21 лютого в багатьох країнах світу відзначають Міжнародний день рідної мови. Це свято заснувала Генеральна асамблея ЮНЕСКО 17 листопада 1999 року задля сприяння мовної та культурної різноманітності й багатомовності. Рідна мова – це важливий елемент культурної та національної людської свідомості; це найсильніший інструмент, що дозволяє зберегти і розвинути духовний і матеріальний спадок. Не даремно ж в усі часи за рідну мову доводилося навіть віддавати життя.

Чому для відзначення такого дня було обрано саме 21 лютого? Це пов’язано із подіями в Бангладеші 21 лютого 1952 року. Того дня група студентів-мітингувальників вимагала визнати їхню рідну мову бенгалі однією з державних. Але, на жаль, учасники демонстрації загинули від куль поліцейських. Нині ж цього дня у багатьох країнах світу відзначають День рідної мови. Заснувавши його, ЮНЕСКО прагне також організувати підтримку мови як ознаки культурної приналежності особи. Це зараз особливо важливо, оскільки із 6000 розмовних мов майже половина в наш час на межі зникнення.

Михайло Коцюбинський – це один із письменників, що надзвичайно ретельно підбирав не лише фактаж для своїх творів, а і кожне слово, аби якомога краще передати свою думку. Не даремно ж він має славу одного із найкращих знавців та стилістів літературної мови.

Ще з дитинства письменник захоплювався українським словом та українськими народним піснями зокрема. Любов до них він проніс через усе своє життя. Подобалася йому творчість українських лірників та бандуристів. Вони були частими гостями в господі Коцюбинських. Вперше хлопчик побачив лірника Купріяна на ярмарку. Він щиро заприятелював із ним та упрохав свою маму Гликерію Максимівну дозволити лірникові трохи в них пожити. Хлопчика дуже вразила після Купріяна:

У містечку Богуславі

Каньовського пана,

Там гуляла Бондарівна

Як пишная пава…

Михайлові було одинадцять років, коли він спробував написати п’єсу за мотивами народної пісні «Про Бондарівну». П’єсу поставили на веранді будинку, в якому жила родина Коцюбинських. Акторами були брати і сестри письменника.

Під час навчання у Шаргородському духовному училищі письменник брав участь у літературно-вокальних вечорах, які влаштовували учні. Там він захоплено декламував твори Тараса Шевченка. В цей час Михайло Коцюбинський дуже багато читав українських письменників. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, - згадував він пізніше, - найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко…». Вже в юному та зрілому віці Коцюбинський дуже переймався національним питанням, зокрема і мовним. Саме через це він вирушив до Галичини – осередку українського національного руху. Там потоваришував із Іваном Франком, видавцями та редакторами Василем Лукичем та Олександром Барвінським.

Познайомившись ближче із Галичиною, з українськими письменниками, М.Коцюбинський з новою енергією береться до творчої та перекладацької роботи, листується з редакціями «Дзвінка» та «Зорі», на їхнє замовлення виконує переклади українською «Святий вечір у Христа» Федора Достоєвського, «Тадейко» Елізи Ожешко, «Поворот тата» Адама Міцевича» та ін.

Протягом усього життя Коцюбинський плекав українське слово, викарбовував його на папері, вкладав у вуста своїх героїв. Тож ми, його нащадки, маємо любити і поважати рідне слово, бо ж воно – наймиліше, найрідніше і наймилозвучніше!

Ти велична і проста.
Ти стара і вічно нова.
Ти могутня, рідна мово!
Мова – пісня колискова.
Мова – матері уста. (Іван Багряний)