Третього лютого минає 155 років з дня народження яскравого самобутнього письменника широкого творчого діапазону Володимира Івановича Самійленка. У його доробку – поезія, сповнена ніжної любові до свого народу і рідної землі, пʼєси, оповідання. Шанували Самійленка як талановитого журналіста, перекладача і сатирика.

Чернігівці з повним правом вважають літератора своїм земляком, адже в нашому краї Володимир Самійленко жив, працював і творив протягом багатьох років – сім у Чернігові (1893-1900) і десять у Добрянці (1907-1917).

Володимир Іванович згадував: «Вважаючи, що я писав виключно по-українськи, а українську пресу тоді на Україні та навіть і в Росії було заборонено не за зміст, а за мову, то все це друкувалося тільки у галицьких виданнях без жодної плати. Маючи єдиний заробіток – службу телеграфіста – й намучившись добре за три роки від нічних чергувань, після чого я творити нічого не міг, написав до Іллі Шрага у Чернігів, що пропаду від телеграфа. І він, щира душа, зараз же примостив мене в Чернігівську Земську Управу на посаду редактора «Земского сборника» з платнею 720 карбованців на рік. Сталося це за час Голови Земської Управи Василя Хижняка, який був дуже прихильний українець (1893 року).

У Чернігові я ще застав старих наших письменників і громадян: Леоніда Глібова, Степана Носа, Олександра Русова, Олександра Тищинського, Андрія Верзилова» (В.Самійленко. Автобіографія).

Не дуже тривалим, але змістовним і приємним для обох стало спілкування молодого поета з Леонідом Глібовим. Разом вони залюбки грали на народних інструментах, а Леонід Іванович під гітару часто співав свій романс «Стоїть гора високая».

14 листопада 1893 року, проводжаючи байкаря в останню дорогу, В.Самійленко прочитав на його похороні  написаний експромтом вірш-епітафію «Памʼяті Л.І.Глібова». 30 червня (ст. ст.) 1898 р. у Троїцькому монастирі в Чернігові коштом сина і земляків на могилі Л.Глібова був споруджений білий мармуровий памʼятник, на якому викарбувані девʼять останніх рядків Самійленкової поезії. Тепер цей памʼятник знаходиться на території Чернігівського музею-заповідника М.М.Коцюбинського.

Важливу роль у творчій долі Володимира Самійленка зіграв Борис Грінченко. В.Самійленко листувався з Б.Грінченком ще зі студентських років. Для Грінченка Самійленко навіть передплачував на своє імʼя журнал «Киевская старина», адже йому як студенту це коштувало значно дешевше.

Пізніше, 1893 року В.Самійленко пише Б.Грінченкові: «Дійшла до мене чутка, що Ви хочете перенестися з своєї посади. Тут є надія знайти для Вас посаду в земстві…

Чи не могли б ви приїхати на кілька день до Чернігова? Тут би познайомилися з людьми і, певно, знайшлась би Вам відповідна посада. Якщо приїдете, то напишіть мені, я стріну Вас на пароході та й попроваджу просто до себе (Николаевская ул., дом Медушевской)».

Невдовзі родина Грінченків переїжджає до Чернігова. Борис Дмитрович і Володимир Іванович шість років працюють разом у Земській управі, стають близькими приятелями. Самійленко згадував: «Під час мого життя в Чернігові ми часто разом із Борисом Грінченком ходили на прогулянку, то нас чомусь прозвали «Моцарт» (мене) і «Сальєрі» (Грінченка).

У 1890х роках у Чернігові активно працювали народний аматорський театр і аматорський оркестр. В автобіографії В.Самійленка читаємо: «Під час добродійних театральних вистав у Чернігові я грав у деяких пʼєсах комічні ролі, наприклад Мацієвського – в «Мартині Борулі», одного з босяків (Юхима) – в «Борцях за мрії», сина-хлопця в «Степовому гості», дяків у «Чумаках» і «Бувальщині». Мої виступи подобалися публіці. Брав я ще й участь в аматорському оркестрі, граючи на другій валторні».

На груповому фото драмгуртка Чернігівської Української Громади в першому ряду бачимо В.Самійленка (сидить справа у смушевій шапці) і Б.Грінченка, який стоїть за ним.

Творчі і дружні взаємини поєднували Володимира Самійленка з Михайлом Коцюбинським, про що свідчать матеріали з архіву останнього , що зберігається  в його Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику. Як відомо, В.Самійленко, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, М.Вороний належали до Братства тарасівців, члени якого називали себе братами. Тому в листі від 11 серпня 1896 року В.Самійленко звертається до М.Коцюбинського: «Любий та дорогий братику. Дуже врадували ви мене своєю присилкою. Це Ваше оповідання я ще в «Зорі» вподобав і вельми радий мати відбиток, тим більше, що «Зорі» я не маю… Мені дуже подобаються ваша манера і теплість, що нею пройняті ваші писання. Нехай же тепле небо Таврії й надалі зогріває вас і навіває теплого виразу на ваші почуття і думки».  

Мова у листі йде про оповідання М.Коцюбинського «Для загального добра», відзначене премією на конкурсі журналу «Зоря» того року.

Володимир Самійленко захоплювався європейськими стильовими особливостями творів Михайла Коцюбинського, цінував його думку про свої. Врахувавши зауваження товариша, Самійленко вніс певні зміни у комедію «Дядькова хвороба».

Ще до приїзду в Чернігів поет розпочав роботу над віршованою драмою в 5 діях «Маруся Чураївна», яку завершив у жовтні 1894 р. «Цю драму,  згадував В.Самійленко,  я читав на вечірці в господі Іллі Шрага під час приїзду до Чернігова Марка Кропивницького. Він тоді зробив мені деякі сценічні уваги, якими я скористався».

Ще 5 років автор працював над пʼєсою і подав її до цензурного комітету. Роль Марусі Чураївни ще в першій редакції привернула увагу Марії Заньковецької.

У Чернігові також були написані комедії «Химерний батько», вже згадана «Дядькова хвороба», яку ставив у Києві Микола Садовський, «Драма без горілки» (вміщено у «Зорі» й збірнику Б.Грінченка «Хвиля за хвилею»), сатира-фантазія «У Гайхан Бея».

До цього ж періоду належать поезії В.Самійленка: гімн «Україна», «На печі», «Поет-віршошкряб», «По Шевченку», «Всеросійське свято», «Діалог Грінченка і Самійленка» та ін.

Після переїзду до Чернігова родини Михайла Коцюбинського в його домі творча інтелігенція міста збиралась на літературні вечори, активним учасником яких незмінно був і Володимир Самійленко. Коли за родинними обставинами поет покидає наше місто, він листується з чернігівськими однодумцями, ділиться з ними творчими здобутками.

У 1906 році Іван Франко з Михайлом Мочульським видають у Львові збірку друкованих і недрукованих поезій В.Самійленка під заголовком «Україні». У меморіальній бібліотеці Михайла Коцюбинського зберігся її примірник з дарчим написом літературного побратима.

Шанувальникам творчості Володимира Самійленка небагато відомо про його особисте життя. 1896 року поет одружився у Чернігові з Ольгою Степанівною Орешко-Якименко. Подружжя мало чотирьох дітей: двох доньок і двох синів.

Фото, зроблене у Чернігові на початку 1900-х років, зберегло щасливу мить безтурботного дитинства донечок Володимира Івановича Оленки і Галинки.

Коли родина Самійленків проживала у Добрянці, глухому кутку Чернігівщини, населеному переважно російськими старообрядцями, поет служив нотарем, а дівчатка навчалися у Чернігівській гімназії. Тяжкою втратою для батьків стала смерть маленьких синочків. Про це з болем повідомляє В.Самійленко у листі до Є.Чикаленка 22 червня 1911 року: «Зараз мене спіткало велике горе, перед яким бліднуть і долги, і втрата всього майна. Позавчора вмер мій любий хлопчик, маленький ще, було йому рік і трохи більше семи місяців. Це була моя найдорожча дитина, найдорожча за все на світі, і її тепер немає…

Це вже в мене в Добрянці вмирає друга дитина. Раніш теж умер хлопчик, але тому було тільки три місяці віку, і та смерть якось потроху забулась. А цю я не знаю, чи зможу скоро забути».

Чернігівщина залишила незглибимий слід у творчому й особистому житті Володимира Самійленка.

Про його перебування у нашому краї нагадують меморіальна дошка на приміщенні колишнього Чернігівського губернського земства, вулиця його імені у Добрянці, спогади сучасників – М.Грінченко, М.Могилянського та ін.

Нелегким було життя поета Володимира Самійленка, здобутки якого збагатили не лише вітчизняну, але і всесвітню літературу. Як відзначив свого часу Іван Франко, «.. В нашім нервовім віці… просто благотворно смакувати духовні плоди такого поета». Ніколи смуток і безнадія безроздільно не володіли великим гуманістом, що вірив у краще покликання людини, в її здорове, оптимістичне призначення в житті.

Навіть у найглухіші часи загального занепаду В.Самійленко непохитно і твердо стояв на рідному національному грунті, невтомно працював для національної справи. Щирий і діяльній патріот незмінно залишався вірним високим ідеалам Правди і Волі для України, що завжди була головною у його серці.

Невелика добірка різножанрових творів Самійленка підтверджує актуальність і цінність його творчості для наших сучасників.

Тетяна Кузнєцова, зав. відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського

Українська мова

(Памʼяті Т.Шевченка)

Діамант дорогий на дорозі лежав, -

Тим великим шляхом люд усякий минав,

І ніхто не пізнав діаманта того.

Йшло багато людей і топтали його,

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,

І в пилу на шляху діаманта він найшов.

Камінець дорогий він одразу пізнав,

І додому приніс, і гарненько, як знав,

Обробив, обточив дивний той камінець

І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв,

І промінням ясним всіх людей здивував,

І палючим огнем кольористо блищить,

І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,

І мислива рука її з пилу взяла.

Полюбила її, обробила її,

Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,

І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

Хай же ті вороги поніміють скоріш,

Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Київ, 1885 р., 12 листопада

Акростих

У мене є одно кохання,

Котре не зраджу я вовік;

Росло воно не день, не рік,

А і зо мною виростало

І квіткою рясною стало…

Не одцвіте моє кохання,

А буде в серці до сконання.

[1886]

Памʼяті Л.І.Глібова

Прощай, поете наш! ти чесно в світі жив,

Працюючи, не знав ти зради;

Із шляху певного тебе не відхилив.

Ні острах, ні життя принади.

За роки довгії, що ти прожив між нас,

Енергії в тобі не вбито,

І ти, вмираючи, життя в останній час

Казав: «Як мало пережито!»

Ти жити ще бажав, щоб працювати знов,

Бо працю тільки розпочато;

Ти все зробив, що міг, але як відійшов,

То діла все ще в нас багато.

Чи можна ж діячів таких, як ти, знайти?

Їх вельми в нашім краї мало!

Не раз дивившись, як старий працюєш ти,

Молодшим соромно ставало!

Ласкавим голосом пісень ти нам давав

У наше чесне діло віру,

І голос радощів й надії проводжав

Твою, тепер розбиту, ліру.

І от замовк твій глас, погас промінь ясний,

Що в темному світив околі…

Але не вмре поет у памʼяті людській!

Згадаємо тебе в недоленьці лихій

І в кращий час нової долі!

1893 р.

Громадянин

Я великий громадянин,

Я найкращий тип людини,

Бо сказав собі я в серці:

«Все на світі для Вкраїни».

Даймо долю Україні…

Та важніша ще від неї

Доля партії, - й сказав я:

«Все для партії моєї».

Та не в тім завдання партій,

Щоб користь нести ділами,

А в програмі, - і сказав я:

«Все на світі для програми».

А програму хто ж складає –

Робить діло те спасенне, -

То ж я сам, - і от сказав я:

«Все для мене, все для мене».

1919 р .

***

Часи юнацьких наших літ,

Ясного погляду на світ,

Найкращих поривів, надій

І чистих молодечих мрій, -

Геть одійшли в минулий час,

І старість пригнітила нас…

Та чи не дивно, що душа

Зістарітись не поспіша:

Вона неначе молода

Давніших мрій не покида;

І все нема зневіри в ній,

Вона все певна ще надій

На кращий час, на вороття

Вкраїні вільного життя.

14/V 1925 р.