Цими днями минає 130 років від дня народження талановитого українського поета, перекладача, педагога Аркадія Казки.

Народився Аркадій Васильович Казка 23 вересня в містечку Седнів у багатодітній чесній і порядній родині. З дитячих років для хлопчика зразком у всьому був батько – талановитий від природи чоловік, котрий гарно співав, керував церковним хором, малював, а в скрутні часи був вправним чоботарем.

Коли хлопець підріс, батьки віддали Аркадія на навчання до реального училища в Чернігові. Саме тут у старовинному місті відбулося становлення юнака як особистості, закоханої в літературу, архітектуру, музику.

У реальному училищі здобув він ґрунтовні знання з математики, технічних і гуманітарних дисциплін. Особливо добре йому давались мови – українська, французька, німецька, добре розумів латину і міг читати в оригіналі.

Читання – це була велика пристрасть талановитого юнака. Вже пізніше, згадуючи про цей час в листі до Василя мисика, писав: «Зовсім не соромлячись кажу: я плакав над книжками найщасливішими сльозами, я тулив їх до своїх грудей, цілував рядочки, які викликали у мене захват. В мене було 11 книжок записних, де я зібрав кращі перлини поетів, філософів, майстрів слова».

Після закінчення реального училища А.Казка вступив до Київського комерційного інституту, але через матеріальну скруту так і не зміг його закінчити, повернувся до Чернігова, влаштувався на роботу, щоб допомагати батькам і сестрам.

Разом з Палом Тичиною вперше прийшов до будинку М.Коцюбинського. Захоплено слухав розповіді письменника, брав участь у літературних вечорах. З того часу залишились чудові фотографії, де поряд з М.Коцюбинським талановиті юнаки – М.Саєнко, С.Устименко, А.Казка. Учні і вихованці М.Коцюбинського були вірними друзями Аркадія – Павло Тичина, Василь Елланський, Іван Цитович, сестра якого стала дружиною Аркадія, - підтримували його все життя.

Юнак з тонким художнім смаком від природи, ще й вихований на кращих зразках літератури, прагнув розкрити свій талант у поезії.

У своїх творах поет славить життя: «Життя – яка то гарна річ, Життя – прекрасна таємниця…». Його твори є чуттєвими та глибоко ліричними, як от поезія «Романтичне».

Десна – мов шабля,

Вал старезний.

Мазепин дім. Гармати вряд…

Особлива енергетика цих рядків вражає кожного, хто хоч раз побував на старовинному чернігівському Валу.

Дуже любив Аркадій свій рідний Седнів: «…ніде так дружно не схиляється небо наді мною, як біля батьківської хати в зеленому присмерку яблунь серед сили квіток», - згадував в листі до В.Мисика.

Треба було якось влаштовуватися в житті, забезпечувати сім’ю фінансово, тому разом з дружиною Ганною Павлівною, педагогом за освітою, прийняв пропозицію працювати в сільській школі на Катеринославщині, потім у Межигір’ї, а далі запросили Аркадія Васильович до Одеси. У нього було два сини Левко і Антон, то треба було працювати. У школах А.Казка викладав українську мову і літературу, вів уроки співу та музики в залізничній трудовій школі, багато писав – сонети, тріолети, рондо, газелі – висока поезія в досконалих витончених формах, яка в ті буремні роки була великою рідкістю. Великою печаллю для Аркадія Васильовича було те, що за життя він не потримав в руках жодної своєї збірки надрукованою. Всі його листи до П.Тичини просякнуті тугою за цією мрією.

Перша книжка А.Казки «Васильки» побачила світ аж у 1989 році, впорядкував її Станіслав Тельнюк на прохання вже покійного Павла Тичини. У ній подані оригінальні вірші, поеми, листи до П.Тичини, який називав свого товариша «дивовижно совісним і щирим поетом, музично обдарованим».

Саме таких світлих, талановитих людей не щадила лиховісна доба сталінщини. 9 вересня 1929 року Аркадія Казку арештували, якоїсь конкретної причини не висували, а звинуватили, як і багатьох свідомих інтелігентів, в участі у міфічній організації «Спілка визволення України». Відомо, що на допитах поет поводився гідно, нікого не обмовляв, але доведений до відчаю несправедливими звинуваченнями покінчив життя самогубством. За іншими даними, його вбили в камері слідчого відділу, інсценізувавши самогубство.

Гіркі слова Павла Тичини правдиво засвідчили трагедію долі поета: «…не повелося йому в житті… і таланту не розвинув. І світу білого не випив. Зламалася ніжна квітка, не витримавши жорстокості людських законів. Як яскравий метеорит прийшов він на землю творити добро, оспівувати красу і досконалість Божого світу». То ж хай душа його буде у спокої і радості в тих далеких світах вічного життя.

Марія Москаленко, завідувачка відділом музею