Філософія життя і смерті у світогляді героїв повісті В.Винниченка «На той бік» | 15:59 | ||||
«…чую і бачу на кожному кроці правду свою. І ту правду, якої вони просто не розуміють, яку через щось одягають в свою власну одіж, після чого й називають чимось неподобним. І хочеться мені вивести її голеньку перед очі читачів, такою, якою я бачу її», - писав В.Винниченко у листі до М.Коцюбинського, говорячи про свої твори, що зазнавали гострої критики з боку сучасників і, зокрема, старшого покоління українських письменників. Проте неоднозначний, темпераментний, модерний В.Винниченко, попри будь-яку критику, був одним з тих, чиї книги активно публікувалися і читалися не лише в Україні, але й поза її межами. А п’єси уже на початку ХХ століття ставилися на сценах європейських театрів. Герої творів В.Винниченка живуть в умовах «нової моралі», а буремні суспільно-історичні зміни в країні переходячи на сторінки оповідань та повістей стають яскравим тлом, на якому ще контрастніше проступають особливості людських характерів і поглядів на життя і смерть як такі, що нерозривно йдуть поряд з людиною. Подекуди, простежуючи еволюцію світогляду персонажа, можна вибудувати заледве не філософську концепцію світу, подану у вигляді художнього твору. Цікавий погляд на світ крізь призму «життя-смерть» спостерігаємо у повісті В.Винниченка «На той бік». Світогляд героїв твору формується у революційний час: влада змінюється одна за одною, соціальні умови життя знаходяться на низькому рівні, а стан моралі у цей період можна проілюструвати ніцшеанською тезою – „Бог помер”. Таким чином, у цьому природному експерименті, неконтрольовані змінні якого перелічені вище, можливими є кілька варіантів розвитку світоглядних позицій героїв у розумінні минущості людського життя 1. Сприймання смерті як кінечності іншого, кінечності „не ним [іншим] вибраної”, кінечності, що для спостерігача, який одночасно є вбивцею, стає засобом ствердження себе, своєї влади (Єрємєєв). 2. Смерть, якої „немає для того, хто не хоче”. Сюди ж включається ризик власним життям, віра у власне безсмертя, прагнення вбивства заради блага інших тощо (Наяда). 3. Смерть в процесі її усвідомлення і формування ставлення як до кінечності іншого, так і до власної. Поступове впускання в себе „буття-до-смерті” і прихід до висновку, що лише „маючи смерть за годину від себе, можна по-справжньому оцінити життя” (доктор Верходуб). Ці позиції у тексті зіштовхуються і переплітаються між собою, створюючи ситуацію взаємовпливу. Серед героїв повісті можна виділити трьох, у поведінці яких вирізняються різні світоглядні ставлення до смерті і життя відповідно. Це доктор Верходуб, Наяда і командир червоноармійців Єрємєєв. Останній – другорядний персонаж, однак саме на його прикладі бачимо, який відбиток залишає на особистості людини жорстока революційна дійсність. Єрємєєв очевидно, все життя провів у боротьбі проти соціальної несправедливості, за що і був засланий на каторгу. Постійна боротьба і приниження формують у нього комплекс неповноцінності, результатом чого стає несвідоме прагнення до неадекватної компенсації. Звідси з’являється надмірна демонстрація своєї влади і прагнення до приниження потенційних представників антагоністичного класу - чи то колишні графи-поміщики, чи інтелігенція. У підсумку, бачимо садистично-маніакальний перверсивний тип особистості, котрий через приниження інших прагне до самоствердження, але, з іншого боку, він тим самим вбиває оту низьку, неповноцінну істоту, яка (насправді) керує його свідомістю. Інший погляд на кінечність життя в умовах суспільно-політичних катаклізмів втілюється в образі Наяди. Вже з легенди, розказаної доктором, можна зробити припущення про незнищенність, невмирущість не лише міфологічної істоти, але і героїні, якій надаються її властивості. „Для того, хто не хоче, нема смерти...” – каже вона, тим самим стверджуючи своє примарне безсмертя. Звичайно, безсмертя у тому значенні, що не буде смерті від іншої людини. Причина такого ставлення криється у своєрідній одержимості ідеєю ненависті, помсти. Заперечуючи смерть як власну кінечність, що може настати скоро і раптово, Наяда сама несе смерть іншій людині. „ „Сили”, „призначення”. Я не знаю, про яке саме призначення ви думали. А я вас спитаю: ви знаєте силу ненависти? Жагучої, невсипущої, лютої до млости, до сласности ненависти? Коли мрієш ночами і млієш од щастя здійснення? Знаєте? Ні? А ви коли-небудь думали, яке чуття повинно бути в людини, яка все життя пробула в ямі, яка чудом якимсь найшла змогу вилізти з неї й була скинена знову туди рукою, яка ніби має визволяти? Ви розумієте, яка ненависть повинна бути саме до Машкових і Леніних, які свою підлу, грабіжниціку, кацапську точку перехрещення сил використовують під прапором визволення?”. З цих слів ми бачимо, що її „одержимість” спричинена далеко не індивідуальними мотивами. У даному разі ми бачимо незакінчену історію революційної Юдифі, яка, можливо, ціною власного життя прагне змінити становище в країні, допомогти своєму народу. Таким чином, це своєрідне „буття-для-інших” робить її невразливою до думок про власну смерть. Своє життя вона намагається відчути не маючи за годину смерть, а живучи у боротьбі за щастя інших. „А вона зазято стояла й гострила ножика, гострила свою ненависть. Що їй смерть, життя? В неї так багато його, того життя, що вона не вірить у можливість його знищення. Вона знає, що її можуть убити, але, щоб вона стратила життя, як це може бути? Як це може статись, коли така пекуча нестерпна ненависть до „проклятого кацапа” горить у душі? Яка там може бути смерть? От тільки гостріше треба ножика наточити й вирішити, куди найкраще його всадити: в серце чи в око”. Отже, це ще одне підтвердження того, що одержимість ідеєю ненависті і вбивства, яка є домінуючою для героїні, витісняє свідомість власної смерті. „Благородна”, „священна” мета виправдовує будь-які засоби і робить смерть її носія неможливою. Проте усвідомлення свого безсилля приходить до героїні за неможливості реалізації майже імпульсивного задуму – вбивства Єрємєєва: „Не стало Наяди, не стало Шарльоти Корде, не стало фанатичної дівчини. Тут коло нього лежала рідна-рідна йому істота, така самотня разом з ним, така упокорена, така засуджена на розп’яття” [6; 105]. Фрустрація потреб і прагнень людини у поєднанні з умовами „камури” призводить до своєрідної ритуалізації подій і покладання на долю, результатом чого стає тимчасове припинення активної діяльності і упокорення ситуації. Виходячи з цього, можна припустити, що Наяда це образ, у якому поєднуються риси звичайної людини, жінки (у ситуації упокорення) і чогось незвичайного, янгола і демона одночасно – риси Наяди (за легендою), що проявляються у фанатичному прагненні вбивства, як це не парадоксально, в ім’я життя. Смерть для неї – це те, що безпосередньо притаманне іншому, але її самої стосується лише у ситуації вбивства. Образи Єрємєєва і Наяди девчому подібні. Обоє беруть на себе роль ката, з тією лише різницею, що фанатизм у знищенні (ще одна спільна риса) першого поширюється на все чужорідне (потенційно буржуйське), а у другому випадку об’єктом ненависті є лише ватажки ідеологічного противника, що і надає її меті забарвлення благородної. Головна відмінність між образами полягає в тому, що Наяда має більш філософський погляд на смерть, у якийсь момент вона усвідомлює своє дійсне становище і фанатичні задуми відходять на другий план. Так Наяда, можливо, несвідомо впускає в себе „буття-до-смерті”. Ці образи відіграють важливу роль у становленні світогляду та, зокрема, свідомого ставлення до життя і смерті головного героя повісті – доктора Верходуба. На його прикладі можна прослідкувати поступове усвідомлення цінності життя перед обличчям смерті. Процес усвідомлення подібний до руху маятника, запущеного першими революційними переворотами. Його умовно можна поділити на два етапи – теоретичний і практичний. Сюжет усвідомлення починається з руйнування звичного плину життя. Смерть актуалізується і стає буденним явищем для оточуючого світу, при цьому, людина опиняється у ситуації, коли нівелюється все те, чим вона дорожила раніше, всі її знання – „келех мудрості” – опиняються на смітнику життя: „І Епікур зі своєю атараксією, і Шопенгауер зі своєю нірваною, і Кант із своїм імперативом, і всі оті мудрі, величні, богоподібні, - якими вони здавалися тепер малесенькими, смішними, жалюгідними й образливо-фальшивими отут серед громового ригання гармат, змерзлого цокотіння зубами кулеметів, серед гупу чобіт, серед приставлених до грудей забризканих кров’ю револьверів, серед жахних очей, серед штукатурки, що валиться тобі на голову з проваленої стелі, серед штукатурки всього розваленого життя, що валиться на твою душу” [6; 69]. Потрапляючи у таку ситуацію, людина втрачає все, за що раніше боролася, переживала, чого боялася. Приходить розуміння того, що найціннішим для людини є життя. Але і ця цінність перетворюється на розмінну карту, ціну, яку можна заплатити за щось більше, ніж саме життя. Для доктора такою ціною є відчуття, що „… контакт таки був! І ще буде. І ще закрутиться червоним, гарячим вихором кров, і тіло заниє солодкою тягучою тугою. І востаннє помолодіє небо, земля; віки помолодшають, насунуться до душі і стане все ясно прозорим, теплим, рідним і таким таємно-бажаним, як тільки бувало те в двадцять п’ять літ. Хіба за мент цього не можна віддати цей десяток років, що лишився йому, цю рештку старенького, недоношеного, такого дешевого тепер життя?”. Смерть у даному разі стає засобом, який загострює ці відчуття, робить їх більш яскравими. До того ж, вперше після революційних збурень у героя з’являється мета, яка зменшує страх перед можливою загибеллю, особливо, коли ця загибель примарна і віддалена у часі. Подібно до Сартра, доктор Верходуб вважає, що людина не існує в один момент з власною смертю. Вона буває лише після смерті іншого, або до смерті індивідуальної. Підтвердження цього знаходимо у тексті: „Смерть не тоді, коли захлюпотить й корчі закоченять тіло, - тоді ніякої смерти нема. Смерть буває тільки в живих, а не в мертвих. Для мудрого ж ідея і образ смерти є тільки тими тінями, які роблять радощі життя рельєфно-опуклими“. Таким чином, він надає собі риси мудрого, „скептичного“ доктора. Але, підбиваючи підсумки першого етапу роздумів Верходуба про смерть, ми приходимо до висновку, що, попри зневажливе ставлення до неї, саму ж смерть у її дійсній формі відносно себе доктор в цей час не уявляє. Поштовхом до розвитку „філософії“ героя і його подальших вчинків є його зустріч з Наядою, за можливість приторкнутися до єства якої, він ладен віддати життя. То які ж дійсні причини цих дій? Відповідь на це питання знаходимо вже на початку подорожі, якою розпочинається умовно виділений нами практичний етап роздумів героя. „От вони неслися на зустріч стражданню, небезпекам, смерті. Але це вже не здавалося таким абсурдним, божевільним підприємством. Ну, що ж, є сили, що більші за життя; часом вони притихло сидять у нас і ми живемо „нормально“, часом вони виступають з нашої нормальності, заявляють свій владний голос і ми робимо „ненормальне“. У цих словах знаходимо своєрідне визначення того явища, яке Фройд називає інстинктом, причому, види інстинктів, домінуючих у даному випадку у героїв, відрізняються. Їх можна умовно назвати втіленням Еросу (Верходуб) і Танатосу (Наяда), які є рушіями їх дій на цьому етапі. Проте, надалі під впливом оточення актуалізуються й інші компоненти інстинктів та підструктур особистості. Першим яскравим передбаченням їх можливої долі стає знахідка Наяди: „На підлозі вздовж стіни, зліпивши солому, застигла довга, густа калюжа крови. Коло неї лежав старий подертий „пролетарський“ кашкет, дуже подібний до докторового“. Це стає останньою краплею, якої не вистачало для усвідомлення доктором дійсної небезпеки подорожі. Разом з цим руйнуються всі погляди доктора Верходуба на цінність життя. Виявилося, що у ситуації небезпеки жодна філософія, що виникла поза нею, не діє. Первинна мета подорожі втрачає своє значення. Наяда з бажаної таємничої істоти перетворюється на „невідому, пришелепувату фанатичну дівчину“. Саме тут проявляється ще одна важлива ознака існування на межі між життям і смертю – страх. Відчуття страху смерті виявляється у боязні розлучитися з оточуючим речовим світом: „…завтра вранці буде і небо, і земля, і оця солома, і „камура“, і все буде собі далі плинути в життя, а його, тільки його не буде“. Це своєрідне попереднє прощання з життям і всім, що з ним пов’язане. Уже майже фізично відчуваючи своє межове становище, герой одночасно шукає вирішення цієї ситуації – шлях до збереження життя, і в той же час намагається змиритися з думкою про смерть. Такі полярні думки зринають одна за одною, чим і доводять доктора до відчаю. Внутрішній конфлікт між „Хай вбивають!“ і „За що?“ у своєму розвитку проходить три фази. Панічне прагнення вижити. Будь-яка ціна варта того, щоб її заплатили за життя: „Хай топчуть ногами, хай глузують, хай беруть у нього честь, сором, усе, хай тільки не відбирають можливості почувати це їхнє топтання, глузування, плювання, сором, ганьбу, біль, муки. Ах, що там біль, муки, сором, честь, ганьба! Це ж мізерні, мінливі, скороминущі частинки одного великого, вічно-єдиного й напрочуд гарного, що є на світі: життя“. На цій фазі виявляється пасивне прагнення вижити, як ціною власної ганьби, так і за рахунок ганьби іншого. Переломним моментом для цієї фази стає упокорення Наяди, несвідоме визнання нею свого безсилля, що зміцнює статус доктора Верходуба як чоловіка. З’являється почуття жалю, що породжує нове вирішення конфлікту: пожертвувати собою заради дівчини. Але в той же час скептичний розум і, можливо, прагнення вижити спиняють його. Усвідомлення наближення смерті та непродуктивність попередніх рішень породжують прагнення активності („свободи вибору не ними вибраної смерті“: „Та вже краще вискочити самим на них, схопити видерти рушницю в них, стріляти, колоти, бити, вбити самому її, а потім нехай вони стріляють, убивають його зразу в боротьбі, в бою!“. Таке рішення є своєрідним наслідком одночасної актуалізації Еросу і Танатосу: домінуюче прагнення життя стимулює одночасне вивільнення надміру енергії мортідо, що накопичилася внаслідок очікування смерті. Підтвердження знаходимо у тексті: „З мовчазним гарчанням усередині доктора ощетинилася чужа, темна істота, стала на задні лапи й наготовилась до лютого останнього бою“. Отже, ми бачимо, що у боротьбі між життям і смертю, яка панує не лише ззовні, а і усередині особистості, останнє слово виявилося за інстинктами. Саме вони стають вирішальним фактором на другому „практичному“ етапі роздумів доктора Верходуба про життя і смерть. Порівнюючи перший і другий етапи роздумів героя, ми бачимо, що у них тісно переплітаються філософське ставлення до життя, що є відображенням раціонального начала, і життя інстинктів – ірраціональне, імпульсивне. На першому етапі доктор з філософської точки зору обґрунтовує інстинктивні прагнення, реалізація яких є метою для нього. На другому ж етапі будь-яка філософія відходить на другий план і головним стає виживання. Прослідкувавши за роздумами головного героя, можна помітити, що він проходить довгий шлях роздумів від думки про знецінення життя і поглядів на смерть, як те, „чого не буває у живих“, до протилежного висновку, що життя – це найбільша цінність, яким би „дешевим і недоношеним“ воно не було. Практичним висновком для нього стає те, що відчути життя по-справжньому можна лише маючи за годину від себе смерть: „Живи не так, щоб досягти атараксії, нірвани, царства небесного чи земного. Живи не так, щоб закон твого життя міг бути законом для всіх. А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти. Май на годину від себе смерть і ти побачиш, як на цьому віддаленні кожний мент життя стане тобі самоцінним, неповторним, прекрасним. Все любе, все благословенне, що живе, навіть твої страждання, твій сором, ганьба поневіряння“. Тобто смерть у даному разі стає засобом, контрастом, що допомагає (змушує) оцінити життя. Всі герої повісті у тій чи іншій мірі опиняються на межі між життям і смертю. Сама назва повісті – „На той бік“ є символічною, адже „той бік“ у даному разі позначає не стільки територію, що лежить за межею фронту, скільки той бік життя – потойбіччя: „… вони мали ще три години життя… Через три години вони поїдуть на той бік“ [6; 111]. „Той бік“ у даному разі є синонімом до слова „смерть“. Як ми бачимо, категорія смерті є актуальною у революційний час, зображений у повісті В.Винниченка „На той бік“. Сприйняття її героями є різним. На початку ми виділили три позиції ставлення до смерті персонажів повісті. Його можна спроектувати на бачення ними світу. Так, Єрємєєв, з його сприйняттям смерті як обов’язкової кари для ворога і, одночасно, засобу ствердження себе, своєї влади, бачить світ розподіленим на два антагоністичні табори. Своєю функцією і табору, до якого належить, він вважає знищення всього інакшого. Ситуація нищення і смерті є для нього комфортною, оскільки, це деградуюча особистість, яка насправді не здатна адекватно оцінювати свою поведінку. Існування поза такою ситуацією, можливо, призвело б до його подальшої деградації, самогубства або божевілля. Наяда – особистість з вищим рівнем розвитку, що виявляється у її баченні смерті, і у тому, що причини суспільної катастрофи вона шукає не у рядових представниках антагоністичного табору, а у його верхівці. Таким чином, вона бере на себе „благородну“ місію вбивства, заперечуючи власну смертність. Світ очима Наяди, включає в себе не лише боротьбу і страх, але і людські стосунки (спогад про коханого). Це світ, який можна змінити, заради тих людей, які тобі небайдужі. На відміну від Єрємєєва, ставлення якого до світу і смерті в ньому є сталим, Наяда вповні сприймає всі подразники цього світу і, відповідно до ситуації, її принципи стають лабільними і вона може скоритися долі, що і дає їй можливість вижити. Простеживши за еволюцією поглядів доктора Верходуба, ми приходимо до висновку, що це людина, яка, втративши свій „келех мудрості“, шляхом роздумів та безпосередньої діяльності формує нову світоглядну систему. Модель світу, за доктором Верходубом, багатопланова, з великою кількістю смислових переплетень: від „зачучвеної собаки“ до глибоких роздумів про цінність життя і значення смерті. Це своєрідний шукач істини, який найповніше з-поміж інших героїв реалізує свою суб’єктність у взаємодії зі світом. Таким чином, на прикладі головних героїв автор ніби підводить читача до думки, що лише сприймаючи смерть як закономірність, можна досягнути справжньої екзистенції і вповні відчути саме життя. Підготувала вчений секретар музею Катерина Федько
| |||||
Категорія: Публікації | Переглядів: 1749 | Додав: Kotia | Рейтинг: 5.0/2 | |
Всього коментарів: 0 | |