Захочеш – і будеш.

В людині, затям,

лежить невідгадана сила.

Олег Ольжич

Доля не була милостивою до молодого письменника, борця за волю українського народу Олега Ольжича, та, не зважаючи на це, він проніс любов до своєї Батьківщини і народу крізь усе життя, якого також не пожалів, а поклав на вівтар боротьби за незалежність і свободу свого народу.

8 липня минає 110 років від дня народження цієї непересічної особистості в історії української літератури і культури – Олега Ольжича. Що ж стосується його творчого спадку, то кількісно він був невеликим, і представлений кількома збірками: «Рінь» (1935 рік), «Вежі» (1940 рік) та «Підзамчя» (була видана вже після смерті письменника – 1946 року). 

Письменник Олег Ольжич з’явився на світ у Житомирі 8 липня 1907 року. Справжнє його прізвище – Кандиба. Батько Олега – відомий український поет Олександр Олесь. Можливо, саме від нього перейшла любов до поетичного слова і Олегу Ольжичу. Його мама – Віра Свадковська – навчалася на Бестужівських вчительських курсах.

В 1919 році, коли хлопчику було 12 років, батькові довелося покинути Україну і виїхати до Будапешту як культурному аташе дипломатичної місії УНР. І лише в 1923 році Олег із мамою змогли поїхати до батька. Це стало можливим завдяки клопотанню Міжнародного Червоного Хреста.

В 1924 році Ольжич стає студентом Карлового університету. Він обирає філософський факультет, разом з тим, відвідує лекції Українського педагогічного інституту імені Драгоманова та Українського вільного університету у Празі. Його дуже зацікавлює тема археології, української культури. Після закінчення університету Олег Ольжич захистив дисертацію і став доктором філософії. Він - один із наймолодших учених, що працювали у цій царині. Одночасно Ольжич продовжує роботу і навчання за кордоном – в Італії, Чехії, Австрії.

Це час, коли на піку була наукова кар’єра, тільки-но розпочалася письменницька. Але Олегу Ольжичу було цього недостатньо для повноцінного життя. І він присвячує себе боротьбі за українську державність, суверенітет своєї Батьківщини. У 1929 році, коли став членом Організації українських націоналістів, на перше місце у його житті вийшла діяльність революційна.

З 1929 року до кінця свого життя письменник віддав кожну хвилину цій діяльності. У 1937 році він очолив культурну референтуру Проводу українських націоналістів. З 1939 року починає керувати структурами ОУН у Західній Україні. А з 1941 року Олегу Ольжичу починає підпорядковуватися підпілля Східної України.

За ініціативи сина Олександра Олеся починається активна робота Спілки українських письменників у Києві, виходять нові випуски часописів «Литаври» та «Українське слово». Саме за ініціативи Олега Ольжича відновлюється діяльність Української академії наук, Київського університету. Молодий науковець приділяє чимало уваги збиранню інформації, що стосується теми українського партизанського руху. Він робить її відомою на увесь світ. Тому не дивно, що за ним триває нагляд і, врешті-решт, наприкінці травня 1944 року його заарештували гестапівці. А 10 червня того ж року після жорстоких катувань Олег Ольжич помер у концентраційному таборі Саксенгаузен.

За життя він писав: «Ніхто не знає години, коли його справа покличе», та повинен бути завжди готовим до того, що треба виконати «палючо-вогненний наказ». Мабуть, саме ці слова і були його життєвим кредо…

Марія Коробко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського