Різдво Христове – одне із найсвітліших свят у році. Цього дня народився Син Божий, ознаменувавши своєю появою спасіння для усього людства. Кожна українська родина здавна готувалася до Різдва: господині ставили на стіл чимало страв, діти вчили колядки, аби піти до родичів та привітати їх зі святом. Не забували цього дня і про Дідуха, що був оберегом. Його ставили на чільне місце в оселі.

Чи знаєте ви, що Михайлові Коцюбинському якось довелося зустріти Різдво Христове на острові Капрі в той час, як його родина була вдома, у Чернігові. Як же письменник тоді провів цей день? Про це можна дізнатися із його листа до дружини Віри Устимівни від 25-27 грудня 1911 року з острова Капрі.

«Дорога Вірунечко! От ми вже і відсвяткували Різдво. Цілий тиждень знайомі обмінювалися подарунками, які виставляють на цілі святки на столи. У моїх хазяїв стоять десятки букетів, вино у великих відерних бутлях і в пляшках, солодкі ляльки, начинені фігами, серветки, фрукти, вишиті туфлі, ліхтарі і т.ін. Навіть хтось і мені прислав букет троянд і фіалок з листком паперу, на якому написано: «Багато гарних побажань і гарного Різдва». Але хто прислав – не знаю.

Увечері, на свят-вечір, зібралися до нас гості. Стіл був заставлений всякими стравами – шинка під турецьким флагом і індик під італійським, холодні закуски, вино, квітки і торти. Коло 12 години ночі всі пішли до церкви. Ніч тиха, зоряна, тепла, святочна ніч. В церкві (костелі) повно людей, шість ксьондзів ревуть, органи грають оперні мотиви, а серед богомільної публіки, в церкві бігають маленькі собачки та вичісують бліх.

Вже як ми йшли до церкви, гори тріщали од петард, які щохвилини вибухали вогнем. Тепер на самому порозі церкви стріляли петарди, і дим од них влітав до церкви та мішався з димом кадильниць. По 12 служба Божа скінчилась, і публіка висипала на площу. І тут тільки почалась справжня парада. Хлопці почали пускати петарди і всякі тріскучі вогні. Летить така петарда в повітрі, тріскає над головою і, окружившись вогнем, наче золотими кучерями, падає на землю, кружиться і стріляє, наче з рушниці. Діти біжать на вогонь, топчуть його ногами, лізуть у саме пекло, а над ними летять вже сотні петард і стріляють між публікою так, що лякають жінок, та й чоловіки тікають. Дим наповняє площу, вона вся в огнях, дихати нічим, і гвалт стоїть неможливий. Вже не сотні, а тисяча, може, петард вибухають в повітрі, і під ногами, серед вогню і диму мелькають тільки чорні силуети дітей… Усі веселі, щасливі, у мужчин в петельках квіти, а дами з букетами…

Така забава тягнеться цілу годину. Тріщить площа, стріляють гори, а зорі над нами такі великі, наче ракети. Врешті з вузенької вулички, з склепінням, як з катакомби, показалась процесія: цілий ряд ліхтарень на довгих палках, за ними йдуть «дзампоньєри» (пастухи з Абруцци) і грають стару, як християнство, «новену» на своїх інструментах: козі і дерев’яній дудці. За ними маленький кучерявий хлопчик несе повний квіток кошичок, а в ньому лежить гола дитинка – Христос (лялька). Над хлопчиком несуть круглий єгипетський парасоль з довгою бахромою, а далі співом йде публіка. Переходять через площу, серед диму і тріску петард, і щезають у церкві. За півгодини з другої вулички виходить ще одна, більша процесія, з ліхтарями, свічками, музикою й співом і тільки та ріжниця, що Христа несе не хлопчик, а найстарший на Капрі столяр, який грає ролю Іосифа. Ну, думаю, добрі порядки: тут сеї ночі Діва Марія родила двійню! Але ходжу за процесією по вулицях, і мені весело.

Під ногами стріляють петарди, і дим лізе в рот. Так ми забавлялись до 3 години ночі, а на другий день встали пізно. Погода тут гарна, дні теплі, зате по ночах буває вітер, і вже два дні не маємо пошти, пароходи не можуть пристати. Навіть сього листа не знаю, коли пошлю.

Я здоров, пишу потрохи, скоро кінчаю оповідання. Воно маленьке. Але незабаром почну друге. Нетерпляче чекаю обіцяного тобою великого листа і посилки, а поки що цілую тебе міцно. Чи всі здорові? Як ти себе почуваєш? Поцілуй од мене всіх наших і не забувай Мусю». (Лист взято зі збірки Я так поріднився з тобою / Упор. О.Єрмоленко та ін. – К.: Ярославів Вал, 2007. – 392 с).