Головна » 2015 » Квітень » 23 » Погасле світло. Спогади М.Жука
Погасле світло. Спогади М.Жука
14:25

Був розкішний день 12 квітня. Білі, мов лебедині пера, плавали хмари у блакиті. Сонце світило і гріло молоде листя на деревах, на траві: сонце викликало пахощі з перших квіток кульбаби, і напоєне ним повітря, з вологою прохолодою землі, вливалося цілющим бальзамом у груди.

Я сидів у садку і читав. Раптом мене пробудив голос старшого сина Михайла Михайловича, який спеціально приїхав по мене, щоб зараз же я зібрався до них. Мене завжди турбувало якесь сумне почуття, коли хто з родини Михайла Михайловича був у мене.
Я тягом очікував чогось страшного, чогось, що принесе мені чорну звістку.
 Як татко?  було моїм першим питанням.
 Нічого ... Дуже погано було йому цілу ніч ... А тепер там доктор та Ілля Людвігович. Треба вас, щоб підписати духівницю.
Коли я приїхав з Юрком Коцюбинським до них, то вже не було нікого. Ілля Людвігович і лікар поїхали додому.
Знову у хаті той самий неспокій, тільки Михайло Михайлович стогне більше, як звичайно. У голосі я вчуваю, що страшенний біль схопив його залізною рукою. Потім знову тихо і якась розмова. «Мабуть, пройшло»,  думаю я. Ні, знову рвота, знову стогін.
Щоб не заважати своєю присутністю, я вийшов у садок, захопивши останню книжку «Вісника» та примірник книжки Михайла Михайловича «Тіні забутих предків».
Але незабаром мене покликали в хату, і дружина Михайла Михайловича попрохала переписати духівницю і підписати, як треба було по формі. Схвильований, я двічі робив помилки і наново переписував те саме. Нарешті скінчив. Встаю, щоб при першій можливості дати Вірі Устимівні, дружині покійного, і чую різкий стогін, такий несподіваний, болісний і жахливий, що коли настала тиша, то я спинився, наче біля провалля. Чую тільки незнайомий голос, що каже: «Подушку з кислородом!» Я поспішаю туди, але мене зустрічає плач дітей і слова: «Тато помер!»  «Як?  проноситься у мене в голові,  він помер! Не стало зорі на українському небі... » А очі мої вже спинилися на пожовклому обличчі покійного. 25 хвилин на третю, якось механічно поглянув я на годинник. Так, 25 хвилин на третю не стало дорогого нам життя.
В розмові лікар мені сказав:
 Серце Михайла Михайловича віддало усі сили, усі до останку, і тоді погасло. Все, що знала медицина, було зроблено, щоб врятувати його, але, як я казав Михайлові Михайловичу словами Гете: «О так! Дух медицини легко обхопити. Ви можете пізнати велике й мале колесо науки тільки для того, щоб наприкінці дати можливість хворобі плинути так, як це бажано богові».
П'ять літ тому назад, на початку травня, я був з Михайлом Михайловичем у Тройці (де його тепер поховано). Ми розглядали з ним чудовий круговид, і, пам'ятаю, він висловився тоді:
 Як тут гарно! Якби помер, то кращого місця і не треба для вічного спочинку.
Бажання його виконане.
 Що вам нагадує вода весняної повені, коли вона починає обсихати?  спитав він після того у мене і, не чекаючи відповіді, додав:  Коли з'являється посередині горбок землі, потім більший, то наче це спина гіпопотама, що вилазить з води.
Ми просиділи на тому місці до самого вечора і аж тоді повернули додому. Тепер же, 15 квітня, його мали однести туди, де не раз він живий приглядався до капризних змін природи.
Той останній день настав, ясний і блискучий. Сонце, здається, подвоїло свою енергію, і до другої години зробилося душно, як улітку. Я прийшов до церкви коло першої години, а на цвинтарі було вже повно народу. Подекуди чорніли фотографічні апарати; стояли люди групами, рядами, ховалися у затінок під деревами. 3 церкви понісся спів ... Ще трохи – і почали виходити хористи, а потім з'явилася домовина... Сонце впало на обличчя Михайла Михайловича і цілувало його аж до самої могили. Високо на раменах рідних, друзів і прихильників тихо рушив Михайло Михайлович за церковні ворота. Біліли дві колісниці з вінками. Різнобарвний натовп починає витягуватися в лінію і вливається в вулицю, що йде повз міську думу. Далі, далі...
Скінчилися будинки і дихнуло прохолодою дерев, дорога йде поміж двома зеленими стінами, що закривають собою усе, але ось ще раз наліво, ще трохи - і могила... Вона з самого краю високої гори, а там широкий простір! По горбах розбіглися люди, густо-густо засіяли зелений килим землі. І тільки дуби простягають над ними свої чорні, жилаві руки. Труна вже стоїть біля самої ями... Ще одкрита, ще сонце має змогу востаннє нагадати покійному про свято весни.
Коли за життя Михайло Михайлович був чим схвильований або захоплений своєю роботою, то лице його робилося блідним і тільки вуха палали кров'ю.
Тут так само в нього стали червоними. Може, то зробило сонце, може, які інші фізіологічні комбінації, але на тлі блідого виду вони теж нагадували моменти його внутрішніх переживань.
Од могили аж на другий горбок залунала «Вічная пам'ять». Скінчилося, стихло... Потім ще раз, і всі чогось стоять і очікують. Щось недокінчено, чогось бракує, і не скоро забираються люди додому.
Але ось настав момент, коли вже немає нікого... Свіжий горбок жовтої глини з піском, чотири-п'ять вінків з живих квіток і ціла маса слідів од підошов довкола могили.
Тихо згасає весняний вечір і мінить блакитні тони на жовті, жовті на злото, злото на жар і в кінці на синяву задуму смеркання. Долиною, під самою горою, розкидані людські оселі, а далі луки зелені з шматочками весняної води. Темною, синявою смужкою простягнувся лісок «Святе», як його звуть у Чернігові, а там десь вглибині місцями проривається для ока Десна. Так вільно дихати і так багато різноманітного простору, коли станеш біля нової могили! Невже любий художнику, ти навіки заплющив свої очі?
М.Жук


QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Переглядів: 608 | Додав: kotsiubynska | Рейтинг: 5.0/3 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість