6 січня 1834 року в родині Василя Руданського було подвійне свято. У цей святвечір у нього народився син Степан. Родина жила у селі Хомутинці Вінницького повіту на Поділлі (тепер с. Хомутинці Калинівського району Вінницької області). У Степана було ще два брати й сестра.

Батько майбутнього письменника навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. У 1820 році він влаштувався на посаду канцеляриста духовної консисторії у Кам’янці-Подільському, а через 9 років став священиком і отримав вільну парафію у своєму селі. Мати Степана Руданського, Федора Порфирівна, була з духовної родини Добротворських. Освіти вона не мала, але вміла читати і писати.

Перші уроки Степан отримував від батька та дяка. А у вісім років майбутнього поета віддали до Шаргородської духовної школи, де він закінчив восьмирічний курс. Там хлопчик вивчав не тільки теологію, а і стародавні мови – грецьку, латинську, староєврейську, церковнослов’янську. Також були і загальноосвітні предмети – арифметика, географія. Українська мова у школі переслідувалася.

В 1949 році Степан Руданський став студентом Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Саме в цей час майбутній письменник вирішує, що він буде служити народові: «На наше нещастя наші молодії паничі іще з того часу, як перший раз заглянуть у школу, уже начинають забувати і свою мову, і своїх людей». В той час служити народові означало і збирати й записувати фольклор, культивувати його серед людей. Саме цим і займався Степан Руданський під час навчання у духовній семінарії. Відтоді збереглося два зошити народних пісень, які записував Руданський. Він залишав примітки, в яких вказував, що пісні були записані не тільки з вуст людей, а і з рукописних збірок.

Під час навчання в семінарії Степан Руданський знайомиться з творчістю багатьох українських та польських письменників, у нього з’являється свідомий інтерес до українського слова і творчості загалом, він пише перші балади: «Вечорниці», «Розбійники», вірші-романси: «Сирота я безродний», «Ти не моя», також робить переклади з польської мови.

Степан Руданський успішно закінчив семінарію і її правління направило юнака на навчання до Петербурзької духовної академії. Майбутній письменник поїхав до Петербурга нібито для вступу в духовну академію, але насправді складав іспити, щоб вступити до медико-хірургічної академії. Нелегкими в матеріальному плані були для нього студентські роки. В одному з листів Степана Руданського до брата можна прочитати: «В кінці мая відібрав я від батька 15-ть карбованців і до решти опорядився: справив собі нові штани за 9 крб. і чоботи за 3,5 крб., а решту – проїв; не вмирати ж з голоду!». Недоїдання і виснаження організму не минули безслідно – на другому курсі Руданський захворів на туберкульоз.

Протягом 1858-1859 рр Степан Руданський написав чимало балад, приказок, ліричних поезій. Твори, які були написані раніше, під час навчання в семінарії і в Петербурзі, йому вдалося оформити у два томи «Співомовки козака Вінка Руданського».

Одна з пісень Степана Руданського стала популярною не лише в Україні, а і далеко за кордоном. Це пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» (1856). У ній автор звертається до своєї коханої із запитанням: чи не забула вона його? Але відповіді так і не отримує:

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.

Під час навчання в Петербурзі Степан Руданський познайомився з багатьма відомими людьми, зокрема з Петром Ніщинським та Миколою Костомаровим. У 1858 році до Петербурга приїхав і Тарас Шевченко. Ймовірно, Руданський зустрічався і з ним.

Через туберкульоз Степан потребував зміни клімату. Після низки заяв і прохань, його було призначено  міським лікарем у Ялті. 1 вересня 1861 року Руданський виїхав зі столиці. Перед від’їздом до Ялти він поїхав до рідного села на Вінниччині, де не був уже шість років. В Хомутинцях Степан Руданський записав чимало весільних пісень та зробив детальний опис весільного обряду.

У Ялті Руданському довелося приділяти багато часу професії, тому творити було практично ніколи. Одним із пацієнтів Руданського був М.С.Щепкін. Для нього він став не лише лікарем, а і добрим товаришем.

1863 рік був досить важливим для Степана Руданського – його запросили на роботу в кримські маєтки Воронцова, а на новій посаді довелося щотижня їздити в Алупку, Ай-Даніль, Массандру. А ці роз’їзди вимагали грошей. Після завершення робочого дня письменник брав активну участь у громадсько-культурному житті. Степан Руданський зібрав невеличкий гурток місцевої інтелігенції. А ще під час роботи в Криму у нього розвинувся інтерес до малювання, завдяки якому він познайомився з відомим художником Айвазовським.

Письменник завжди знаходив хвилинку для запису місцевого фольклору. Саме тоді йому вдалося впорядкувати близько шістдесяти народних пісень. До кожної з них він додавав ноти. Також свого часу письменник підготував до друку збірку співомовок. Її рукопис дійшов до нас уже без титульного та останнього аркушів. Твори в ньому Степан Руданський поділив на розділи: приказки, байки для дітей, балади, ліричні пісні, поеми, співи і пісні старочеські. Але, на жаль, ні грошей, ні часу на те, щоб видати збірки, у Руданського не було.

У Ялті Степан Руданський прожив 12 років. Ялтинці любили і поважали його як лікаря за людяність, простоту і безкорисливість. Але через заздрість високопосадовців і нічим необґрунтований наклеп його зняли з посади ялтинського лікаря і перевели до Перекопа. Через величезне нервове збудження у Руданського відбувся рецидив туберкульозу. Дев’ять місяців він боровся зі смертю і 3 травня 1873 року, на 39-му році життя, його серце перестало битися. Прихильники таланту Степана Руданського посприяли тому, щоб на його могилі встановили велику кам’яну брилу з написом: «На могилі не заплаче ніхто в чужині, хіба хмаронька заплаче дощем по мені».

Вже в 1968 році Ялтинська міська рада попіклувалася про те, щоб було реставровано пам’ятник Степану Руданському. А в селі Хомутинці на Вінниччині у будинку, де народився поет, створену хату-музей.

Творчість Степана Руданського була високо оцінена і іншими письменниками. Володимир Сосюра присвятив йому вірш:

Він так любив людей, що сяяв весь зорею.

Він серцем сяяв так, як і його пісні,

Що у серцях живуть і в наші юні дні…

Науковий співробітник музею-заповідника М.М.Коцюбинського Марія Коробко