Цього року напередодні Стрітення минає 120 років з дня смерті талановитого нашого земляка Пантелеймона Олександровича Куліша. Великий подвижник українського духу відійшов у вічність до останньої хвилини водячи в повітрі рукою, немов продовжував незавершену роботу – переклад Святого Письма українською мовою. Про похорон Пантелеймона Куліша залишились спогади, що хоронили його по козацькому звичаю. Везли домовину дві пари волів цугом, в траурних попонах. Читали Євангеліє два священники почергово. В домовину поклали смушеву шапку, папір і олівець.

Похоронний хід по засніженій Борзенщині змалював чернігівський художник і громадський діяч Григорій Коваленко. На одній з копій малюнку похорону рукою дружини П.Куліша Олександри Михайлівни було дописано, що везли господаря в останню дорогу «любимі його волики, що він їми пахав, Лебедь, Половий, Лобас, Таран».

«Серед безлічі прославлених батьків народу, якими обдарувала нас історія ХІХ ст. є одна постать самітна, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитності ні за життя, ні по смерті, дарма що ся постать висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх українських земель. Це П.О.Куліш.

Людина найменше популярна, найменше оцінена і, мабуть, найменше зрозуміла в усьому українському письменстві…

У Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між українцями, себто сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й не подобалась загалові», – так проникливо-правдиво охарактеризував феномен Пантелеймона Куліша історик Степан Томашівський.

На Сіверській землі розпочав і завершив своє життя Пантелеймон Олександрович Куліш.

Народився письменник в містечку Вороніж Глухівського повіту 8 серпня 1819 року. Рід його – старовинний, козацький. З дитячих років на хлопця мала великий вплив мати Катерина Іванівна Гладка, яка своєю великою любов’ю до старовинних українських дум, пісень, казок розвинула в сина інтерес до художньої творчості .

А на схилі літ разом з дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською поселився Пантелеймон Олександрович в її родовому гнізді – хуторі Мотронівка на Борзнянщині.

Помер Пантелеймон Куліш 2 (14 за новим стилем) лютого, напередодні Стрітення 1897 року в своїй улюбленій Мотронівці, яку переіменував на Ганнину Пустинь.

У своїй книзі «Щирі сльози над могилою П.О.Куліша» Микола Чернявський писав: «…як тільки сумна вість про смерть Пантелеймона Олександровича облетіла Україну, до осиротілої вдови його полетіли з усіх країв, навіть з Америки, листи від земляків з виразами співчуття в її нерозважному горю».

Особливою увагою та турботою оточили Олександру Михайлівну чернігівські громадські діячі та письменники Борис Грінченко, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Ілля Шраг. Даниною пам’яті великому сину України – Пантелеймону Кулішу було видання альманаху «Дубове листя» в 1903 році. У листі до І.Франка від 18 березня 1901 року М.Коцюбинський писав:

«Минуло вже чотири роки, як помер П.Куліш, - і дедалі все видніше й видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім’я; а яку матиме своїми роботами, що тільки тепер виявляються на світ, - про те можна догадуватися. Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної Ради» і сили інших цінних праць – має право на нашу велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати його працю.

Чернігівці хочуть виявити цю пошану, видавши на спомин про Куліша альманах.

Зібравши ціле сузір’я талановитих українських письменників Івана Франка, Панаса Мирного, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського та інших на своїх сторінках, альманах «Дубове листя» став значною подією в літературі 20 століття.        

Смерть П.О.Куліша перервала його роботу над перекладом Біблії.

Боже Провидіння підказувало йому, що народ, який має Біблію власною мовою, - вічний і незнищенний.

Продовження перекладу і видання Біблії взяли на себе Іван Семенович Нечуй-Левицький та Іван Павлович Пулюй. Завдяки клопотанню І.П.Пулюя у 1903 році у Відні вийшла друком Біблія в перекладі П.Куліша та І.С.Нечуя-Левицького українською мовою з посвятою: «Неньці моїй святесенькій її душі невмирущій цю працю з малечку натхненну благоговійно підношу».

Дружині моїй вірнесенькій, що няня мені по свойому образові пророкувала сю працю нею піддержану, захищену, підпоможену низенько вклоняючись підношу. Куліш Олелькович Панько».

«Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держіться. Тоді з вас будуть люде як слід, тоді з вас буде громада шановна, і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не наложить – заповідав нам, українцям, Пантелеймон Куліш. Він усе своє життя високо і гордо ніс через непорозуміння, незгоду незрілого й ледачого громадянства високий народний ідеал – «цей народний стяг, який ніколи не понижується у своїй величі і переходить у спадок своїм далеким нащадкам».

На брамі до саду, де була могила П.Куліша Олександра Білозерська-Куліш звеліла вирізьбити такі слова:

«І буде дух його із віку в вік сіяти, серця сцілющою водою покропляти, і рани гоїти і сльози обтирати». Після десятиліть забуття і руїни хочеться вірити, що відновиться брама пам’яті і справдяться ці слова, що були для Пантелеймона Куліша благородною ціллю всього життя.

Марія Москаленко, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського