Головна » 2023 » Січень » 6 » Василь Стус у споминах Михайлини Коцюбинської
Василь Стус у споминах Михайлини Коцюбинської
09:23

«Засіваю Твою господу – житом-пшеницею і всякою пашницею, клечаю новорічними калиновими зиченнями. У слід цих повітань я незабавом пущуся і сам, аби зробити ще одну спробу наблизитися до Вас, мої любі, так безжально схованих од моїх очей». Ці рядки свого часу були написані Василем Стусом на одній з вітальних листівок, надісланих Михайлині Коцюбинській. Вони обоє – представники покоління шістдесятників – когорти української інтелігенції, яка виступала проти репресивного режиму радянської тоталітарної системи.

6 січня минає 85 років з дня народження Василя Стуса. Його доля і творчість лишили глибокий слід у душах сучасників, зокрема, і Михайлини Хомівни, котра своє життєве кредо згодом означувала саме рядками з його поезії:

«Гріх – не боротись за себе

і не випростувать себе».

Про Василя Стуса як видатного українського поета, перекладача, публіциста, прозаїка, правозахисника, дисидента і політв’язня СРСР, члена Української гельсінської групи, учасника акції протесту у кінотеатрі «Україна» 1965 р., борця за незалежність України у ХХ ст., Героя України (2005 р., посмертно) сказано багато. Разом з тим, творчий спадок митця, його тяжка життєва місія досі лишаються до кінця не осмисленими нащадками. Саме Михайлину Коцюбинську по праву можна вважати одним з головних фундаторів Стусознавства, як окремого напрямку гуманітаристики, адже вона свого часу стала однією з тих, хто особливо перейнявся проблемою «повернення» постаті В.Стуса в український соціокультурний простір, упорядкуванню, поширенню та інтерпретації його творчої, наукової та епістолярної спадщини.  

У її архіві лишилися світлини, що нагадують про долю В.Стуса, а у спогадах – яскраві емоційні враження від спілкування зі справжньою Людиною, що загалом вплітаються в різнобарвну мозаїку життя епохи шістдесятників.

Отже, спробуємо поглянути на постать Василя Стуса очима його сучасниці Михайлини Коцюбинської.

Республіка Радости

Разом з громадою друзів-однодумців Михайлині Коцюбинській часом вдавалося виїжджати за місто. Там вони ставали невеликим дружним наметовим табором, де кожен з них, переслідуваний і засуджуваний у реальному світі радянської дійсності, міг почуватися вільним, бути самими собою. Душею, поетичним осердям цієї «республіки» Михайлина Хомівна називає Василя Стуса. У своїх спогадах вона яскраво окреслює один з епізодів їхнього побутування.

«Літній тихий вечір на Прип’яті. Спокійна розлога річка звично котить свої хвилі. Нею діловито снують туди-сюди моторні човни, головний транспорт білорусів – мешканців найближчих сіл. Перевозять сіно, якийсь рибальський реманент – під вечір активізувалися рибалки, спішать до своїх заповідних місць. Але зараз вони чомусь поставали і з інтересом поглядають в один і той самий бік. Об’єкт їхньої уваги – невеликий табір «дикунів»-відпускників. Кілька наметів, великий дерев’яний стіл, місце для вогнища. Сьогодні в таборі свято. Насмажено гори свіжої хрумкої риби, наварено відро юшки та й пляшка загадково поблискує з-під куща. Всі у парадній формі: жінки в найкращих купальниках, а в чоловіків, крім плавок, ще й краватки-«метелики» з паперу, приклеєні до тіла клеєм БФ. Готовий до урочистого підняття прапор, скомпонований з десятка різнокольорових плавок. Напоготові оркестр з ориґінальних інструментів – каструлі, ложки, миски.

