Здається, що кінець лютого, березень та початок квітня – усе це було неначе страшний сон, який для жителів Чернігівщини тривав заледве не два місяці. Бо в цей час частина області була окупована загарбниками, що перетнули наш кордон із боку росії під ранок 24 лютого. І почалося… Жителі сіл прикордоння прокинулися від страшного гулу. Що це? Виглянувши на подвір’я, вони помітили, як ворожі танки із зловісною літерою Z їдуть повз їхні домівки. Що відбувається? Ввімкнули телевізор, а там повідомлення про те, що війська країни-сусіда почали повномасштабне вторгнення на територію України… Дзвінки рідним: «На нас напали», сльози, біль, розпач. Той ранок у кожного залишиться у пам’яті назавжди.

Один за одним населені пункти Чернігівщини з півночі на південь здригаються від гулу воєнної техніки.  Метушаться люди: хтось поспіхом збирає гроші, документи, воду, їжу та кидає все це в рюкзак, чи то пак, «тривожну валізу». А для когось найцінніше поміщається просто в долоню – рука дитини чи батьків, переноска з домашніми улюбленцями… Цілі родини покидають свої домівки і виходять із Чернігова… пішки, йдуть у надії віднайти безпечний прихисток за містом. Але чи буде там безпечно? У Корюківці сміливці прямують із голими руками на вулицю та спиняють ворожі танки. Окупант дивується рішучості та відвазі нашого народу.

На околицях Чернігова стало чутно вибухи вже наступного дня після початку вторгнення. Містяни готувалися до вуличних боїв, збиралися загони самооборони. А згодом ледь не щодня, одна за одною з’являлися страшні новини: ворожі бомби поцілили у дитячу стоматологію, районну лікарню,  у стадіон імені Гагаріна, готель «Україна», Центральний ринок, зруйновано школи та садочки, пошкоджено ТЕЦ та будівлі Водоканалу… Місто залишилося без електроенергії, тепла, води… А коли окупанти розвалили міст, що був артерією, яка з’єднувала Чернігів із Києвом, здалося, що вогник надії на виживання почав потрохи гаснути…

Люди ховалися по підвалах будинків у надії зберегти своє життя. Чимало багатоповерхівок та приватних будинків зазнали руйнувань.

6 березня 2022 року війна прийшла і на подвір’я Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського. Цього дня зовсім поруч, усього за кілька метрів від меморіального будинку Михайла Коцюбинського, де він прожив останні 15 років свого життя, розривалися російські міни. На превеликий жаль, одну зі стін зрешетили осколки снарядів. Вони ж пошкодили шафу з книгами та рояль, елементи інтер’єру. На щастя, завдяки натхненній роботі музейних працівників та допомозі Національного науково-дослідного реставраційного центру України меблі вдалося відреставрувати, вікна засклити, стіни відремонтувати.

На початку квітня ми ще раз згадаємо ті дні, коли Збройним Силам України вдалося відтіснити окупантів та звільнити Чернігівщину. Ми щиро дякуємо та низько вклоняємося кожному воїнові, що доклав зусиль для того, аби ми могли почуватися вільно на своїй землі: ходити на улюблену роботу, купувати щось у крамницях, готувати для своєю родити та вільно дихати на повні груди. Дякуємо вам, наші Воїни Світла! Дякуємо за кожен прожитий день і за те, що маємо можливість зустрічати світанки!