Зима – пора, коли природа навколо все застеляє білим снігом. В цей час хочеться сидіти в затишній кімнаті, закутавшись у теплий плед, та пити ароматний чай. А як минали зимові вечори у сім’ї класика української літератури Михайла Коцюбинського? Давайте дізнаємося про це разом, розгорнувши книгу спогадів Ірини Коцюбинської.

«Надворі зимно. Хуртовина. Подвір’я заметене сніговими кучугурами. Вітер несе хмари дрібного сухого снігу, налітає на віконні шибки, що жалібно дзвенять під його тиском.

На шибках чудові прозорі квіти, казкова тропічна рослинність, тонкі гілки папороті, намальовані сивим Дідом Морозом.

В грубці спалахують березові дрова. Вогонь реве та деренкотить пічними дверцятами.

В хаті тепло. Пахне чаєм з молоком і книшами, що напекла тьотя Лідя.

Недалеко від грубки сидить няня Марина з Ромцею на руках. Її огрядна постать – у мережаній сорочці, в рясній спідниці та борзенській, в букетиках, корсетці – така звичайна, близька для нас, дітей, бо всі ми зросли на їх руках.

Ромця ще маленький. Він нічого не тямить.

Тато каже: «Дітоньки, зараз почитаємо казки». Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика. Про десять робітників-пальців, що допомагали працювати. Нас, дітей, дуже здивувала ця казочка. Ми ворушили своїми пальчиками і дивувались, що вони такі маленькі, але можуть бути помічниками в роботі. Розказував тато й про рибку. Навіщо її замордували?

Це ж батько для нас написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші…»