На цій світлині рукою Ірини Михайлівни Коцюбинської зроблено підпис: «Анастасія Борисівна Грінченко». Невідомий аматор зупинив мить прогулянки дівчинки з батьками на околиці Чернігова в урочищі Ялівщина. Борис Дмитрович і його дружина Марія Миколаївна лишилися поза кадром. Того погожого дня також було зафотографовано і батька, який стоїть один на тому самому високому колоритному пні, що і донька. Родина Грінченків не так часто могла дозволити собі пікнік у вільний від служби у земстві час, а тому насолоджувалася лісовою природою і спілкуванням.

Життя єдиної донечки подружжя Грінченків було яскравим, але надто коротким. Від батьків Настя перейняла велике працелюбство і талант філолога. Молода письменниця упорядкувала низку збірок перекладів художніх творів для дітей, переклала окремі твори М.Твена, Г.Ібсена, А.Франса. Була авторкою байок, ліричних віршів, оповідань, публіцистичних статей, рецензій, популярних брошур для народу. Анастасія разом із батьками готувала до друку класичний «Словник української мови». Бориса Дмитровича підкосила смерть доньки і втрата онука. Марія Миколаївна у 1911-1913 роках видавала бібліотечну серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко».

З’явилася на світ Божий Анастасія у грудні 1884 року. Її молоді батьки протягом 1887-1893 рр працювали в земській школі села Олексіївка на Катеринославщині. Збудувала цю школу Христина Данилівна Алчевська на власні кошти. Вона вважалася попечителькою освітнього закладу і запросила на роботу Бориса Дмитровича і Марію Миколаївну Грінченків, талановитих і перспективних ентузіастів педагогічної ниви. Педагоги-патріоти навчали сільських дітей української грамоти усупереч офіційним заборонам, писали авторські підручники. Увечері проводили заняття для дорослих, Настуся любила гратися з наймолодшою донькою Алчевських – Христею. Коли Грінченки переїхали до Чернігова, а згодом – і до Києва, дівчата підтримували дружнє листування.

У зрілому віці Христина Алчевська – молодша – в автобіографії «Спомини і зустрічі» з теплотою згадувала про Б.Грінченка: «З його дочкою Настею розмовляли ми українською мовою і в ляльки гулялися так, як щирі українки…»

В одному з листів до Бориса Дмитровича 1903 року Христина відзначала:  «Своє національне переконання я завдячую в великій мірі вам і тому впливові,  котрий Ви на мене мали». У наступному листі Христя пише йому: «Відповідатиму незабаром Насті. Дуже вдячна їй за листа! Полетіла б і я туди!» Глибоко засмутили подругу тяжка хвороба Насті після тюремного ув’язнення і рання смерть дівчини.

У своїй третій поетичній збірці «Пісня життя» (1910) Х.Алчевська вперше опублікувала вірш пам’яті Насті Грінченко з коротким коментарем:

Умерла… Гарна люба квітка,

Хороша й сповнена страждань…

Їй треба вічного спокою,

Не треба сліз їй і зітхань.

Умерти квітці молодою,

 Тепла і щастя не діждать

І звикнуть… Боже, де ж та правда

І звідки серцю сонця ждать?!..

Настя Грінченко – донька Бориса Грінченка – була такої думки, що всі фабрики, заводи, копальні повинні були б перейти у власність робітників; за те поліція, уряд злостились на неї. Людей такої думки переслідують і ув’язнюють за ті думки.

Настя Грінченко щиро працювала для свого народу, пишучи вкраїнські народні й дитячі книжки, не зважаючи на те, що її молоденька доля все приносила їй горе та сльози. Діставши в кайданах хворобу на груди (сухоти), вона вмерла, маючи 24 роки, попереду свого батька (року 1908-го)…