Головна » 2021 » Лютий » 15 » Той, хто творив не для слави, а для людей: до 150-річчя з дня народження Леся Мартовича (12.02.1871-11.01.1919)
Той, хто творив не для слави, а для людей: до 150-річчя з дня народження Леся Мартовича (12.02.1871-11.01.1919)
16:11

«Мартович - надзвичайно пильний спостерігач життя галицького народу, причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону».

І.Франко. Українська література.

Тернистим був життєвий шлях Леся (Олекси Семеновича) Мартовича, самобутнього сатирика і гумориста, девізом якого були слова, що їх письменник поставив епіграфом до одного із своїх оповідань: «Не для слави, а для людей». Скрутні матеріальні умови, відсутність постійної роботи були причиною того, що Мартович не мав змоги повністю віддатися літературній праці, до якої лежало серце. Навчаючись і водночас працюючи, письменник марнував свій талант в адвокатських канцеляріях Снятина, Коломиї, Городка та в інших глухих закутках Галичини. То були канцелярії його знайомих, що давали Мартовичу і житло. Альтруїст, завжди готовий прийти на допомогу товаришам і однодумцям, Л.Мартович під впливом революційної діяльності І.Франка і М.Павлика, рано долучився до культурно-освітньої роботи по селах, пропагував передові на ті часи суспільні погляди. Нехтуючи особистою невлаштованістю і матеріальною скрутою, Лесь Мартович погодився за мізерну платню редагувати газету «Хлібороб», а згодом став редактором «Громадського голосу» - газети, що ледве животіла. Його енергія завжди була спрямована на добрі справи. Друзі цінували завзяття і жертовність Мартовича у служінні громаді, захоплювалися його дивовижним талантом оповідача і оптимізмом у складних життєвих ситуаціях.

Відома нам літературна спадщина Леся Мартовича складається з 27 оповідань, сатиричної повісті «Забобон», кількох незакінчених творів, низки публіцистичних праць. Дослідники його художнього спадку справедливо відзначали те, що письменник був передовим громадським діячем свого часу, проповідником високих соціальних і етичних ідеалів, пристрасним борцем з низьким, фальшивим, підлим. Нині ми все більше упевнюємося в тому, що Мартович – великий художник слова, який залишив нащадкам сатиричні твори непересічної естетичної цінності. Велика заслуга митця в тому, що він цілком модерним європейським способом прагнув зобразити життя українського народу. Відгукуючись на злобу дня, Лесь Мартович намагався зачепити найголовніші проблеми людей і людства. Гострий і проникливий розум письменника ніколи не зупинявся на поверхні життя, а проникав у глибину явищ, в їх сокровенну сутність. Наділений потужним талантом відтворювати душу, думи і голоси своїх краян, їхні жалі і турботи, інтелігентність серця і силу творчого розуму народу, Мартович став його сумлінням, його любовʼю і його сміхом.

Майбутній письменник побачив світ 12 лютого 1871 року у родині сільського писаря з села Торговиця Пільна Городенківського повіту на Станіславщині. Статки родини Семена Мартовича були невеликі. Вони з дружиною Оленою мали ще трьох доньок: Марію, Вікторію і Людмилу. Незважаючи на матеріальні труднощі, батько докладав усіх зусиль, щоб дати дітям добру освіту. Хлопець навчався у місцевій народній школі, а потім у сусідньому селі Топорівці. 1882 року Олекса (Лесь) вступив до Коломийської гімназії з польською мовою навчання. Там він брав участь у роботі підпільного учнівського гуртка, діяльність якого скеровувалась Анною і Михайлом Павликами. Знайомиться з багатьма майбутніми культурно-просвітними діячами Галичини. З Василем Стефаником від 1887 року навчається в одному класі і приятелює. Мартович збирає фольклор, пише вірші та оповідання, що користуються успіхом серед гімназистів, засновує читальні по селах.

2 лютого 1889 р. чернівецька газета «Буковина» опублікувала перший допис Леся Мартовича «Із Снятинщини». Спілкування з радикально настроєною інтелігенцією, активна громадська робота будили в майбутньому письменникові стремління до високих людських ідеалів – свободи, рівності, справедливості. Невипадково теми безпросвітнього життя селянства, підступної бутафорності австрійських виборів, драконівських законів порушені вже у першому оповіданні юного автора – «Нечитальник» (1889). В особі нечитальника Л.Мартович показав галицького селянина, в реальних умовах життя задавленого гнітом, доведеного до нікчемності й темряви. Оповідання юнак видав окремою книжечкою у Чернівцях за гроші, які роздобув Стефаник.

Гімназію Мартович не закінчив вчасно. Молоді люди селянського походження, здобувши освіту, прагнули повернути знання на користь народові: кидали навчання, ходили по селах, закладали читальні, писали кореспонденції до львівських прогресивних видань. У січні 1890 р. за звʼязки з радикальною партією, агітацію серед селян, участь у підпільному гуртку Мартовича виключають з гімназії. Останні два роки він навчається у Дрогобицькій німецькій гімназії, тій самій, котру закінчив Франко. Там же опиняється і Стефаник, «вигнаний за політику» з Коломийського закладу.

«Поява обох у Дрогобичі мала додатковий вплив на тамошніх учеників-українців – згадував їхній товариш Іван Макух, - що вони почали читати радикальні часописи «Народ» і «Хлібороб» та познайомилися з соціалістичним радикальним рухом». Лесь Мартович стає активним кореспондентом цих видань. Вже у 1890 році він надрукував у «Народі» кореспонденцію «Що діється й говориться по наших читальнях у Снятинщині». 1 лютого 1891 р. цей журнал публікує оповідання Л.Мартовича «Лумера» з посвятою М.Павликові.

На початку весни Мартович перериває навчання в гімназії і разом із Стефаником їде проводити агітаційну роботу серед селян Покуття за вибори у Віденський парламент радикальних послів. У червні 1892 р. Лесь Мартович закінчує Дрогобицьку гімназію і записується на юридичний (найдешевший) факультет Чернівецького університету. Батько не мав змоги утримувати сина, якому довелось розраховувати лише на себе.

З 1893 року почалася виснажлива праця в адвокатських канцеляріях, з безкінечними переїздами з місця на місце, боротьбою з хворобою та злиднями. Мартович стає членом культурно-просвітнього товариства студентів «Союз», обирається в керівництво радикальної партії у Снятинському окрузі, М.Павлик залучає його до роботи в селянській газеті «Хлібороб». На сторінках видання зʼявляється низка кореспонденцій Л.Мартовича, зокрема, оглядова стаття про роботу французької робітничої партії «Конгрес французьких соціал-демократів в Нанті». З нагоди міжнародного робітничого свята 1 травня він випускає листівку, в якій знайомить читачів з біографією К.Маркса та його вченням. Матеріальна скрута примушує Мартовича піти працювати писарем у адвокатську контору в Снятині, згодом – у Коломиї.

1 травня 1895 р. «Хлібороб» друкує статтю Л.Мартовича «Робітниче свято 1 Мая» та оповідання «Іван Рило».  Вихід «Хлібороба» припиняється, знову пошуки роботи, складання першого залікового екзамену за університетський курс, а 1895 р. через матеріальну скруту Лесь Мартович іде служити однорічним добровольцем в австрійську армію. Після закінчення терміну служби він переїздить у село Кути, де працює в адвокатській конторі С.Даниловича. За дорученням радикальної партії Мартович веде агітаційну роботу у передвиборчій кампанії. Незважаючи на велику зайнятість, він не припиняє літературної праці, пише сатиричне оповідання «Винайдений рукопис про рідний край».

У листопаді 1897 р. на засіданні керівництва радикальної партії Мартовича призначають редактором газети «Громадський голос» і він переїздить до Львова, де багато спілкується з Іваном Франком, ділиться з ним літературними планами. Коли навесні 1898 р. під час виборів до парламенту була виставлена кандидатура Франка, головним агітатором за «мужицького посла» був  Мартович. У цьому ж році вийшло друком одне з кращих оповідань Леся Мартовича «Мужицька смерть», а 1900 р. накладом «Українсько-Руської видавничої спілки» вийшла перша збірка оповідань «Не – читальник».

Письменник закінчує навчання в Чернівецькому університеті. У Городку на Львівщині, де мешкав Мартович, його часто відвідує Стефаник. Настає один із найактивніших періодів у творчості Леся Мартовича. У пресі він друкує оповідання, що складають основу його другої збірки. 7 липня 1902 р. Мартович стає студентом віденського університету, готується скласти другий заліковий екзамен за університетський курс. В антології «Вік» 1902 р. з ініціативи М.Коцюбинського вміщено оповідання Л.Мартовича «Мужицька смерть».

Михайло Коцюбинський у листах до В.Гнатюка та ін. називає себе великим прихильником Мартовичевого таланту. Саме тому Михайло Михайлович запрошує його і В.Стефаника до участі в альманасі на згадку про П.О.Куліша «Дубове листя» (К., 1903), а також в альманасі «З потоку життя» (Херсон, 1905). У Чернігівському літературно-меморіальному музеї М.М.Коцюбинського зберігається група експонатів, що розкриває творчі звʼязки чернігівця з літераторами Покуття, зокрема листи Л.Мартовича до М.Коцюбинського 1901-1903 років.

26 березня 1901 р. Мартович пише з Городка:

«Високоповажаний добродію!

Чи маю подати зовсім нове оповідання або чи приймете одно з друкованих в сім році в «Громадському голосі»?

