Головна » 2020 » Квітень » 22 » Уривок із твору «Для загального добра»
Уривок із твору «Для загального добра»
18:24

Минуло два тижні. Під той час приїздили в Лоєшти якісь пани, скликали людей на Замфірів виноградник, показували їм філоксеру. Показували і Замфірові, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурниці, як та дрібненька тля, й показувати не варто. Пани запевняли його, що філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградник, сусіди бідкались, що такий гарний сад має пропасти, але Замфір не вірив ні тим, ні другим.

Він не вірив, щоб могла існувати на світі така жорстокість, така несправедливість, котра дала б спромогу відняти від бідного молдувана останній шматок хліба. Інколи передчуття лиха стискало йому серце, і тоді щось шептало Замфірові, що або він, або вороги його не діждуть руїни його господарства.

А тим часом виноградник стояв. Дні минали за днями, а «доктори» все ще обдивлялися виноградники, не рушаючи Замфірового. Замфір бачив, як возили над Прут важкі залізні бочки. «Отрута, отрута», — шептали молдувани, значно заспокоєні тим, що більш не знаходять філоксери, а Замфір потішав себе, що, може, то не отрута, а так які ліки, або що. В серці бідного молдувана надія боролась із жадобою дикої помсти і часом переважало одно почуття, часом друге. А поки що – треба було чекати, щоб вияснилась справа з виноградниками.

Був чудовий липневий ранок. Замфір лагодив каруцу біля повітки, Маріора варила обідати в глиняній кабиці на подвір'ї. Божевільний мош-Діма своїм звичаєм годував качок та курей, а діти грались із собаками за хатою. Скрізь було тихо, спокійно.

Враз у двір вскочило два хлопці і, важко відсапуючи, закричали разом:

— Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! Ваш виноград рубають... Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять ...

Маріора як держала горщик у руках, так і впустила його додолу, почувши звістку. Сплеснувши руками, з несамовитим криком: «Валєв, валєв!» (ой, ой) вона вискочила на вулицю перша. Замфірові в першу хвилину світ замакітрився, у другу — він біг уже з рушницею в руках на виноградник. Дітвора з голосним лементом покопотіла за батьком. Мош-Діма, немов зрозумівши родинне нещастя, зірвався й собі з призьби, але тремтячі ноги зігнулись, і він упав без сили на призьбу, розсипаючи налагоджену про запас мамалигу. Мутні сиві очі божевільного діда нестямно дивились у простору, усмішка застигла на виду, а Мош-Діма все сидів нерухомо, не помічаючи навіть, як птаство з галасом накинулось на розсипану мамалигу, а пси заходились порядкувати у кабиці ...

Замфір біг за жінкою. Він нічого не чув, нічого не бачив. Не чув жінчиного голосіння, не бачив її кіс, що, висмикнувшись із-під хустки від прудкого бігу, гнались за нею, як здорові чорні гадюки. В його запамороченій голові роєм ворушились тисячі думок, серце калатало в грудях, а ця довга безконечна курна дорога, котру б він перескочив, якби зміг, одним скоком, дратувала його несказанно.

Аж ось з-за шпиля бухнув стовп густого диму, а Замфіром наче струснуло що. Він навіть зупинився на хвилинку, тільки на хвилинку. Скажена лютість ухопипа його за серце, і, стиснувши міцніше рушницю, він побіг далі. А чорний дим усе густішає, все росте ... От вже й виноградник видніється оддалік, а на йому метушаться люди, високо здіймаючи оберемки зрубаної лози.

— Застрелю, як собаку, — шепче Замфір зсинілими устами. — Га, кати! — лютує він і біжить далі.

От уже й виноградник за кілька ступенів. Замфір врешті зважується, піднімає рушницю, зводить курок і... кидає її у рів, далеко від себе. В розпаленій голові молдувана мигнула блискавкою друга думка: «Ні, не так... благатиму краще... вони люди, вони зглянуться на мою бідність, на діти дрібненькі... благати му краще...» Він уже на винограднику.

Бистрим оком обхопив Замфір страшну картину. На доброму шматкові виноградника, оголеному від зрубаних кущів, стирчали невисокі пні, порубані та поранені немилосердною сокирою.

Одні робітники, страшніші для Замфіра від самих чортів з пекла, високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі, з тріскотнею вивертали недорубані гілляки, ламали тички, другі — носили оберемками зрубані кущі, на котрих гойдались здорові, розкішні кетяги винограду, та скидали їх на купу, обхоплену чорним димом та полум'ям. кожен раз, коли сокира рубнула по виноградному корені або тріснула галузка, Замфір відчував біль у голові та серці, наче хто рубав йому мозок, краяв серце.

Обхопивши голову руками, Замфір тільки простогнав:

— О, домне, домне! (боже, боже!) Що ж я подію, нещасний? Що ж я подію?

Тихович блідий, вельми зрушений, підійшов до нього.

— Домнуле доктор! — з благанням у помутнілих очах звернувся до нього Замфір. — Домнуле доктор! Не рубайте мені виноградника... я бідний, в мене діти дрібненькі... це ж хліб мій увесь.

А коли Тихович, бажаючи щось відповісти, на знак незгоди потряс головою, Замфір, мов п'яний, хитаючись на ходу, підбіг до куща, впав, як довгий, на землю і, поклавши голову на коріння, стогнав придушеним голосом:

— Голову мені рубайте, не виноград! .. голову! Робітники зупинились: їм стало жаль молдувана.

Господарське серце зрозуміло весь трагізм ситуації. Тихович не знав, що чинити. Він бігав від Замфіра до Маріори, вговорював їх, зацитькував, але ніщо не помагало: 3амфір лежав під кущем ревно плакав, діти зняли страшенний лемент, а Маріора, вклякнувши, обіймала кущ, як дитину, та голосила, мов по мерцеві... Рясні сльози стікали по її блідому виду, капали на листя, кетяги...

— Чоловіче... жінко... що ви робите? Схаменіться, я тут нічого не винен, це все від бога... — мало не плакав Тихович. — Ваш виноградник заражений, на корінцях зараза, вона може перейти на сусідні виноградники... Я мушу вирубати ваш виноградник...

Маріора скочила, як опечена.

— Зараза? — скрикнула вона. — На корінцях зараза? — І вмить, як дика кицька пазурами, почала розграбувати пальцями землю під кущем. Докопавшись до корінців, вкритих філоксерою, вона рвала їх і їла з землею разом, примовляючи:

— Зараза, кажете? Хай же я перша вмру від тої зарази... хай я не доживу до вечора... Ох, коли б мені вмерти від тої зарази!

Очі її дико палали, бліде обличчя було скривлене від болю, білі зуби рвали вкриті філоксерою корінці, котрі Маріора несито ковтала, приказуючи в одно:

— Хай же я вмру від тої зарази...

Вона була страшна у своїй дикій розпуці.

Тихович не знав, як перервати сцену, що ставала далі нестерпуче важкою для всіх. Ні розвага, ні просьба, ні грізьба — ніщо не помагало. Замфір усе ще лежав під кущем, Маріора їла філоксеру, діти плакали, аж заходилися. Налякані, зняті жалем робітники покидали роботу та стояли, мов зачаровані.

Надаремне Тихович запевняв Маріору, що філоксера не вадить людям, а тільки виноградові: молодиця не слухала.

— Гей! — скрикнув урешті Тихович: йому прийшла до голови спасенна думка. — Ця жінка їла отруту, їй може зашкодити це... Подайте сюди гас із коновкою, хай вона нап'ється гасу ...

Оден із робітників метнувся до коновки, а Маріора, спостерігши той рух, зірвалась на рівні ноги і блиснула на Тиховича повними гніву чорними очима.

— Бодай би ви крові власної напилися, людожери! — скрикнула і з тими словами вискочила з виноградника.

Тихович наблизився до Замфіра.

— Зведіть його обережно та виведіть звідсіль! — загадав він робітникам.

На превелике диво, Замфір не пручався. Він позволив звести себе і тільки благав в одно:

— Голову мені рубайте, не виноград... не відбирайте від мене хліба ... не сиротіть, бо загину ...

Робітники вивели Замфіра з виноградника і посадили під вербою на березі річки. Нещасний мовчки понурив голову.

А на винограднику знов закипіла робота. Сокири гупали в грубе коріння, аж листя тремтіло на гнучких лозах, здорові оберемки зрубаних кущів виростали в великі купи, а загаслий вогонь знов засичав, обхопивши зелену рослину.

Михайло Коцюбинський

 




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 99 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість