Майстер слова, просвітянин, імпресіоніст, перекладач, учитель, батько, чоловік, працівник статистичного бюро, філоксерист – усе це він, Михайло Михайлович Коцюбинський. Цьогоріч виповнюється 159 років від дня його народження. А люди й досі зачитуються його творами: на сторінках книг оживають закохані Іванко та Марічка, Соломія з Остапом шукають кращої долі, Василько доглядає свою ялинку… А ще і в інших видах мистецтва – театральному, музичному, кінематографі, його твори оживають по-новому.

Михайло Коцюбинський був людиною з великим серцем. А як інакше? У своїй родині він був улюбленцем. «…Багато він давав сім'ї, але й багато мав од неї. Все було пристосоване для того, щоб «таткові»... було гарно жити, щоб не заважати йому, не турбувати дрібницями, коли він сам не захоче того. Правда, він дуже любив свою сім'ю, й інтереси кожного члена її — дорослого й малого. Їх горе й радощі він завжди носив у своїй душі. Але його інтереси — інтереси вищого порядку, як людини вищих здібностей, письменника й поета, свято зберігались сім'єю». Саме такий спогад про свого товариша залишив Микола Чернявський.

У родині й справді все підпорядковувалося батькові – Михайлові Коцюбинському. Коли він працював над новим твором у своєму чернігівському будинку, його дружині Вірі Устимівні варто було лише підняти догори палець і сказати дітям: «Тихо, тато працює», так відразу ж у будинку ставала повна тиша. Мабуть, мало хто знає, що в родині і мама, і дружина завжди називали його Мусею. Не Михайликом, Мишком, а саме Мусею.

В садочку Віра насипала канапку із землі, яку обсадила зеленим моріжком. Там любив приймати сонячні ванни Михайло Коцюбинський. А коли ставало прохолодніше – восени та навесні – застилав цей диванчик пледом та читав на ньому свіжу пресу. В кінці центральної алеї, що розділяє садок на дві частини, Віра Устимівна посадила бузкову альтанку. Там любив відпочивати її коханий чоловік, набиратися натхнення. І хто знає, можливо, саме там він і сидів, коли викладав на папері історію життя Гафійки та Марка Гущі з повісті «Fata Мorgana». І трав’яну канапку, і бузкову альтанку і нині можна побачити у нашому садку.

Дочка письменника Ірина Коцюбинська написала дуже гарну книгу – «Спогади і розповіді про М.М.Коцюбинського», де чимало цікавого розповіла про свою родину, і де залишила теплий та чуттєвий спомин про батька: «Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття. Тато каже: „Дітоньки, зараз почитаємо казки”. Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати… Це ж тато для нас, дітей, написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші. …Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни… Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу».

А ще він дуже любив сонце. І саме тому його називали Великим Сонцепоклонником. Любив він і квіти. «Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу й світло, радість і ласку. Любив сонце, весну, літо» (Д. Лукіянович). «Михайло Коцюбинський — письменник сонячний. І не тільки тому, що «носив у душі сонце», як сам про себе казав... Уся його проза – це світлий, відкритий простір для душі й духу» (О. Логвиненко).

Михайло Коцюбинський був гарним учителем. Після того, як він склав екстерном іспит у Вінницькому реальному училищі, працював учителем у селі Лопатинці. Ось, що про нього говорили учні: «Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам вчитись з ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України» (Єлизавета Бакша).

Михайло Коцюбинський любив красу у всьому - він цінував і зовнішню, і внутрішню красу людини. Письменник завжди одягався зі смаком, не дозволяв собі навіть удома ходити у старому халаті чи капцях, завжди ретельно підбирав одяг. І це неможливо було не помітити.

Історик-мемуарист Гліб Лазаревський після першої зустрічі з письменником-імпресіоністом залишив спогад: «Високий. Стрункий… Темнi вуса пiдкрученi догори, за тодiшньою модою. Пiд нижньою губою плямка борiдки-еспаньйолки. В усiй постатi було щось своєрiдне, особливе, одночасно приємне, було щось од людини, яка знає собi цiну». В. Ковердинський (наглядач Шаргородської духовної школи) теж підтверджував ці слова: «…Завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи його завжди були вичищені… сам він турбувався про свою акуратність: у боковій кишені його сундучка був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу, не залишався він також і без носової хусточки».

Добрий характер Михайла Коцюбинського допоміг йому багато з ким потоваришувати. Теплий погляд очей, чутлива душа, доброта – усе це дозволяло йому легко знаходити ключ до будь-чийого серця. Він допомагав молодим письменникам та художникам упевнено ставати на творчий шлях. Саме він першим розгледів неабиякий талант молодого Павла Тичини, який згодом передав нащадкам заповіт свого наставника: «Він залишив усім нам... найвищий заповіт: ніколи не розминатися з людиною і завжди бути вірним рідному народові, правді, соціальній справедливості й свободі».

Марія Коробко, вчений

секретар музею-заповідника

Михайла Коцюбинського