Блискучим новелістом і повістярем увійшов до свідомості читачів старшого покоління Григір Тютюнник. Українську художню прозу не уявити без його, хай кількісно невеликої, але справді вагомої літературної спадщини.

Письменник пішов із життя передчасно й трагічно, молодим. Тільки-но вийшов із юності, із важких післявоєнних років Другої світової, де навіть підліткам нерідко доводилось брати на себе нелегку ношу дорослих.

Вже одинадцятирічним хлопцем, зі свого жорстокого досвіду, він видобув головну істину: найстрашніше, певно, навіть страшніше за смерть – байдужа, холодна одинокість. Зрозумів це досить рано, коли лишився без батька.

Рятуючись від голоду в дядьковій родині на Ворошиловградщині (нині Луганська область), підліток, якому було лише одинадцять років, зважився повернутись на рідну Полтавщину до матері. За два тижні він пройшов триста кілометрів окупованої німцями території. Свій шлях хлопчина долав із порожньою торбиною, у якій на початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і баночка меду – земляки дали на дорогу. Коли їжа закінчилася, старцював, хоча й неймовірно соромився просити їжу. Спогади про цю подію відображені у творі «Климко». Григір прийшов туди, де було його коріння, звідки 5 грудня 1931 року почався його земний шлях – у невеличке село Шилівка.

Одинокість навчила майбутнього письменника цінувати не просто живу душу, а людину в людині, коли по ледь помітному порухові обличчя, жестові руки він міг визначити характер, розгадати за начебто добродушним усміхом – черствість і жорстокість, а за суворістю – тепло і глибоку духовність натури.

Після закінчення війни – семирічка, ремісниче училище, робота на заводі, в колгоспі, на будівництві електростанції під Дебальцевим. Довгі чотири роки служби у морфлоті зі спробами писати в години коротких перепочинків. Знову робота слюсарем у депо і вечірня школа. Пробиваючись крізь труднощі й нестатки повоєнних зруйнованих років, через важку працю і бажання рухатись до мети, Григір Тютюнник у 31 рік здобув вищу освіту в Харківському університеті, після закінчення якого почалась активна робота у різних журналах, газетах та видавництвах. У своїй творчості Григір Тютюнник віддавав симпатії звичайним людям праці, чиї думи письменник знав досконало, бо теж був одним із них, дивився на світ їхніми очима і любив їх безоглядно. Але це не заважало митцю бути нещадним до найменшого прояву моральної нечистоплотності, фальші. Його герої вміють великодушно прощати маленькі людські слабкості, але нікому не подарують хитрість за рахунок ближнього.

Змолоду й сам письменник звідав ціну образи від кимось завданої кривди, але так само зрання відкрив для себе він ціну дружби, людське тепло, яке нічим не заміниш. Такими речами він умів дорожити.

Чесний до прямолінійності, принциповий до жорстокості, від чого сам не раз потерпав, Григір Михайлович Тютюнник належить до покоління української прози, позначеної іменами Романа Іванчука, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, котрі заявили про себе на повен голос у 50-60-х роках ХХ століття. Та на відміну від більшості своїх ровесників, котрі за незначними винятками прийшли в літературу з вузівської лави, Григір узявся за перо уже сформованою особистістю зі своїм трудовим минулим, з усталеним характером і досить вагомим життєвим досвідом. За його плечима було ціле життя з усіма його здобутками і втратами.

Як письменник Григір Тютюнник обрав традиційний для нашої літератури жанр – оповідання, коротка повість. Під час читання його новел, серед яких є справжні художні перлини, згадується М.Коцюбинський, В.Стефаник, А.Тесленко, Л.Мартович, Г.Косинка тощо. Увібравши в себе найкращі риси вітчизняної класики, письменник, утім, був дуже сучасним як для своєї історичної доби, чим саме і привертав увагу до своєї творчості. Діалоги його героїв вражають своєю природністю, влучністю, достовірністю. Мова його новел і повістей максимально наближена до народної, але не переступає межі, за якою починається вулична балачка. Мову письменник відчував на смак, на колір і навіть на вагу. Відтак ніколи не втрачав почуття міри.

Г.М.Тютюнник завжди схилявся перед красою світу, прагнув любові і гармонії у взаєминах людей, у ставленні до роботи, у стосунках з природою. А коли не знаходив цього – глибоко страждав.

В одному зі своїх інтерв’ю автор чітко сформулював провідну тему власної творчості: «Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвіду і – неодмінно! – своєму ідеалу людини в тому часі, в якому він живе. Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах».

«Живописцем правди» назвав Григора Тютюнника Олесь Гончар, зазначивши, що його реалізм увібрав в себе найкращі риси вітчизняної класики.

На правдивості творів Тютюнника наголошував і Павло Загребельний: «Новели Гр. Тютюнника суворі, витримані у вищих вимогах правди, життєвої і художньої, автор не заграє зі світом, з героями, часто новели нагадують мовби гравюри на сталі, образи людей змальовані чітко, іноді навіть безжально, але буквально в кожному рядку прочитуємо велику закоханість автора в своїх героїв».

У спогадах про старшого брата Григорія Тютюнника, відомого українського письменника, Григір писав: «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». Він, як і всі до нього, не розгадав її. Він просто жив любов’ю до людей, до всього сущого на землі. Тому-то його персонажі такі реальні, такі живі, що ніби чуєш їхній подих. Усі вони пройшли крізь авторове серце, сповнене жагучої любові й муки, муки вічного прагнення до ідеалу й неможливості його здійснення. У письменника був, за сучасною термінологією, аж надто низький больовий поріг. Григір Михайлович вимагав від інших, щоб жили по совісті, дотримуючись засад добра і справедливості. А як раптом відчув, що далі нічого не може вдіяти, тоді ступив у безвість… Ні, у вічність.

У 2006 році Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» надрукував книгу відомого поета, прозаїка, перекладача і дослідника Олександра Шугая «"Усе живе – тепле…": Нове про Григора Тютюнника». Там є чудові слова, наповнені якоюсь абсолютно безмежною любов’ю і пошаною до письменника: «Тільки великій любові під силу народжувати твори великої душевної напруги. Цю, здавалося б, давню істину людство щоразу відкриває для себе з появою нового видатного таланту. Так було, так є і так буде. Як і те, що над загадкою Любові, крім попередників і нас, нині сущих, замислюватимуться й нащадки. Шукатимуть відповідь».

Олена Сазонова, зав.відділу музею-заповідника М.М.Коцюбинського