І от точно в призначену годину зметнувся вгору імпровізований прапор, закалатали й забемкали шумові та ударні – з-за острова, що навпроти, повільно випливає човен, прикрашений зеленим. На ньому дві русалки, також усі в зеленому, як і належить русалкам, а на носі човна високий, худий але міцної статури чоловік. На голові – вінок, латаття примхливо звисає з плечей, обвивається навколо пояса, в руках костур-тризуб. Це він – Нептун, Посейдон, а може, і якийсь місцевий, свій бог – дух цих благословенних місць. Білоруси аж встали у своїх човнах, щоб краще розгледіти це диво-дивне. Він справді гарний, він справді величний, цей наш Нептун. Наш друг. Наш поет. Василь Стус…

М.Коцюбинська з теплотою згадувала, що оте перебування у чарівному світі природи дочорнобильської Прип’яті давало їм відчуття незатьмареного щастя від можливості бути у повній злагоді зі своїм єством, відірваності від буденних турбот і прикрощів. Власне, кожна колективна поїздка на природу, наприклад, за грибами чи конваліями кудись за станцію Клавдієве, ставала своєрідною можливістю набратися душевних сил за дружнім спілкуванням та серйозними дискусіями біля вогнища.

В Інституті літератури

На час вступу Василя Стуса до аспірантури, Михайлина Коцюбинська вже була науковим співробітником. У відділі теорії літератури, де вона працювала, попри загалом напружену атмосферу закладу, склався на диво сприятливий мікроклімат, адже разом з нею працювали Іванисенко, Світличний, Сивокінь та аспіранти Стус і Бадзьо, тож поміж них панувала атмосфера постійного творчого спілкування. Хоча при цьому Михайлина Хомівна зауважувала, що безпосередньо в Інституті з Василем Стусом зустрічалися не часто, адже той мав свої аспірантські турботи і коло спілкування. Проте їхній гурток однодумців частіше єднали позаінститутські зустрічі на літературних вечорах, концертах, виставках тощо.

Згодом, після доленосних подій 1965 року, Василя Стуса було виключено з аспірантури «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукової установи». Того дня, коли дізнався про виключення, Василь блідий зі стиснутими кулаками виходив з начальственного кабінету. «Я йому все виповів!» - розповідав він Михайлині.

Акція протесту в кінотеатрі «Україна»

У вересні 1965 року в кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного перегляду «Тіней забутих предків» відбулася акція протесту проти арештів серед української інтелігенції. За словами Михайлини Коцюбинської, це «був момент переломний, певний Рубікон у долі кожного учасника цього символічного акту. Вчинок екзистенційний – чи не в кожного, хто спромігся на нього, почався шлях самовизначення, шлях ламання долі й моральних випробувань».

Під час прем’єрних виступів творців фільму Іван Дзюба повідомив присутнім про арешти, закликаючи людей встати на знак протесту проти репресій з боку влади. У своїх споминах Михайлина Хомівна згодом напише: «Тоді в кінотеатрі я сиділа поруч із Василем, і встали ми разом. Він вигукував щось відчайдушне на підтримку Чорноволового заклику до протесту – «Хто проти тиранії, встаньте!». Він тремтів кожною клітиною свого тіла – я відчула це, обнявши його за плечі, коли ми виходили із залу, щоб трохи заспокоїти. «Боже, як же ти, хлопче, житимеш у цьому світі?!» - подумалося мені тоді, чітко пам’ятаю це сьогодні. Біля нас «уродилося» відразу двоє здорових хлопців – знайомих Василя, вони ж провели його додому, коли ми розпрощалися. Здавалося, що його та інших заберуть тут же, долучивши до арештованих напередодні».

Саме ці події остаточно зблизили їх учасників. Та й реакція не забарилася. Для Василя участь у протесті вилилася у вже згадане виключення з аспірантури, негласну заборону на друк його віршів і наукових праць, постійні зміни місця роботи аби прогодувати сім’ю. Та й Михайлині жилося несолодко, адже попереду був кількамісячний марафон виключення з партії, допити, цькування на роботі, погрози забрати дитину…

Після «доленосного вибуху»

Попри труднощі і тиск лишалася взаємна підтримка та щире спілкування. Так, Михайлина Хомівна згадувала, як навідувала Василя Стуса у обласній лікарні, де той лікував свою виразку шлунка, або ж як разом зі Світланою Кириченко привозили поетові теплої вареної їжі до інституту садівництва у Феофанії, у якому він працював кочегаром. Ходили разом на концерти до філармонії і на театральні вистави. Після однієї з таких по дорозі додому Василь читав свої вірші, а потім подарував Михайлині автограф. Згодом, уже будучи укладачем збірки поезій Василя Стуса, М.Коцюбинська долучить їх до циклу «Веселий цвинтар», з яким вони співставляються і за часом написання, і за ідейно-стилістичним оформленням.

Як уже згадувалося, після участі у протесті в кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року Михайлину Коцюбинську виключають з партії. День, коли вона після восьмимісячних цькувань і «пророблянь» нарешті здала на бюро обкому партійний квиток, запам’ятався і зустріччю (може, і не випадковою) з Василем Стусом. Тоді, у червні 1966 року, на Володимирській гірці вони сиділи на лавці і дивилися на Дніпро. Саме в той час Стус захоплювався творчістю Гарсіа Лорки і співним проникливим голосом читав Михайлині свої переклади з його поезій.

Арешт. Листи з заслання

12 січня 1972 року Василя Стуса арештували вперше. Друзі поета увесь рік жили вістками з в’язниці і тривогою за нього, адже добре знали його натуру – відкриту, не здатну терпіти несправедливість і повсякчас готову до самопожертви.

За вироком суду В.Стуса відправили до Мордовії. Тоді Михайлина взяла за правило регулярно писати йому листи, а з подорожей надсилати листівки, аби компенсувати якось нестачу живих вражень. У відповідь переважно отримувала поштівки, які той вкладав у листи до дружини, адже обсяг листування був обмеженим. В одному з листів Василь попросив Михайлину надіслати йому метричну схему александрійського вірша, яка була потрібна для роботи над перекладами з Ґете. Проте лист зі схемою не потрапив до адресата. Здогадавшись, що схему сприйняли за якийсь тайнопис, у наступному листі М.Коцюбинська знову повторила її, проте на полях зробила дописку для цензора, у якій пояснила значення символів наведених у схемі та попросила пропустити листа. Згодом від Василя дізналася, що лист таки дійшов.

Варто зазначити, що листи часто не потрапляли до ув’язненого Василя Стуса. В’язничні цензори повсякчас вбачали в них якісь умовності й натяки. Крім того, конфісковували і найбільш змістовні, ліричні листи.

Заслання, яке Василь відбував після завершення ув’язнення теж не було легким. Поряд з виснажливою працею був і гнітючий побут: життя в гуртожитку з далеко не найкращими сусідами, жодної хвилини усамітнення, постійне очікування провокацій, острах за книжки і рукописи. Єдиною відрадою було листування з друзями та однодумцями і приїзди рідних.

Та атмосфера заслання ставала дедалі нестерпнішою. Аби отримати можливість поїхати попрощатися з вмирущим батьком, мусив витримати справжню війну і навіть розпочати голодування. У той його приїзд до батьківської хати на околиці Донецька Михайлина разом зі Світланою Кириченко навідували Василя після похорону батька. Поет був «небагатослівний, дуже чоловічий, без скарг і нарікань. Стриманий. Біль, турбота – не про себе, а про спільне, що нас гнітило». Лише під час прогулянки біля старого терикона відчували себе на самоті з собою, адже на вулиці з кожного двору виглядали насторожені очі.

Вісім місяців між звільненням і новим арештом були непростими. Василеві, за спостереженням Михайлини Хомівни, «тяжко дихалося в задушливій атмосфері півправд і ерзаців, тяжко було зустрічати колишніх колеґ і знайомих, які тиснули йому руку, здавалося б, від душі, але оглядаючися при цьому». Важко працював, навіть маючи слабке здоров’я – спочатку формувальником на ливарному заводі, потім намазувальником затяжної кромки на взуттєвій фабриці. Ні в кого нічого не бажав просити, особливо не приставав на матеріальну допомогу. Виступав на підтримку колишніх політв’язнів, проти яких репресивна система фабрикувала нові брудні кримінальні справи. Якось М.Коцюбинська розповіла В.Стусу про нову сфабриковану справу проти В.Чорновола. Вислухавши, Василь дістав з шухляди ощадну книжку і попросив дружину зняти з неї всі гроші (доволі скромну суму), щоб Михайлина віддала їх дружині Чорновола, яка саме збиралася до Якутії, де мало відбутися слухання справи.

Остання зустріч

14 травня 1980 року Василя Стуса арештували вдруге. Наприкінці вересня Михайлину Коцюбинську як свідка було викликано на «відкритий» суд, в залі якого була лише спеціально зігнана і підготовлена публіка. Натомість, знайомі поета і навіть дружина Валентина Попелюх дізналися про початок суду лише наступного дня від викликаних на засідання свідків.

Михайлина Хомівна побачила Василя дуже худим і блідим. Він встав, щоб привітатися з нею, але це було не дозволено і його тут же примусили сісти. Відповідаючи на питання судді, весь час намагалася повернутися до Василя. «Говорила про нього як про людину високого сумління, чести й ідеї, яких так мало стрічається в житті і яких треба плекати й оберігати, а не судити. Подякувала долі за те, що судилося мені таку людину пізнати, сказала, що намагаюся на нього рівнятися». Попри високі оцінки особистості Стуса у характеристиці Михайлини, її відповіді на питання підсудного, що розкривали деякі подробиці того, як провадилося слідство, його умови життя на засланні, було зрозуміло, що на такому суді жоден аргумент не зменшує обвинувачуваному терміну покарання.

Після допиту Михайлині не дозволили лишитися в залі суду. Коли виходила, озиралася на Василя – «блідого, напруженого, зі стиснутими кулаками – один проти всіх…». Більше зустрітися їм не довелося.

Проте спілкування з поетом замінила його поезія, що по-справжньому відкрилася Михайлині Хомівні в останні роки життя Василя Стуса. Саме Михайлина згодом стане укладачем першої, виданої в Україні, збірки поезій В.Стуса «Дорога болю», що побачить світ 1990 р. Наступного року за неї поет буде відзначений Державною премією ім. Т.Г.Шевченка (посмертно).

Повернення на Батьківщину

У ніч проти 4 вересня 1985 року Василь Стус відійшов у вічність. Офіційна причина смерті – зупинка серця. Проте на думку товариша і колишнього політв’язня Василя Овсієнка, загибель митця міг спричинити удар карцерними нарами, умисно підлаштований наглядачами. Поховали Василя Стуса на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусівського району Пермської області. До завершення терміну ув’язнення адміністрація табору не надавала дозволу на перепоховання.

У листопаді 1989 року завдяки клопотанням близьких та однодумців відбулося перепоховання видатних українських діячів: Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. 18 листопада їх прах літаком доставили до Києва. Увечері по прильоті домовини повезли до Свято-Покровського храму на Куренівці. Наступного дня покійних відспівали.

За спогадами Василя Овсієнка, на вулиці Києва вийшло до 30 тис. людей. Коли процесія проходила повз будівлю КДБ, боялися провокацій. Але це була перша акція, де влада не насмілилася зірвати жовто-блакитні прапори і силою розігнати людей.

Спочатку домовини повезли на Софіївську площу, потому до пам’ятника Т.Шевченку, а вже звідтам на руках несли до Байкового цвинтаря. Вздовж Володимирської вулиці люди стояли зі свічками. Рух у центрі міста було зупинено. На мітингу під час поховання виступили В.Чорновіл, І.Драч, М.Коцюбинська.

 

Перелік світлин, наведених у публікації

  • У лісі під Клавдієвим. Сидять: В.Стус, дружина Дворко, М.Коцюбинська, З.Ґеник. Стоять: І.Світличний з дружиною, В.Іванисенко з дружиною, Д.Шумук, Ю.Савченко, Г.Дворко. 1970-1971 рр. Фото з архіву М.Х.Коцюбинської
  • У читальному залі Інституту літератури. Ю.Бадзьо, О.Мишанич, В.Стус, Ф.Погребенник. Початок 1960 рр. Фото з архіву М.Х.Коцюбинської.
  • Василь Стус. Фото з архіву М.Х.Коцюбинської.
  • Збірка вибраних поезій В.Стуса «Дорога болю» з автографом укладача М.Коцюбинської.
  • Первісна могила Василя Стуса. Кінець 1980 рр. Фото з архіву М.Х.Коцюбинської.
  • Перепоховання Василя Стуса. 1989 р. Фото з архіву М.Х.Коцюбинської.
  • Могили В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого. Київ, Байкове кладовище. Серпень 1990 р. Фото з архіву М.Х.Коцюбинської.
  • Виступ Михайлини Коцюбинської під час перепоховання Василя Стуса Київ, 1989 р. Фото з архіву М.Х.Коцюбинської.

Головний зберігач фондів музею Катерина Федько




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 36 | Додав: Kotia | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість