Уривок із твору «На острові» | 19:39 | ||||
Тепер ми знову над морем, і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть. Бо я хочу глянути в них. Не піддається. На лівій щоці сходить легенький рум’янець, але очі уперто на морі. Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить. І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням: — Чого ти хочеш? — Кохаю...— запевняють мої. Її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить. Тим часом я розглядаю ніжну лінію шиї, м’який виріз на грудях, залом на руці, такий чистий і свіжий. Знаю, що пальці у рукавичках — як пелюстки троянди. Все воно укладається в мене, вростає, наче роками я його бачив і милував. І коли ненароком неначе розкривав на мене свої вогкі фіалки, мої очі впевнено кидають в них: — Ти моя. Вона ще не знає "чия", вагається трохи. Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе. — Ти моя. Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять: — Твоя. — Навіки? — Навіки. Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі — ледве десять кроків між нами,— одно сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом. Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах... Нас тільки двоє на світі. Що нам до інших? Але звідкись з’являється третій. Як хмарка, що десь узялась і погасила сонце. Міряє землю худими ногами в панчохах, схиляє біля неї на поренчата свій англійський костюм і виймає бінокль. Щось говорить до неї, наче давній знайомий, передає бінокль. А вона взяла!.. А вона взяла!.. Приклала мої фіалки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого, наче нічого не сталось. Ні, я не можу бути спокійним. — Шановний пане! Ні, се обурити може. Я вже киплю. — Шановний пане! Хто вам дав право поводитись так? Чи тямите ви, що се з вашого боку нахабність?.. Він десь розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає здивований погляд. Потому байдужно одводить його назад. Ну, чорт із ним! Але вона? Що недавно присягалась мені: навіки!.. Доволі щоб з’явились якісь худі ноги і англійський костюм... Ось вона — вірність жіноча. Чую, що я ревную. Повертаюсь до неї плечима і даю собі слово, що між нами тепер кінець. Любуйся своїм британцем... Навіть не гляну. Мене більше цікавить краса природи, вічна і незрадлива. Не обернусь нізащо. Хоч би ти плакала, хоч би благала. Нізащо... Чую погляд на шиї. Він мене тягне. А може, то тільки здається... Вони десь так захопились одне одним, що я для них не існую. Хіба обернутися раптом і накрить голубків? А яке мені діло до чужого кохання?.. Проте обертаюсь, цілком холодний, і стрічаюсь з її очима. Такі покірні, благаючі і невинні! Тоді я од серця все вибачаю і все забуваю. — Любиш? — Кохаю. Тепер знов ходжу за нею. Де вона — там і я невідступно. На британця — ані тіні уваги. Він не існує для мене. Іду оддалік, за блакитним вуалем, або назустріч, щоб глянути в очі. Вона вибирає картки, я теж купую. Вже повні кишені. Розглядав вітрину — я стою поруч. А все для того, щоб зловить погляд, кинутий потай, лукаво, через голови людські. Так сонце часом просуває своє проміння крізь дощ. Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона — там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі. — До завтра? — питають мої. — До завтра....— відповідають фіалка. — Моя? — Навіки. А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю... я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь. Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах. Се все, що лишилось од мого роману... * * * Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях І гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі. Або її цвіт — високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі. Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти. Ось вона — та, що вічно мене хвилює, що тільки раз розцвітав квіткою смерті. Сиза серединка міцно згорнулась і в муках, зціпивши зуби, одриває од серця листок за листком. Закаменіла на каменистому ґрунті і прислухається з жахом, як росте, стигне і рветься з неї дута. І так роками. Там десь, глибоко, під сірим дзвоном коріння, щось вистигає таємно, витягаючи силу з серця землі, а агава з одчаєм стулює листя, немов почуває, що родини принесуть смерть. І на кожнім листку, який я болем одриває од серця, лишається слід од зубів. Все має пору, для всього приходить свій час. І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю, як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерті. Обвіяна вітром, ближча до неба, агава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в короні дерев. Сизі листя в’януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сипі зуби мертво блищать на сойці, корона сохне і м’якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених п е р е д ч а с н о на смерть. Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море… Михайло Коцюбинський
| |||||
Категорія: Публікації | Переглядів: 732 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/2 | |
Всього коментарів: 0 | |