Роки війни для П.Дорошка стали роками не тільки людського, але й поетичного змужніння. На фронті він був з перших днів як військовий кореспондент. Спочатку дивізійної, потім фронтової газети. У йог військову біографію ввійшли бої на Сіверському Донці, і на Міусі та у Сальських степах, й на Дону, у Сталінграді та на Дніпрі, на Віслі й на Одері... У трьох невеликих збірках віршів, які вийшли в ті роки, - “Сади Червонограда”(1945),”Насущний хліб”(1946) - знайдемо ліричну розповідь про “труд і піт” солдата, про те, що було насущним хлібом його душі. Для наступних поетичних книжок ”Тобі, народе мій”(1954), ”Живі джерела”(1960), “Викарбую на калині”(1966), ”Іволги мого саду”(1969), ”Слід”(1971) характерні ліричні інтонації, тема миру, дружби народів, любові до природи. У повісті “Лісова Гута”(1964) та у романі “Не повтори мою долю”(1968) порушено гострі морально-етичні проблеми.

Для дітей Петро Дорошко написав книжку “У Оленки коло хати”(1960). Займався П.Дорошко й перекладацькою діяльністю. Він переклав українською низку творів Олександра Пушкіна, Івана Крилова, Миколи Некрасова, Володимира Маяковського, Янки Купали, Якуба Колоса, Яна Райніса, Назіма Хікмета, Акакія Церетелі, Людмили Стоянової, Юліуша Словацького.

Окремі поезії П. Дорошка перекладено російською, білоруською, азербайджанською, якутською, чеською та румунською мовами.

Відомий П.Дорошко також і як прозаїк: він автор повісті «Лісова гута», роману «Не повтори мою долю». Завзятий мисливець, він з любов’ю пише про живу природу: зайців, білок, різноманітних птахів.
Літературне життя звело Петра Дорошка з багатьма письменниками, адже з 1923 року він жив у Харкові, а потім у Києві.

Петро Онуфрійович не залишився в боргу перед друзями, розповівши про багатьох літераторів у своїх спогадах про Майка Йогансена, Олександра Твардовського, Миколу Бажана.

Окремими виданнями вийшли книги: «Декади зросту», «Передгроззя», «Рідна сторона», «Дальні заграви», «Сандомирський плацдарм», «Заполяр’я», «Вільнюський в’язень», «Спалах уночі», «Слід», «Вибрані твори. В 2-х т.».

Помер Петро Дорошко у Києві 7 січня 2001 р. на 91-му році життя.