Головна » 2021 » Березень » 29 » Життя, присвячене дітям: до 140-річчя від дня народження Марійки Підгірянки
Життя, присвячене дітям: до 140-річчя від дня народження Марійки Підгірянки
13:08

«Немає на землі гімну урочистішого, ніж лепет дитячих вуст» (В.Гюго)

Сьогодні, 29 березня, минає 140 років від дня народження Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської, знаної під псевдонімом Марійка Підгірянка, який звучить по-дитячому ніжно та лагідно, асоціюючись у багатьох наших сучасників із безтурботним босоногим дитинством. Цій надзвичайній жінці судилося прожити довге життя, яке (можна без перебільшення сказати) вона присвятила дітям, плідно й натхненно працюючи на педагогічній і літературній ниві. Коли навесні 1961 року Марійка Підгірянка святкувала своє вісімдесятиліття, поетесу в містечку Рудно вирішили відвідати львівські літератори. Серед гостей був поет-початківець Володимир Лучук, який підготував до друку в журналі «Жовтень» поезії мисткині, а згодом (у 1979 році) видав збірку її поезій «Ростіть великі». Вітаючи пані Марію, чоловік схвильовано запитав у неї: «Не впізнаєте мене?» На що ювілярка лагідно відказала: «Може, і впізнаю… Стільки дітей у мене, що й запам’ятати всіх несила…» Дійсно, не одне покоління українців виросло закоханим у рідну землю та рідне слово завдяки поезіям Марійки Підгірянки, які і зараз зачаровують дітей.

Люблю матусю, батька люблю,

Люблю хатину рідну свою,

І рідну школу і вчителів,

Село, де вперше сонце зустрів.

Люблю в криничці блакитну глиб,

І лан, що родить для мене хліб,

Садок, з якого грушки несу,

Горбок, де білі вівці пасу.

Бо ті горбочки, лани, ліси –

Для мене повні добра й краси,

Бо все, що бачу навколо я, –

То люба, рідна моя земля!

Марія Омелянівна Ленерт народилася в 1881 році в прикарпатському селі Білі Ослави (нині Івано-Франківщина) в незаможній і багатодітній родині лісничого (пізніше, після первістки Марійки, у подружжя народилося ще четверо дітей – Галина, Леонора, Іванна та Северин). У дитинстві дівчинка часто гостювала у свого дідуся, священика Миколи Волошина, що мешкав неподалік (у селі Заріччя) і навчив онуку читати та писати не тільки українською, а й навіть кількома іноземними мовами. Дідусь мав велику бібліотеку класичної літератури, яка немовби причарувала допитливу дівчинку та надила до себе. Майбутня поетеса поринула у творчість Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Олександра Пушкіна, Адама Міцкевича, Фрідріха Шиллера, Йоганна Ґете, Генріха Гейне. Таке захоплення спонукало Марійку спробувати і свої сили в літературній діяльності, тож у віці 13 років вона починає віршувати. Пізніше, згадуючи про ті дні, поетеса напише в одному з листів: «Я не думала ніколи, що колись буду "друкована" – я самоук, несміле дитя Підгір’я. Списувала, що мені старі ліси розказували, та не знаю, чи розуміла добре смерекову мову. Почала я писати дуже рано, десь вже в 13 або 14 році життя, а писала, бо чула душевну потребу вилити на папір ті враження, якими напувала мене краса природи». Саме тоді дівчинка обрала собі літературний псевдонім, увічнивши в такий спосіб любов до рідного прикарпатського краю. А на сторінках періодичних видань Марійка Підгірянка дебютувала набагато пізніше, уперше підписавши псевдонімом вірш «Ой не нам у кайданах ходити», що був надрукований у львівській газеті «Діло» і згодом покладений на музику отцем Йосипом Кишакевичем. І лише в 1908 році світ побачила перша збірка поезій мисткині під назвою «Відгуки душі», яку, до речі, і відкривав вище згаданий вірш.

Ой не нам та не нам

В кайданах ходити,

Ой не нам та не нам

Ворогам служити!

Кланяти ся панам

Та ще чурам панським,

Ой не нам та не нам

Унукам гетьманським!

 

Ой не нам та не нам

Конати в неволі,

Дать орать ворогам

На своєму полі:

Карки гнуть під ярмом

Московським та ляцьким,

Ой не нам тай не нам

Потомкам козацьким!

 

Ой не нам вічно жить

В оковах що тиснуть –

Брати! руки пружить,

Най окови тріснуть!

Брати! в огні любви

Серце й дух кріпити,

Бо не ми, ой не ми

Будем ся хилити!

 

Ой не нам вічно жить,

Дивлячись в могили

Брати! нуж гартувать

Молодії сили!

Серцем, духом, грудьми

Неньку боронити,

Най світ знає, що ми

України діти!

Ще в дитинстві в Марійки з’явилася мрія стати вчителькою. На жаль, через матеріальне становище подружжя Ленертів не мало змоги дати вищу освіту всім своїм дітям, однак труднощі не лякали майбутню поетесу. Дівчина закінчила двокласну школу в селі Уторопи, а далі була змушена наполегливо працювати, здобуваючи освіту самотужки, що дало свої плоди в 1900 році: Марія Ленерт екстерном склала іспити в учительській семінарії у Львові та дістала атестат народної вчительки. Загалом понад 40 років, майже половину свого життя, поетеса віддала педагогічній справі, вчителюючи в різних куточках Галичини, Буковини та Закарпаття. Поетичне захоплення освітянки допомагало їй у шкільній роботі, адже чимало віршиків і загадок Марія Омелянівна написала саме для своїх учнів, часто виголошуючи їх експромтом під час уроків. У такий спосіб діти краще запам’ятовували букви, засвоювали арифметичні дії, вивчали різноманітні правила. Також багато писала для дитячих журналів, допомагала складати букварі, читанки й шкільні хрестоматії. Так, у 1920 році був надрукований «Збірничок віршів для дітей», а згодом світ побачили три випуски літературних матеріалів для початкової школи під назвою «Ластівка», що містили поезії та переклади мисткині.

У 1905 році Марія Ленерт обвінчалася з Августином Домбровським, учителем із Поділля. У шлюбі народилося четверо дітей, а саме сини Остап, Роман, Маркіян та дочка Дарія. Августин Антонович так описував першу зустріч із майбутньою дружиною: «В 1904 р. у Львові відбулось краєве учительське віче, на якому я теж був присутній. В третьому ряді я завважив учительку з чорним пухнастим підстриженим волоссям. Це мене заінтригувало, бо в тих часах не було ще звички, щоб дівчата підстригали волосся. І я став уважніше приглядатися до цієї симпатичної особи: личко рум’яне, непудрене, брови вузькі, гарні природні, очі великі і сині, як весняне небо, глибокі, вдумлені. Майже непорушено вдивлені у промовця на сцені. Здавалося, окрім слуху, не діяло в неї жодне інше відчуття. Вбрана скромно: чорна вовняна спідничка, біла вишивана блузка, на шиї – гердан. Але найбільше притягало мою увагу гарні, широко відкриті вдумливі очі».

Відразу після одруження Марія Омелянівна працювала з чоловіком в селі Рибному на Косівщині, а потім у селі Ворона Коломийського повіту. Під час першої світової війни, коли Августина Антоновича забрали на фронт, Марійка Підгірянка зі своїми дітьми потрапила в спеціальні табори в Австрії, де організувала школу для малолітніх українців та продовжувала плідно творити. Так, зокрема, у цей період була написана поема «Мати-страдниця» й укладена рукописна поетична збірка «На чужині».

І досі ще бачу в густих диму мраках

Ту браму цвинтарну у Гмінді в бараках;

І досі ще серце болить, як згадаю

Рядами могили від краю до краю.

Де діти вкраїнські сон вічний окутав –

Не пахнуть там квіти, не сходить там рута,

А тільки в холодній, далекій чужині

По цвинтарях плачуть серця материні.

Після війни у 1919 році Марія Омелянівна повернулася на Західну Україну та продовжила вчителювати, однак унаслідок чехізації Закарпаття та масового закриття шкіл освітянка в 1927 році залишилася без роботи. Деякий час Марійка Підгірянка заробляла на прожиття, даючи приватні уроки онукам Івана Яковича Франка в селі Довгому, однак це було тимчасово. Урешті-решт Домбровські в 1928 році вирішили повернутися на Прикарпаття та вчителювати в сільських школах в Антонівці, Братишеві, Вікнянах Тлумацького повіту. У 1940 році Марія Омелянівна через нещасний випадок була змушена назавжди залишити педагогічну ниву; тяжко хворіючи, не могла працювати в школі та складати вірші. Однак, попри всі труднощі, у 1941 році подружжю Домбровських вдалося видати в місті Станіславі (нині Івано-Франківськ) «Буквар для українських шкіл». І хоча цей період не можна назвати по-справжньому плідним у творчості поетеси (та й загалом чимало її творів було втрачено, як-от рукопис другої збірки «Краплини крові», що загинув у вирі першої світової війни), усе ж таки окремі вірші, написані в останні десятиріччя життя Марійки Підгірянки, пізніше побачили світ у видавництві «Веселка» (збірки «Безкінечні казочки» (1970), «Грай, бджілко!» (1978), «Ранкові зустрічі» (1981), «Гарний Мурко мій маленький» (1990), «Учись, маленький» (1994)).

У 1957 році Марія Омелянівна з Августином Антоновичем переїхали до містечка Рудного, передмістя Львова. Саме там мисткиня знову почала творити – її вірші з’являлися на сторінках обласних газет; у 1960 році Марійку Підгірянку прийняли до Спілки письменників; у 1962 році вийшла її остання прижиттєва збірка «Гірські квіти». А 20 травня 1963 року поетеса пішла в засвіти. Поховали Марію Ленерт-Домбровську на Личаківському кладовищі у Львові. Однак, як ми знаємо, поет продовжує жити у своїх творах, а педагог – у своїх учнях, яких він так щиро обдарував любов’ю, теплом та знаннями. Тож пам’ятаймо справді народну вчительку й чудову дитячу поетесу Марійку Підгірянку, яка зробила світ хоч трошки, але кращим і добрішим.

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 71 | Додав: sunlight118 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість