Головна » 2013 » Грудень » 24 » Відкрито виставку літератури під назвою «Україно… я тобою живу й в чужині…» до 100-річчя відомого поета Абрама Кацнельсона
Відкрито виставку літератури під назвою «Україно… я тобою живу й в чужині…» до 100-річчя відомого поета Абрама Кацнельсона
15:07
У Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського відкрито виставку літератури під назвою «Україно… я тобою живу й в чужині…», присвячену столітньому Ювілею відомого поета Абрама Кацнельсона.

Творчість кожного справжнього поета являє собою дивовижно характерний фокус, в якому відбиваються і подих епохи, й події часу, і світло й тіні, кольори й фарби рідного краю.
Для Абрама Ісаковича Кацнельсона рідним краєм є містечко Городня, північ нашої Чернігівщини, благословенне Полісся, де він з’явився на світ 1 січня 1914 року в родині учителів-євреїв.

Голубі озера і біла павутина на фоні голубого неба, зелені ліси і бурштинові поля назавжди оселилися в серці поета.

О мій поліський рідний край,
Лісів замріяна дорого:
Іди й поезію читай
З уривків неба голубого.


Або:

Для мене, вам скажу,
хвилини щастя,
коли по Городнянщині моїй
я їду (це, на жаль,
бува не часто),
і виникає в далі голубій
на обрії стіна лісів зубчаста,
мов кремль зелений,
кремль поліський мій.


На той час у повітовому містечку Городні було три церкви, дві гімназії, чотири училища, народний театр, земська бібліотека, клуб, осередок товариства «Просвіта». Було де навчатися і з ким спілкуватися допитливому хлопчику. Тут він написав свої перші вірші українською мовою. Пізніше Абрам Ісакович пояснив свій вибір творчого шляху: «У Городні, на Чернігівщині, де я народився, близькою подругою моєї матері була вчителька української мови й літератури Євгенія Гнатівна Осмяловська. Вона приносила нам українські книжки, переважно поезію. Мати моя співала в українському хорі, що був створений «Просвітою». Влаштовувала «Просвіта й літературні вечори. Малим я слухав чудові українські пісні й вірші в гарному виконанні. Мене заполонила українська мова, її музичність… Мова значною мірою є визначальною рисою культури, а поезія виключно пов’язана з особливостями національної мови. Якщо вона прилучає до себе представників інших етносів – це ознака її краси й сили…

Чарівна мово українська,
Живи, красуйся серед мов!
Мені ти наче материнська,
Ввійшла в мою навіки кров.
Так я писав…»


Це уривок зі статті, яку поет подав до газети «Українські вісті», Дейтрот, 30 травня 199 року, живучи вже п’ять років за волею обставин в Сполучених Штатах Америки. Україна, її мова, не «відпускала» Абрама Ісаковича і в далекому чужому краю. Але то було пізніше, на схилі літ.

А після закінчення школи юнак вступає до Київського університету ім. Т.Шевченка, а потім аспірантури з теорії поезії.
Життя налагоджувалося, з’явились чудові поезії, як от:

Давно цю діжку пам’ятаю,
Ще білою, іще новою, -
Дощ наливав її до краю
Важкою темною водою.

Вона стояла біля клена,
І навесні, як той розквітне,
Була у ній вода зелена
І трохи навіть ще блакитна.

То сяяло крізь клен крилатий
Ясне, глибоке, синє небо.
Любив я в діжку зазирати
І в ній дивитися на себе.
…………………………..
На діжці поросла травиця,
Заріс і я вже бородою,
Та і тепер люблю дивитися
В саду на діжку із водою.


Всіх ваблять до себе вербові котики ранньої весни, але чи хто зумів їх так опоетизувати і порівняти з коханою, як Абрам Кацнельсон?

Зацвітають на вербі
Сиві котики.
Як відчую на собі їхні дотики,
То завжди чомусь тебе
Я пригадую
Ночі небо голубе
Над левадою.
Зелень чорна і густа,
Верби висяться.
І твої, твої вуста
Проти місяця.
Чую й зараз на собі
Їхні дотики…
… Зацвітають на вербі
Сиві котики.


Та той складний час, 30-і роки ХХ століття, не оминув тривогою і Абрама Ісаковича.
Він розповідав мені, що родина жила в постійній тривозі, але коли його запросили на розмову до ЦК партії, то він пішов з торбиною, його проводжала дружина і тихенько сиділа в скверику. Обійшлося, поета відпустили, запропонувавши знайти собі псевдонім. Абрам Ісакович з гідністю відповів, що псевдонім може бути в паспорті, але ж на обличчя його не одягнеш. Рідний брат Ілля вже не був Кацнельсоном, а став Стебуном і як літературознавець «стьобав» то націоналістів, то космополітів.

А присутність людини з таким іменем і таким прізвищем переконувала в тому, що українська культура зовсім не обов’язково має бути етнографічною, що вона продовжує приваблювати людей різних національностей, що цю культуру не можна перетворити на культуру самодіяльних колективів.

Абрам Ісакович пройшов сповна дорогами Великої Вітчизняної війни і відчув радість перемоги, звістка про яку наздогнала його аж в Австрії.

Звичайно ж, поет відгукнувся на цю подію віршем, але без пафосу, без гучних слів:
Ми пізно вночі цю одержали звістку:
Противник розбитий, - скінчилась війна!
І ми цілували маленьку радистку,
Неначе усе це зробила вона.

Ми слів урочистих тоді не казали,
Бо радість була зрозуміла без слів.
І нам уявлялися рідні вокзали.
Де сиві батьки виглядають синів.

Кого нам було пригорнути до себе?
Лиш зброя-супутниця вірна бійця –
Із нами була, й ми стріляли у небо,
Неначе свої розряджали серця.

Все подальше, до 1994 року, життя Абрам Кацнельсон живе в Києві. Пише і видає збірки поезій, працює в галузі теорії й критики поезії, довгий час веде школу молодого поета, на семінарі якої з’їжджається до Ірпеня молодь.

Абрам Ісакович був частим гостем нашого музею, він завжди приїжджав на запрошення Ірини Михайлівни Коцюбинської на літературні суботи М.Коцюбинського. Постійно привозив у дарунок свої книги, на одній з них «Атоми душі» зберігся напис: Чернігівському музею М.М.Коцюбинського на згадку про ХХІІІ літературну суботу. А.Кацнельсон. 14.ІХ.74. Чернігів».

Мені пощастило побути в господі Кацнельсонів незадовго до рішення виїхати до США. Я приїхала за попередньою домовленістю, щоб забрати матеріали для музею. Була сира погода, під ногами по кісточки брудно-сірого снігу з водою. Поки дійшла, наскрізь промочила ноги. З якою турботою сушила черевики і поїла гарячим чаєм, щоб не застудилась Іда Яківна, добра фея Абрама Ісаковича! А ми сиділи вже з хворим поетом і говорили про Чернігів, про Коцюбинського, про музей, про Ірину Михайлівну, про те, що їхати до США треба, бо хочеться вилікуватись, але кидати рідний край немає бажання. Хвороба налягла після нервового потрясіння, коли хтось підпалив двері квартири і вийти було неможливо. Навіть ліфт зіпсувався і не довозив до їхнього поверху. Я відчула цю тугу і намагалась якось розважити вже старого чоловіка розповідями про музей. А ще час від часу Іда Яківна запитувала, чи я зігрілась, чи висохли шкарпетки, чи мені зручно, чи не темно переглядати фотографії.

1994 року Кацнельсони від’їжджають до Лос-Анджелеса, США. Поет прощається з друзями, читачами зворушливим рядками:

Чутливо-бентежну вдачу
Ви, друзі, пробачте мені.
Ні, ні, я тримаюсь, не плачу
Вже міг і лежати в труні.
Невже більше Вас не побачу?
Лишилися лічені дні…
Лиш ліку нема кілометрам,
Що будуть в польоті моїм,
Не хочу прощатися мертвим,
Ви краще прощайтесь з живим.


Доля ще доточила віку Абраму Кацнельсону. В США він багато працює, до музею надсилає свої нові книги, радіє життю.

Помер Абрам Ісакович у вересні 2003 року, проживши 89 років.
Відчуваючи перехід через межу вічності, поет написав:

Може статися це на світанні
чи вночі, а можливо, і вдень.
я замовкну – й урветься остання
із народжених мною пісень.
Україно, була ти гарантом
тих щедрот, що припали мені.
Не вважаю себе емігрантом:
я тобою живу й в чужині.
Все – і думи, й тривоги – про тебе.
І в прощальні хвилини мої
хай душа відлітає не в небо,
А у рідні поліські краї…




Ольга Єрмоленко,
вчений секретар Чернігівського
літературно-меморіального
музею-заповідника М.Коцюбинського



QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Переглядів: 807 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/9 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість