Головна » 2016 » Листопад » 25 » Зачарований Десною: до 60-річчя з дня смерті Олександра Довженка
Зачарований Десною: до 60-річчя з дня смерті Олександра Довженка
09:41

 Полісся… Мальовничий, загадковий край, овіяний легендами, оспіваний піснями; край, що має багату історію, свято оберігає минувшину та шанує давні традиції. Земля, що подарувала Україні багато знаних митців – славетних дочок і синів нашої держави. Викохані її неповторною природою, натхненні красою лісів, озер та річок, придеснянських лук, вони через усе життя пронесли любов до своєї малої Батьківщини, втіливши це й у своїх творах. Серед них – Олександр Петрович Довженко – видатний український режисер, письменник, сценарист та педагог. 25 листопада 2016 року виповнюється 60 років із дня його смерті.

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії. Сашко мав багато братів та сестер, але вони швидко помирали (майже всі не досягнувши працездатного віку), і з чотирнадцяти дітей у родині Довженків лишилось тільки двоє. Тому Олександр Петрович із гіркотою писав: «І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадував, в моїй уяві плач і похорон», а одним із центральних образів у творчості митця став образ багатостраждальної матері («народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди»). Але, незважаючи на трагізм життєвої долі, саме гумор, як не дивно, Олександр Довженко вважав основною рисою характеру своєї родини: «…насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми любили сміятись, дражнити один одного, сміялись у добрі і в горі, сміялись над владою, над богом і над чортом, мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого». На формування світобачення та світовідчуття Сашка вплинула краса поліської природи; уже пізніше він висловив думку, що «без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем...».

Безумовним і незаперечним є той факт, що Олександр Довженко – це одна з ключових постатей в історії та культурі нашої держави у ХХ столітті. Як митець, він заявив себе насамперед у кінематографі, що досить стрімкими темпами розвивався в 1920-х роках у культурному просторі багатьох країн, і України зокрема. Сашкові був лише один рік, коли брати Люм’єр у Парижі продемонстрували публіці «рухомі фотографії», подарувавши світові нове мистецтво – кіно. І саме Олександрові Довженку судилося стати одним із першовідкривачів, зачинателів не тільки вітчизняного, але і світового кіномистецтва; його ім’я увійшло до всіх найвідоміших енциклопедій, антологій, присвячених історії кінематографу. Свою діяльність Довженко починає на Одеській кіностудії: у 1926 році з’являються фільми «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання»», у 1927 – «Сумка дипкур’єра», а в 1928 – «Звенигород». Після цього, починаючи з наступної картини («Арсенал» (1929)), Олександр Петрович знімає фільми лише за власним сценарієм, і вже стрічка «Земля» (1930) приносить йому світову славу. У Радянському Союзі цей фільм швидко зняли з показу (офіційна причина – «нехтування висвітленням класової боротьби, натуралізм та замах на звичаї»). Довженко реагує на це дуже емоційно та драматично: «Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». «Землю» реабілітують лише в 1958 році після міжнародного референдуму в Брюсселі, де вона увійде до 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Історія України має чимало трагічних сторінок, а історія Радянської України – це суцільна чорна пляма на полотнищі життя нашого народу, наш спільний біль, що не вщухає й досі. Лещата тоталітаризму зламали крила тисячам, десяткам тисяч напрочуд талановитих митців тієї доби: деякі з них емігрували за кордон, інші були репресовані, а хтось був змушений піти на поступки владі, керуючись елементарним інстинктом самозбереження. І ми не маємо морального права засуджувати будь-кого з них. Дослідник Сергій Тримбач зазначає: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-х років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився». Дійсно, Олександр Довженко як митець сталінської доби був змушений іти на компроміси із владою, жертвуючи історичною, мистецькою правдою на користь ідеологічної доцільності. У країні-в’язниці в нього просто не було можливості обрати інший шлях, якщо він прагнув розвивати українське кіномистецтво, жити і творити в цій державі, і компроміси, поступки були тією високою ціною, яку Довженко сплачував за це, жертвою, яку він поклав на вівтар соцреалізму. У 1932 році митець знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу – «Іван», у 1935 році – «Аероград», у 1939 – «Щорс». Остання картина принесла Довженкові Сталінську премію в 1941 році.

Воєнні роки стали особливим періодом у творчості Довженка: він заявляє про себе переважно як про письменника і публіциста й активно друкує свої твори у фронтовій і центральній пресі. Олександр Петрович вирушає на фронт, де стає кореспондентом газети «Красная звезда». Його оповідання «Відступник» та «Ніч перед боєм» розлітаються величезними тиражами у вигляді окремих книг-метеликів. Але ключовим твором цього періоду стає не один із них – схвалених радянською владою – а кіноповість «Україна в огні», у якій війна постає як страждання, а не як переможний похід. Біль митця таки проривається крізь офіційний текст, що нібито оспівує радянську дійсність. І, звичайно, машина тоталітаризму реагує на це: Довженка було звільнено з посади художнього керівника Київської кіностудії, виключено зі складу комітету присудження Сталінської премії, а також не було схвалено його намір повернутися до Києва (і до останніх днів життя митець був змушений проживати на дачі під Москвою). «Повість полум’яних літ» стала спробою Довженка реабілітуватися перед владою, але, знову ж таки, виявилась невдалою.

У післявоєнні роки Олександр Довженко поступово повертає втрачену довіру партійного керівництва: знімає в 1949 році перший кольоровий фільм – «Мічурін» за власною п’єсою «Життя в цвіту» (ця стрічка була сталінським замовленням). Та ключовим твором у цей період стає кіноповість «Зачарована Десна» – найвідоміший художній твір митця. Це своєрідне повернення письменника до своєї суті, пошуки себе справжнього, втеча від дійсності, що зламала його і змусила піти на поступки владі. У жовтні 1952 року Довженко розпочав роботу над сценарієм стрічки «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії про долю України, що мала об’єднати твори «Нащадки запорожців», «Повість полум’яних літ» та «Поему про море»). Але закінчити зйомки фільму митцю так і не судилося – 25 листопада 1956 року він помер на дачі під Москвою від інфаркту. Робота над стрічкою була завершена в 1958 році його дружиною Юлею Солнцевою.

Безумовно, Олександр Довженко – це одна з найтрагічніших постатей української культури ХХ століття. Його творча доля – це яскрава ілюстрація того, як радянська система ламала митців, змушуючи шукати компроміси із владою і власною совістю. Хотілося б закінчити словами самого Олександра Петровича Довженка – своєрідним закликом як для сучасників великого митця, так і для прийдешніх поколінь: «Життя таке коротке. Поспішайте творити добро».

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 258 | Додав: Kotia | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість