Одна із останніх світлин письменниці була подарована Чернігівському музеєві Михайла Коцюбинського в листопаді 1940 року. На той час припало 55-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Знаменну дату українці відзначили у Чернівцях. Через багаторічну недугу Ольга Юліанівна не могла прибути на святкування до міського театру, тому слухала численні привітання і відповідала на них по радіо. Наступного дня група українських літераторів відвідала ювілярку вдома, на тихій вулиці Одобеску.

Ольга Юхимівна через два паралічі втратила силу в ногах і була змушена переважно сидіти в кріслі, в якому рідні носили її з кімнати до кімнати і в садочок. Жила письменниця у родині прийомної доньки Олени.

Чоловік Галюсі (так звала її Ольга Юліанівна) Ельпідефор Панчук залишив яскравий словесний портрет Ольги Кобилянської того періоду: «Темне волосся, крізь яке пробивається ледь помітна сивина, гладко зачесане, поділене проділом, заплетене в коси, які акуратно укладалися ззаді голови і прикріплялися шпильками. Брови виразно темного кольору, ані волосинки сивої. Загальний вигляд обличчя виражає повагу, серйозність… На ньому ні одної зморшки, тільки під очима ледве помітні легкі морщинки. Лице матове, як буває в темних шатенок, широке чоло трохи виділялося і контрастувало з худорлявим обличчям, що свідчило про духовну рівновагу. На устах ліг застиглий вираз туги, мрії, осяяний добродушністю, що світилася в куточках рота. З обличчя віяло свіжістю, воно було скульптурно виразним. Над цим усім панували виразні очі. Незважаючи на похилий вік письменниці, вони зберегли дитячу прозорість, світилися вологим променистим блиском, ніби відбивалася в них свіжість травневої роси. Темно-карі, вони завжди дивилися в далечінь, ніби шукали просторів, світилися розумом, а мрійливість і задума надавали їм сумовитого виразу, який не зникав і тоді, коли уста усміхалися. З її очей променилося світло думки, лагідності, справедливості…».