Закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» та «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській обл.

Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963). Зате уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю В.СИМОНЕНКО, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т.Г. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державну і культурну суверенність України другої половини ХХ ст.

Доля літературної спадщини СИМОНЕНКА не відома. Його самвидавна поезія, що лише в незначній частині опублікована в зфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірнику вибраних поезій СИМОНЕНКА «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті поета видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964) і вибір з творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965). Ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань», що вийшла за кордоном.

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим промовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, при виразній тенденції до замовчування творчості поета у цілому, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М. Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадянської мужності поета, дістала поезія СИМОНЕНКА у самвидавній критиці (Іван Дзюба, Іван Світличний та Євген Сверстюк).

1962 року В. Симоненко разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.

Режисер і письменник Лесь Танюк пригадує, що тоді, за рік до смерті, життя Василя Симоненка перевернулося. Побачене у Биківні вразило його настільки, що він навіть розпочав щоденник. «Весь його щоденник, думаю, написаний для того, аби навести лад у душі, але ніяк не повірити у те, що сталося», – каже Танюк

В Черкасах існує Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка. Також в 1965 році на громадських засадах створено музей в селі Біївці в хаті, де народився поет. Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України. А 25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні присвячену поету.