зимування південних рослин, які письменник бачив на о. Капрі й поетично змалював у своїх творах.

У І939 р., на подвір’ї музею з’являється пам’ятник М.Коцюбинському роботи відомого скульптора Іллі Гінцбурга, з яким письменник познайомився на о. Капрі і листувався.
Музей відвідувало багато письменників, тут відбувалися засідання літературної студії. Але подальшому розвитку музею перешкодила війна.

У І941 р. Хомі Михайловичу Коцюбинському запропонували евакуюватись з міста з родиною і кількома валізами. Але він не погодився, просив вагон, аби вивезти фонди музею. Вагон дали наприкінці серпня, коли Чернігів уже бомбили, вокзал лежав у руїнах і не було певності в тому, що вони ще встигнуть виїхати. Але повантажили все, навіть погруддя з подвір’я.

Зі спогадів Михайлини Хомівни: “І почалися чи не найстрашніші дні і ночі у моєму житті. Вагон стояв один серед колії, вночі по даху барабанили осколки. Найціннішим для батьків були я та кута залізом скринька з рукописами Коцюбинського. Під час бомбардувань вони вкладали мене на скриньку і з обох боків прикривали своїми тілами. Так тривало кілька діб, доки вагон не підібрав останній санітарний ешелон. Майже місяць добирались до Уфи, а там музей приєднали до Академії наук УРСР, виділили 2 кімнати: одну - для родини, а дві - для фондів. Слід сказати, що і в евакуації певна робота велась. Було видано науковий збірник "М.Коцюбинський і Західна Україна”, матеріали до якого незадовго до війни зібрав Хома Михайлович у Львові і Чернівцях.

А в квітні 1943 р, було урочисто відзначено 30 роковини з дня смерті письменника. У тому ж таки 1943 р. Хомі Михайловичу Коцюбинському було вручено орден Трудового Червоного Прапора за збереження музейних цінностей.

У І944 році Хома Михайлович разом з музейною колекцією повернувся до Чернігова. Роботи було надзвичайно багато, оскільки було знищено 2/3 саду, завдано шкоди будинку й садибі. Та поступово музей відроджувався, Хома Михайлович і Катерина Яківна (його дружина) знайшли можливість, щоб відновити сад, який став своєрідною зеленою експозицією, спорудити нове приміщення.

У музеї бували Тичина, Рильський, взагалі кімната для відвідувачів, що була при музеї, ніколи не пустувала. Проводилися численні зустрічі, екскурсії. Цікавим є те, що колектив музею був дуже маленьким, всього кілька чоловік, але зроблено ними було дуже багато.
Велика заслуга Хоми Михайловича і у впорядкуванні могили письменника. У 1955 році на могилі було встановлено пам’ятник, який і нині височіє над Болдиною горою, з якої М.І.Коцюбинський милувався краєвидами придесення.

Автори цього пам’ятника Флоріан Коцюбинський, онук письменника, Яків Ковбаса та Семен Андрійченко. Після смерті Хоми Михайловича у травні 1956-го за декілька місяців музей у очолила донька письменника Ірина Михайлівна Коцюбинська.

До цього вона жила в Києві, працювала і народним суддею, і директором Будинку літераторів. Та завжди мріяла повернутись до батькового дому, а повернувшись, з головою поринула у роботу. Юристу за фахом, їй нелегко було опанувати музейну справу, але освоївши її, Ірина Михайлівна дуже багато зробила для гідного увічнення пам’яті батька. У І958 р. було відновлено меморіальну оселю письменника, яка містилась в 3-х кімнатах будинку. Літератур¬на експозиція розміщалась у новому приміщенні. За часів її роботи музей став помітним осередком науково-просвітницької, видавничої і збиральницької діяльності. За ініціативи Ірини Михайлівни відновилися знамениті “літературні суботи", які були приурочені до різних дат, а запрошувалися на них відомі люди, гості з Києва, та ін. міст.

Для проведення таких субот виділялися кращі зали. Дуже часто влаштовувались наукові конференції, активним організатором і учасником яких була І. Коцюбинська. Широкого розмаху набуло святкування 100-річчя з дня народження письменника, яке відзначалося і в Чернігові, і в Києві, і в Москві. Активною формою роботи з молоддю були численні дитячі ранки, тижні дитячої книги, на які запрошувалися письменники.

Досить частими в музеї були гості з-за кордону. Ірина Михайлівна бере активну участь у громадському житті Чернігова. Її обирали депутатом міської ради, членом правління товариства охорони пам’яток історії та культури. Вона постійний консультант з життя й творчості Коцюбинського для літераторів, митців, художників майстрів кіно, що приїздять до музею.

Про талант Ірини Михайлівни як літератора і дослідника свідчить цілий ряд публікацій у періодиці. Особливе місце у її творчому доробку займають дві книги спогадів "Спогади і розповіді про М.Коцюбинського (1965) та "Михаил Коцюбинский" (1969).

У 1968 p. була прийнята до Спілки письменників України. Самовіддану працю на музейній ниві було відзначено орденом "Знак пошани" та званням "Заслужений працівник культури України”. Крім того, нагороджена численними грамотами, дипломами, а з нагоди 75-річчя з дня народження надійшло привітання зі Спілки письменників за підписами багатьох літераторів.
Ірина Михайлівна Коцюбинська нагороджена 4 медалями та значком “3а відмінну працю”.
За ініціативи Ірини Михайлівни було розпочато будівництво нового приміщення для літературної експозиції, однак до відкриття нового будинку вона не дожила, пішовши з життя 8 листопада 1977 р. Але її мрія про повну меморіалізацію будинку письменника та нову літературну експозицію була втілена в життя працівниками музею, що працювали разом з нею в колективі і продовжили роботу вже з новим директором.

У I978-1988 роках музеєм керував досвідчений журналіст, колишній редактор обласної газети “Деснянська правда” Феодосій Лук’янович Сендзюк. Це був нелегкий період завершення будівництва приміщення літературної експозиції, виготовлення обладнання для неї на підприємствах області й поза межами Чернігівщини. Чимало енергії та сил вимагали листування з Міністерством культури, проектними та будівельними організаціями, забезпечення наявності всіх необхідних матеріалів, а головне - фінансування. Вирішення цих проблем розтяглося на кілька років. Робота одночасно велася практично над трьома експозиціями: літературною, експозицією-виставкою "Літературна Чернігівщина" та меморіальною.

Художнім оформленням експозицій керували відомі майстри своєї справи музейні дизайнери: лауреати премії їм. Т.Г. Шевченка Анатолій Ігнащенко, Анатолій Гайдамака, та Леонід Коваленко.
Унікальна монументальна художньо-просторова композиція за мотивами творів М.М.Коцюбинського "Дерево життя” була виконана колективом авторів на чолі з лауреатом премії їм. Т.Г.Шевченка, заслуженим діячем мистецтв УРСР Валентином Задорожним і Борисом Плаксієм. Композиція має форму криниці як символу невичерпного джерела народного. Різьба, виконана в українському народному стилі, відбиває етапи творчого життя письменника, образи героїв його творів.
У будинку, де жив Михайло Коцюбинський, було завершено його меморіалізацію - відкрито кімнати доньок письменника і його сестри Лідії, так звану «дівчачу», кімнату Гликерії Максимівни й Романа Коцюбинських та кухню.

Першими відвідувачами нових експозицій стали учасники ІХ Міжнародного з’їзду славістів, що проходив у Києві на початку вересня 1983 року.
Пожвавленню науково-освітньої роботи, посиленню її емоційного впливу сприяло відкриття кінолекційного залу, де можна переглянути кіно- та відеофільми за творами М.Коцюбинського.

Зросло значення музею як методичного центру. За його активною участю були оформлені народні музеї Остапа Вересая в Сокиринцях Срібнянського району, Марії Заньковецької в Заньках Ніжинського району, музей-родинна хата Павла Тичини в Пісках Бобровицького р-ну, історико-літературний музей М.М.Коцюбинського у Вихвостові Городнянського р-ну, музей Л.М.Ревуцького в Іржавці Ічнянського р-ну.

До 120-річчя від дня народження М.М.Коцюбинського музей разом з обласною письменницькою організацією при активній участі Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка, Академії Наук УРСР провів республіканські літературні читання, в яких узяли участь письменники, науковці з багатьох міст України, а також з Брянська і Гомеля. На читання були запрошені вчителі української мови і літератури з Чернігова та всіх районів області. Виїзне засідання відбулося в с. Вихвостові - на батьківщині героїв повісті "Фата моргана". Того ж 1984 року в музеї проводилися зйомки фільмів, пов’язаних з М.М Коцюбинським. Це документальний фільм “Фата моргана” режисера Оксани Михайлової, у якому текст від автора читає заслужений артист УРСР Іван Миколайчук, фільм "Михайло Коцюбинський” режисера Альфреда Шестопалова з участю народної артистки УРСР Ади Роговцевої, акторів Леоніда Бакштаєва і Степана Олексенка (студія "Укртелефільм”).

У 80-і роки ХХ ст. музей активно відвідували делегації зарубіжних гостей з багатьох країн світу. Часто приїздили цілі поїзди екскурсантів.
Неодноразово на базі музею проводились виїзні засідання семінарів-нарад Міністерства культури УРСР. Побували на стажуванні в нас директори літературних музеїв із В’єтнаму. Високо оцінили працю авторів експозиції та науковців музею колеги, й серед них директор Художнього музею (Русский музей) з Ленінграда.
Яскраво проходили літературні свята "Чуття єдиної родини" за участю письменників Киргизії, Чувашії, Вірменії, Білорусі, Кабардино-Балкарії, Росії, дні радянської літератури на Україні.

Не забували про музей давні його друзі Ю.Збанацький, Л.Горлач, Л.Большаков, А.Рибаков і збагачували фонди музею своїми книгами.
Ось які щирі слова колишнього Посла України в США, відомого громадського діяча й літератора Ю.Щербака, викликані оглядом нашого музею: "Михайло Коцюбинський: світла душа, сонячний талант, тяжка доля. Доля, що увібрала в себе долю нашого народу. Нехай в оселі Коцюбинського завжди будуть люди, нехай звучить тут наша мова, слова класика нашої літератури".

Подвижницька праця колективу музею була високо поцінована. 31 січня 1986 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР за успіхи в пропаганді літературної спадщини М.М.Коцюбинського музей було нагороджено Почесною Грамотою.

Наприкінці літа 1988 року в музей повернувся внук письменника Юлій Романович Коцюбинський. Повернувся в новій якості - директора музею, в якому раніше тривалий час з 1964 до 1976 року працював науковим працівником і завідувачем відділу літературної експозиції.

Юлій Романович Коцюбинський, син Романа Михайловича Коцюбинського, народився 28 квітня 1934 року в тодішній столиці України м. Харкові. Його батько завідував Центральною бібліотекою, а мати, Олена Євгенівна Писаревська, працювала в Наркомосвіти. Через три місяці після народження сина Романа Михайловича було призначено директором музею М.М.Коцюбинського у Вінниці й директором місцевого Будинку літераторів. Олена Євгенівна завідувала бібліотекою при тому ж таки Будинку літераторів. У 1936 році і батько, і мати Юлія Романовича потрапили за гра¬ти. Романа Михайловича розстріляли, а матір через півроку випустили. Чимало поневірянь зазнав тоді хлопчик, з тавром сина «ворога народу». Улітку 1942 його під час евакуації було поранено в ногу під Сталінградом. В Україну Юлій Коцюбинський знову потрапив з вивезеним на початку війни дитбудинком. Миколаїв, Очаків, Одеса... Врешті-решт знову Харків, де 1953 року його розшукала мати, яка жила біля Ясної Поляни в Тульській області. Як члена бригади ударників ТЕЦ Юлія Коцюбинського направляють на навчання до Московського енергетичного інституту. Улітку 1958-го на запрошення тітки – нещодавно призначеної директоркою Чернігівського музею М.Коцюбинського – Ірини Коцюбинської, Юлій Романович відвідує Чернігів.

Ірина Михайлівна переконує небожа, що він повинен продовжувати справу діда. Після закінчення вечірньої школи 25-літній Юлій Романович вступає на російське відділення філфаку Київського держуніверситету, адже українською мовою він не розмовляв зовсім. Однокурсники обирають його старостою і просять: "Ти ж онук Коцюбинського - от і організовуй для нас зустрічі з письменниками".

І Юлій Романович організовував такі зустрічі до кінця свого життя. Павло Григорович Тичина наполіг, щоб Юлій Романович якомога швидше перевівся на українське відділення: "Будуть сміятися, буде важко, але треба витримати”. І це випробування Юлій Романович витримав з честю - блискуче опанував українську мову, захистив диплом. Практику проходив тут у музеї, куди й прийшов на роботу. Зі студентських часів у Юлія Романовича залишилося чимало знайомих і друзів - письменників. За його підрахунками, з тих студентів, що навчалися тоді в університеті, 32 стало членами Спілки письменників. У 1962 році Юлій Романович був на першому творчому вечорі Василя Симоненка. Сім’ями дружили Коцюбинські з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем. Серед його добрих друзів були Володимир Забаштанський, Олесь Лупій, Леонід Талалай. В гуртожитку з ним мешкали Микола Сом, Тамара Коломієць. Більшість з них пізніше неодноразово побувала на творчих вечорах, читацьких конференціях, презентаціях книг у музеї М.Коцюбинського.

Цікаво і плідно працював Юлій Романович у музеї. Ще у 1974 р. його було персонально запрошено до Чехословаччини на нараду музейних працівників. У ті часи було надзвичайно складно і престижно потрапити в закордонне турне. Тоді ж Юлій Романович готувався до захисту кандидатської дисертації. На кафедрі педагогіки КДУ підготував реферат про М.М.Коцюбинського, де були названі прізвища М.Грушевського, Д.Яворницького, яких тогочасна наука звала "буржуазними націоналістами". Зразу ж після захисту дисертації мала вийти книга Ю.Р.Коцюбинського "Коцюбинський - педагог". Набір було розсипано, а кафедру педагогіки розігнано. До того ж поляки почули виступ Ю.Р.Коцюбинського в Чехословаччині "Коцюбинський і чеська культура” і попросили підготувати публікацію про М.Коцюбинського й Польщу. Звичайно, Юлій Романович написав про перебування Михайла Михайловича в Кракові, про його дружні стосунки й листування з Богданом Лепким. Статтю видрукував польський журнал "Наша культура”. Як наслідок Юлій Романович, який посмів «співати дифірамби ворогові Лепкому» мав великі неприємності й мусив добровільно - примусово, «за власним бажанням» залишити музей, де працював завідувачем відділу літературної експозиції. Це було 1976 року.

Після цього 12 років Юлій Романович працював кореспондентом бюро пропаганди Спілки письменників України по Чернігівщині. Об'їздив усю область, привозив цікавих гостей і до музею.
Новий етап творчого життя Юлія Романовича почався на посаді директора музею. Різноманітна, багатогранна робота чекала його і колектив. Усе частіше музей, що 1993 року набув статусу заповідника, стали називати духовним центром Чернігова. Авторські вечори, творчі зустрічі, презентації привертали увагу зацікавленої громадськості. Неординарна особистість, ентузіазм, ерудиція Юлія Романовича вносили особливий колорит у музейні заходи. Демократичні організації неодноразово використовували кінолекційний зал музею для своїх зібрань.

Юлія Романовича, як і колись його діда, обрали головою Чернігівської "Просвіти". Широкого резонансу набули виставки в музеї. Зокрема, на виставці американського скульптора-авангардиста Джона Вайдмена побував аташе з питань культури посольства США в Україні Джеймс Сьюард, на виставці народного майстра Олександра Шльончика - гості з Китаю.
Чернігівські художники неодноразово влаштовували в музеї колек-тивні й персональні виставки. Особливою увагою користувалися картини О.Крюка, Івана Пенського, Тетяни Федоритєнко, Людмили Койдан, Анатолія Шкурка, Андрія Мордовця, Євгена Кріпа, Олексія Какала, Леоніда Могучова та ін.
На День Святого Миколая, Різдво, Великдень та інші свята проводились цілі фольклорні обряди із щедрівками, колядками, а їхніми учасниками були студенти музичного училища, членкині Союзу Українок.

Вистави учнівського театру "Слово” за творами М.Коцюбинського, О.Олеся, В.Винниченка в залах музею користувалися великою популярністю серед глядачів. Сценою для вистави - композиції за творами М.М.Коцюбинського під назвою "Душа моя болить” Чернігівського театру для дітей і молоді ставала і веранда меморіального будинку письменника. Прем’єрний показ композиції відбувся 14 червня 1990 року, а через два роки, 1992, актори В.Банюк, В.Макар, М.Витриховська здобувають щойно засновану обласну премію імені Михайла Коцюбинського.

1993 року Юлію Романовичу Коцюбинському за висвітлення народознавчих аспектів у творчості М.Коцюбинського також було присуджено премію імені М.М.Коцюбинського.
13 липня 1994 року за значний особистий внесок у збереження і розвиток історико-культурної спадщини народу України, високий професіоналізм Указом Президента України Ю.Р.Коцюбинському було присвоєно звання Заслуженого працівника культури України.

У листопаді 1997 року Юлію Романовичу за активну просвітницьку діяльність було присуджено літературно-мистецьку премію імені Івана Нечуя-Левицького.
За велику патріотично-просвітницьку роботу, значний внесок у духовне відродження українського народу та у зв’язку з 90-річчям Чернігівського товариства «Просвіта» Ю.Р.Коцюбинський був нагороджений Грамотою Центрального правління Всеукраїнського товариства "Просвіта".

Талант невтомного дослідника - літературознавця Ю.Р.Коцюбинського засвідчують його численні публікації про П.Куліша, С.Петлюру, Б.Лепкого, Б.Грінченка в журналах "Радянська школа", “Українська мова та література в школі”, "Сіверянський літопис”, "Кур’єри Кривбасу”, "Літературний Чернігів”, газетах "Літературна Україна", "Просвіта”, "Гарт”, "Деснянська правда”, "Чернігівські відомості”, "За Україну!". Це далеко не певний перелік статей і досліджень Ю.Р.Коцюбинського.
Та, мабуть, найбільшою мрією Юлія Романовича за останні роки було видання листів до М.М.Коцюбинського, які він упорядкував з такою любов’ю. Для всього колективу музею його директор був зразком працьовитості, наполегливості в досягненні мети, небайдужості до музейних і людських проблем.

15 травня 2000 року на 67-му році Юлій Романович раптово пішов з життя. Тяжкої втрати зазнала не лише його родина, а й уся культурна громадськість України.
Вже посмертно Юлій Романович був нагороджений міжнародною літературною премією "Тріумф" (2000), та премією ім. М.Гоголя (2012). Нагороду було вручено вдові Юлія Романовича заслуженій учительці України Антоніні Іллівні Коцюбинській.

Хочеться також згадати теплим словом працівників багатьох поколінь, що були причетні у різні роки як до створення, так і до збереження музейних цінностей, духу Михайла Коцюбинського, серед яких треба згадати наукових працівників Галину Зубко, Наталію Тихомолову, Луку Прокопенка, доглядачів Ганну Шутилєву, Людмилу Кобитченко та інших, звичайно ж, нинішній колектив музею.

Найкращою пам’яттю про Юлія Романовича є 4 видані томи «Листів сучасників до М..Коцюбинського». Знаменно й те, що перший з них став однією з кращих книг 2002 року. 2004 року було видано збірник спогадів “Завжди з нами”, присвячений світлій пам’яті Юлія Коцюбинського до його 70-річчя. Продовжується науково-дослідницька та видавнича робота в музеї. У 2007 р. видано окремим виданням “Листи М. Коцюбинського до дружини”, що стало подією в науковому житті.

2008 року видано мемуари Юлія Романовича Коцюбинського «Шрами на серці». 2010 року вийшла друком брошура «Михайло Коцюбинський. Життя та творчість». Нині до 150-річного ювілею Майстра слова, який громадськість відзначатиме у вересні 2014 року, науковцями музею підготовлено «Антології поезії та прози» лауреатів Чернігівської обласної літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського.

Отже наш музей вже понад 75 років зберігає ту неповторну атмосферу, що оточувала класика української літератури, видатного Майстра слова, опікується й пропагує його творчу спадщину.