18 грудня знаній літературознавиці, відомій громадській діячці- шістдесятниці, племінниці Михайла Коцюбинського Михайлині Коцюбинській виповнилося би 90 років.

Вона була почесною докторкою Національного університету «Києво-Могилянська академія». Лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005) за збірник літературнознавчих праць «Мої обрії», Премії імені Василя Стуса (1994), Чернігівської обласної премії ім. М.Коцюбинського (2003), Премії імені Олени Теліги (2001), Літературної премії імені Олександра Білецького (1993), премії ім. П.Куліша. Вона також є кавалером ордену княгині Ольги ІІІ ст. (2006). Заслужена діячка науки і техніки України (2001).

Михайлина Хомівна Коцюбинська народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці. І, як згадувала вже пізніше М.Коцюбинська, саме у тій кімнаті, де народився й класик української літератури, але за 67 років до цього.

1935 року разом з батьком Хомою Михайловичем (молодшим братом письменника) та матір’ю Катериною Яківною перебралася до Чернігова, де було засновано літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, а її батько став першим його директором. 1941-1944 рр., під час війни, була разом з батьками та музеєм у евакуації в Уфі (Башкортостан).

1949 р. із золотою медаллю закінчила Чернігівську школу № 41 (нині – ЗОШ № 17). Того ж року вступила до філологічного факультету Київського державного університету.

Після його закінчення й у останні роки свого життя Михайлина Хомівна працювала в Інституті Літератури НАН України. Протягом 60-80-х років минулого століття піддавалася утискам з боку влади через підтримку дисидентського руху в Україні, і зокрема за підтримку протесту проти утисків української інтелігенції під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» 1965 року. Після цього Михайлина Коцюбинська була виключена з КПРС та згодом звільнена з роботи у Інституті літератури НАН.

Зокрема, Михайлина Коцюбинська захищала як могла Василя Стуса, будучи свідком на судовому процесі проти нього у вересні 1980 р. Майже 20 років її ніде не друкували. Почала видаватися лише 1987 року, під час так званої Перебудови у СРСР. Членкиня Спілки письменників України з 1989 року.

Її перу належать книги «Образне слово в літературному творі», «Література як мистецтво слова», «Етюди про поетику Шевченка», «Зафіксоване і нетлінне», «Мої обрії», «Книга споминів». Вона була редакторкою та консультанткою однієї з найпотужніших наукових праць Чернігівського літературно-меморіального музею М.Коцюбинського - чотиритомного видання «Листів до М.Коцюбинського». Михайлина Коцюбинська була упорядником багатотомника творів Василя Стуса. Авторка статей, есеїв, спогадів, критично-мемуарних розвідок про В. Стуса, І. Світличного, З. Ґеник-Березовську, П. Тичину, Є. Сверстюка, Н. Суровцеву, Б. Антоненка-Давидовича. Володіючи особливою інтуїцією, відчула всезростаючий інтерес до художньої документалістики як до самостійного мистецького явища і всебічно проаналізувала цей специфічний вид словесної творчості.

Ретельно вивчала спогади, щоденники, епістолярії письменників. Опублікувала листи В. Стуса, Олександра Олеся, Олега Ольжича, В. Стефаника, В. Вовк. Брала активну участь у громадську житті.

2008 року стала почесним доктором НаУКМА.

Останнім часом працювала над десятитомником творів В'ячеслава Чорновола.

Згасло земне життя, яке «було аргументом своєї філософії» (ці слова Альберта Швейцера часто повторювала Михайлина Коцюбинська). З нього, як із підручника, можна було вивчати, що таке свобода і сила духу, вірність правді й любов до України. А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: «Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння…». Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.

Згасло земне життя, яке дало багато плоду. Блискучий літературознавець та есеїст, Михайлина Хомівна написала немислимо багато дослідницьких статей –немислимо, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю. Вона виробила свій власний стиль – точно вивірений, ретельно огранений, дбайливо викоханий, – що його не сплутаєш з іншими. Щоб у цьому переконатися, досить перегорнути «Етюди про поетику Шевченка», «Зафіксоване й нетлінне» та двотомник «Мої обрії», який увібрав, за словами Михайлини Коцюбинської, «усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку».

Її ім’ям пишалися книговидавці та редактори журналів, навчальні заклади, де вона читала свої лекції, та Національний університет «Києво-Могилянська академія», почесним доктором якого вона стала.

На жаль, 7 січня 2011 р. вона відійшла в інший світ. Того ж року на фасаді Чернігівської ЗОШ № 17, де вона навчалася протягом 1947-49 років, встановлено меморіальну дошку. 2012 р. у видавництві "Дух і Літера" вийшла книга спогадів про Михайлину Хомівну "У мерехтінні найдорожчих лиць" під редагуванням Елеонори Соловей. Також за сприяння професора Кам'янець-Подільського університету п. Олега Рарицького у селі Оринині на Хмельниччині було перейменовано одну з вулиць на честь Михайлини Коцюбинської.

Пам'ять про Михайлину Хомівну Коцюбинську, цю славетну особистість залишиться навіки у наших серцях!

Ігор Коцюбинський, директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського