Головна » 2013 » Травень » 21 » Відбулася творча зустріч з лауреатом цьогорічної Національної премії ім. Т.Шевченка у літературі, відомими поетом - Леонідом Горлачем
Відбулася творча зустріч з лауреатом цьогорічної Національної премії ім. Т.Шевченка у літературі, відомими поетом - Леонідом Горлачем
20:39
У Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.Коцюбинського відбулася творча зустріч з лауреатом цьогорічної Національної премії ім. Т.Шевченка у літературі, відомими поетом - нашим земляком Леонідом Горлачем.
«Січеться сніг. Горить вогонь
у переметеній долині.
Як затишно зробилось нині
при пелюстках твоїх долонь!
Вони цвітуть, немов весна,
що вже пробитися воліє
отим вогнем, який жаріє
в долині здоленій без дна».


Ці такі наче прості, але надзвичайно проникливі, ніжні рядки створив наш знаменитий земляк, поет Божою милістю Леонід Горлач. Як відомо, у цьому році Леонід Никифорович отримав найвищу письменницьку нагороду – став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка.

«Втім, він сказав, що не почепить Шевченківську відзнаку, доки не виставиться перед земляками, – розповідав друг і творчий побратим Леоніда Горлача – поет Дмитро Іванов. – Тому сьогодні маємо нагоду щиро, від усієї душі вшанувати Леоніда Никифоровича! Взагалі, ми з ним служили разом у чернігівському залізничному полку. Він уже завершував службу, а я тоді її починав. До речі, Леонід був прекрасним спортсменом-легкоатлетом».
Минув час, і з залізничного полку вийшло двоє Шевченківських лауреатів! Нині Леонід Горлач – автор шести історичних романів, написаних у поетичній формі. Він розкопав гори матеріалів, пропустивши їх через своє серце. А лірика у нього яка!

Так рано колючий
просмалений пил
уївся у землю, забуту дощами.
Посивіла хата
на ребра стропил
вкладає печаль
за новими снопами…


«Поет пише про увесь світ. Його вірші одягнені в дуже прості одежі, але яка глибина!» – підсумував Дмитро Іванов. І вручив Леонідові Горлачу особливу нагороду – як почесному «гартівцю». Адже свого часу Леонід Никифорович працював в обласній молодіжній газеті «Комсомольський гарт». Як, до речі, і його славетні колеги-письменники – Володимир Дрозд та Євген Гуцало. Можете собі уявити? В одному чернігівському виданні трудилися в різні роки чотири Шевченківських лауреати!

Педагог Антоніна Коцюбинська, розповідаючи про багатолітню шляхетну дружбу незабутнього Юлія Романовича Коцюбинського, колишнього директора музею, онука класика української літератури, з поетом Леонідом Горлачем, зворушливо називала його Льонічкою. «І нехай Ваші скроні вже вкрила сивина, для мене Ви назавжди залишитеся нашим Льонічкою», – сказала Антоніна Іллівна.

Бажаючих привітати Леоніда Никифоровича було дуже багато. Втім, він поводився напрочуд скромно. Сидів собі тихенько, слухав. Коли капела бандуристів заспівала його задушевні пісні про рідне Придесення, змахнув сльозу…

Говорив неголосно, та зал буквально затамував подих:
– Я – щасливий, бо маю багатьох друзів-письменників. Таких, як Борис Олійник. Ми з ним уже стільки років ідемо однією прямою стежкою, не звертаючи на манівці. Ні вправо, ні вліво. З деякими своїми приятелями вчився разом, от із Михайлом Кушніренком колись до дівчат ходили… І зараз всі – такі мені рідні! На жаль, декого вже немає на світі. Це – дуже печально, але таке життя. Однак пам’ятаю всіх, тому щасливий. Скільки б не мав мільярдів олігарх, гроші самі по собі не принесуть йому жаданої радості, гармонії в душі. Все, що він може, це передати ті гроші своєму синові. А ми, письменники, передаємо людям Слово. Кошти можна розтринькати, а Слово – вічне. Бо хіба не зі Слова почався світ?! Тож якщо поет створив бодай одну талановиту книжку, привітаємо його. А якщо дві – це вже подвійний успіх, можна спокійно помирати… Жартую, звичайно. Але я ніколи не шкодував, що став письменником. Взагалі, у моєму віці час думати не про нагороди, а про вічність. Бо звання, премії – це все скороминуще. Завтра буде інший лауреат – і вже говоритимуть та писатимуть про нього… Тому до усіляких лаврів треба ставитися спокійно. Добре, якщо вони є. Та головне – творчість! Якщо відчуваєш, що тобі є що сказати людям, пиши. Звісно, коли Діма Іванов сказав мені, що я – Шевченківський лауреат, це було приємно. Ще б пак! Я ж не для себе пишу – для людей. Проте, коли молоді київські журналісти вкотре нав’язливо цікавляться у мене, на що потрачу Шевченківську премію, хочеться їм відповісти: «А чому ви не питаєте у Ахметова про його заощадження?». Якщо за п’ятдесят років письменницької праці я раптом щось заробив, якусь дещицю грошей, то куплю собі велосипед…

І на завершення – цікаві міркування Поета, які я прочитав в одному з його недавніх інтерв’ю:
– Ніколи не почувався радянською людиною: знав, що насамперед я – українець! Навіть в армії два роки розмовляв майже виключно рідною мовою – спочатку в Карелії, потім у Петродворці і в Чернігові…

Хочеться запитати самого себе: а що сталося в Україні з набуттям статусу незалежної держави? Практично нічого позитивного. Так, про нас заговорив увесь світ як про європейську країну. Але з іншого боку, якщо за радянських часів у першому-ліпшому кіоску у вічі впадало багато українських видань, то зараз зрідка з’явиться якась газета рідною, державною мовою… А то заполонила бульварщина, ні про що, де оспівуються якісь «зірки» та бандити… Тоді у Спілці письменників було таке бюро пропаганди художньої літератури. Потужна пропагандистська організація – на кшталт товариства «Знання», тільки «Знання» було партійним крилом ЦК КПРС. Так от, за результатами одного нашого аналізу, було 78 відсотків видань – книжкових, газетних, журнальних – українською мовою. Тепер ми маємо парадоксальну ситуацію: ми – незалежна держава, в якій відсоток літератури нашою рідною, державною мовою – 20, від сили 30 %, а решту заполонила чужа мова, мова сусідів наших… Причому цей процес наростає і наростає, що найстрашніше! Жодного каналу українського, крім, може «5-го каналу», не лишилося. Хіба, може, якусь рекламу українською мовою дадуть, та й усе… Де воно таке видано? Ми вже наздоганяємо Білорусь…
До речі, у нас тоді був літературний рух між республіками. Ми проводили літературні декади – я облітав і об’їздив практично увесь Радянський Союз. Від Владивостока до Петрозаводська, Грузію, Вірменію, Прибалтику… Все було відкрите, ми приїжджали туди з доброю душею – то нас із доброю душею й приймали. Тепер у нас воно відрубно… Я, наприклад, не знаю, що зараз робиться в російській чи вірменській літературі – я відрізаний від них! А тоді було спілкування…

Я майже три десятиліття пишу свої віршовані історичні романи, починаючи від Аскольда і Діра, Ярослава Мудрого й звертаючи на козацькі часи. Дуже багато білих плям у нашій національній пам’яті. Це страшно! А безбатченки звідки беруться? Через те, що вони не знають свого коріння. І нам уже давно треба розробити державну концепцію саме історичного бачення ролі України, її становлення, осібності її як культури, як справжнього етносу… Бо ми, українці, – абсолютно неповторний народ. З усіх боків затиснутий іншими, та все одно він живе! Коли говорять: «Украинского языка никогда не было» – Господи, а звідки ж узялися понад двісті тисяч українських народних пісень, де кожне слово – джерельне? А нам доводять, що у нас ніколи не було мови. Це – брехня! Ліниві неуки, які так говорять, потім, коли напиваються, самі ж співають українські пісні. Я поставив перед собою завдання: через епічну поезію створити обличчя нашого українського народу. Що і роблю.

Дай, Боже, Вам наснаги, Леоніде Никифоровичу!

Сергій ДЗЮБА










QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Переглядів: 643 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість