Жанрова картина з життя творчої інтелігенції початку ХХ століття: у вітальні будинку за роялем сидить сивочолий вусань з замисленим поглядом, ліворуч від нього зібралася велика родина: господар дому у темному костюмі, білій сорочці та краватці, довкола нього у різних позах завмерли четверо дітей – сини, котрі стоять позаду батькового крісла, та доньки у світлих сукенках розмістилися по різні боки від тата, а трохи далі – господиня у вишиваній сорочці і темно-коричневій спідниці. Яскраве світло свічки осяває обличчя людей. Сивочолий вусань за роялем – український композитор Микола Лисенко, господарі – Михайло та Віра Коцюбинські і поруч їх діти – Юрій, Роман, Оксана та Ірина.

Такий настроєвий живописний образ створив знаний український художник Василь Іванович Забашта – заслужений діяч мистецтв УРСР (1979), народний художник України (1999). Нині минає 105 років з дня його народження.

Василь Забашта народився 18 липня (у деяких джерелах – 10 червня) 1918 року на хуторі Бабенковому Ізюмського району Харківської області. Був одинадцятою дитиною в сім’ї. Батько майбутнього художника – Іван Федорович – походив з чумацького роду, мати – Ганна Іванівна – з хліборобської родини.

Ще з дитинства малого Василя захоплював світ кольорів і барв. На печі мав справжню «картинну галерею» з обгорток від цукерок, що їх батьки привозили з ярмарків. Малював вуглем або ж крейдою скрізь – на стінах хати, на парканах, на корі дерев. Виявляв неабиякий інтерес до книжок та майстрування, проте любов до малярства переважала над рештою захоплень.

У 12-річному віці починає займатися в ізостудії, де вперше знайомиться з олійними фарбами. Тоді ж створює свій перший олійний портрет, зобразивши на ньому дядька за фотографією. 1938 року Василь Забашта вступає до Харківського художнього училища. Серед його вчителів – В.Касіян та А.Головашов. Художникові, який з дитинства однаково малював правою і лівою руками, на усе життя запам’яталося, як Василь Ілліч Касіян допомагав йому опанувати правильну постановку правиці при роботі з олівцем.

Студентське щастя молодого художника тривало недовго. Його, як і сотень ровесників, відправили на військову службу спочатку в радянсько-фінській війні, де не маючи відповідної військової підготовки, Василь швидко отримав тяжке поранення і навіть перебував у стані клінічної смерті, а згодом були фронти Другої світової війни з черговим пораненням і поневіряннями. У роки війни загинула матір та двоє братів художника.

Вперше після вимушеної 7-річної перерви взятися за фарби Василеві Забашті випала нагода 1945 року в Угорщині, де він познайомився з художником Хорватом і півтора місяці мав змогу знову займатися малярством.

У серпні 1945 року складає іспити для вступу на другий курс живописного факультету Харківського художнього інституту. Згодом наважується продовжити свою мистецьку освіту у Київському художньому інституті, який закінчує 1951 року. Того ж року Василь Забашта стає членом Спілки художників України. З 1949 р. бере участь у республіканських, а за кілька років – всесоюзних та зарубіжних виставках.

Виконує переважно жанрово-тематичні картини, проте художникові більше імпонують пейзажі. Натомість радянською владою було закрито майстерні пейзажів як ідейно шкідливі «буржуазні відрижки».

З 1952 року починає працювати у Українській академії образотворчого мистецтва та архітектури. Керує художньою студією Жовтневого палацу культуру (1952 – 1976).

Одночасно з творчим влаштовується і особисте життя художника. Він одружується з молодшою за себе на 19 років Людмилою Іванівною, котра подарує йому двох дітей – Галину та Ростислава.

60-70-ті рр. ХХ століття стають для Василя Забашти періодом переосмислення власного життя, часом пошуку відповідей на питання, пов’язані з національною самоідентифікацією та проблемами збереження культурної спадщини власного народу. У ці роки доля зводить його з біологом і дисидентом М.Шарлеманем, бібліографом Г.Колядою, мистецтвознавцем С.Таранущенком, І.Гончаром. У оселі Забашт часто можна було почути звуки бандури та спів Г.Ткаченка.

За словами Василя Забашти, саме у ті часи він «став українцем не за паспортом, а за покликом пращурів», а ще зрозумів справжню сутність пейзажу, котрий є «зримим образом Батьківщини, який пробуджує у людей родовий «ген», виховує патріотичні почуття». Родина Забашт перейшла на українську мову, донька Галина захопилася пейзажами і стала художницею, син Ростислав опанував гру на старосвітській бандурі та обрав фах мистецтвознавця.

У 1970-80 рр. під час пленерів художник часто мандрує Україною, поглиблюючи свої знання про її історію. Разом з І.Гончаром, В.Задорожним, В.Данилейком активно працює у Товаристві охорони пам’яток. Під враженнями від лекцій Брайчевського створює серію картин історичної тематики. Стає одним з перших членів РУХу.

Після двадцяти років боротьби з радянськими чиновниками від культури у 1993 р. відроджує та очолює майстерню пейзажу при академії.

Роботі на різних посадах у Київському художньому інституті (нині – Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури) Василь Забашта віддав більше 50 років свого творчого життя. Став автором понад 900 художніх робіт різноманітної жанрово-тематичної спрямованості.

Відзначений срібною (2007) та золотою (2008) медалями АМУ.

20 квітня 2016 року художник Василь Забашта відійшов у вічність, лишивши по собі багату мистецьку спадщину, а сказані ним колись слова і сьогодні звучать, як заповіт наступним поколінням: «Ким би ти не був – будь Людиною, неси Любов, Добро, живи у злагоді з Природою, будь Патріотом».