Головна » 2013 » Січень » 11 » Відкрито виставку літератури до 75-річчя від дня народження знаного українського поета, перекладача та дисидента Василя Стуса
Відкрито виставку літератури до 75-річчя від дня народження знаного українського поета, перекладача та дисидента Василя Стуса
17:48
У Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського відкрито виставку літератури, що присвячена 75-річчю від дня народження знаного українського поета, перекладача та дисидента Василя Стуса «Народе мій, до тебе я ще верну…».
Пізніше у січні ц.р. в музеї також відбудеться літературний вечір , присвячений Ювілею славетного поета та борця за волю України.
Василь Семенович Стус народився в селянській родині 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. І був четвертою дитиною в родині. У 1939 році батьки - Семен Дем'янович та Ірина Яківна - переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944-54 роках Василь навчався у донецькій міській середній школі № 265, і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус був членом літературного об'єднання «Обрій».

Закінчивши 1959 р. навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.

З березня по жовтень 1963 - літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 по 1972 роки - старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. 1965 р. одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син - нині літературознавець, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

12 січня 1972 року - перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

1978 року поета прийнято до PEN-клубу. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980 р.), відомий російський правозахисник Андрій Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».

Сам Віктор Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука ).

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979-1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».

Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина - Валентина Попелюх - одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Похований В.С.Стус був на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
1991 року Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
Підготував І.Коцюбинський

QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.



Переглядів: 1701 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/4 |
Всього коментарів: 0
Увійдіть:
avatar
Вітаю Вас Гість