Сі оповідання на Україні невідомі.

З високим поважанням

Лесь Мартович»

На жаль, до альманаху «Дубове листя» ні Л.Мартович, ні В.Стефаник не встигли подати своїх творів.

1903 р. накладом «Українсько-руської видавничої спілки» виходить друга збірка оповідань Мартовича «Хитрий Панько і інші оповідання», а 1905 р. накладом В.Будзиновського «Стрибожий дарунок».

Згадані три збірки літератора принесли Лесю Мартовичу славу як визначному сатирику і гумористу. У своїй сукупності вони дають широку й глибоку картину життя різних верств галицького села на зламі двох століть, розкривають соціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час у ньому відбувалися. Письменник нещадно висміяв індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність, намагався збудити в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Сатира Мартовича мала виразно політичний характер, була спрямована проти основ буржуазного устрою, австро-угорських поневолювачів народних мас («Війт», «Зле діло», «Смертельна справа», «Відміна», «Квіт на пʼятку», «Хитрий Панько», «За топливо», «Народна ноша» та ін.).

Накладом Видавничої спілки учителів у Коломиї 1910 р. вийшла книга «Вибір нарисів і новел В.Стефаника, І.Семанюка, Л.Мартовича». Антін Крушельницький, упорядник збірки, у передмові, характеризуючи окремі новели Мартовича і його творчий метод, відзначає твори «Ян», «Лумера», «Гарбата» і «Грішниця» (остання «…вельми визначна для психології любови мужика й сполуки її із економічними інтересами того ж мужика». Новелу «Стрибожий дарунок» А.Крушельницький називає «… неначе синтезою усієї гумористично-сатиричної творчости  Мартовича». І далі: «У гірське село приходить божок «Стрибог» і оповіщує людям, що можуть виявляти йому свої бажання, а він здійснить їх. І які ж то бажання? Сей просить бога, аби в його сусіда поздихали воли, та щоби її сусіда заніміла й осліпла, гробар просить, аби більше людей мерло і то в літі, щоби йому легко було яму копати, малий Івась просить про величезну булаву і про дозвіл вбивати нею мухи на чийому схоче носі. (Тут пригадується хлопчисько з оповідання «Відміна», що то побитий своїм господарем, просить потому свойого брата, аби його добре збив і поробив йому синці, бо йому тих синців треба, аби подати їх в суді на рахунок господаря і впакувати його до тюрми!) Інший мужик даровує богам свою половину хати, але під умовою, щоби її перуном спалили, бо таким способом згоріла б також братова половина хати. Нарешті ціла громада вдовольняється горівкою – а спір іде про те, чи жадати 3 чи 6 відер? У сій новелі висмагав автор із вʼїдливою іронією найнизші інстинкти нашого мужика, як злість, зависть, ненависть, запеклість, які до тої міри опанували хлопську душу, що вона, здається, у стремліннях своїх не є в силі поставити собі ніяких ідеалів, бо все і всюду побідять отсі огидні хиби. Автор переніс, щоправда, своє оповідання у найтемніший кут української землі, але хиби, що їх пятнує, є се не тільки загальноукраїнські, а й загальнолюдські».

Новелу «Мужицька смерть» А.Крушельницький характеризує як «найбільший і найповажніший твір Мартовича…» Автор і в цій новелі – сатирик, тільки його гумор і сатира мають тут трохи інакше значінє…» Трагічне і комічне органічно поєднані у «Мужицькій смерті». Наслідком сполуки їх, «двох противних елементів, для повнішого визначення трагічного на тлі комічного, наслідком артистичного їх згармонізовання, новела «Мужицька смерть» стає найбільш викінченим твором Мартовича. Можна її навіть зачислити до найсильніших творів українського сучасного письменства».

Хоч і літературний доробок Мартовича невеликий за кількістю, «…Вельми, незвичайно вельми скупий, але характер його творчости є того рода, що не позволив би йому при добрій волі вичерпатися ніколи. Як безмежні, незглибимі є хиби й недостачі людства, так невичерпана може бути творчість артиста, що уміє заобсервувати бистро сі хиби і відтворити їх із повним викінченєм». Підтвердженням цієї думки  є той факт, що «Мужицька смерть» включалася в численні антології творів українських письменників і найчастіше з новел Мартовича перекладалася на іноземні мови. З цього погляду зокрема, слід відзначити майстерно зроблений Ольгою Кобилянською переклад на німецьку мову і опублікований 1905 р. в журналі «Ruthenishe Revue».

Крім цього, відомо, що твори Леся Мартовича за життя автора друкували російською мовою в журналі «Жизнь» (1899), «Южные записки» (1905), польською мовою (1908) та ін.

Останні роки життя Мартовича були особливо тяжкими. У вересні 1911 р. він закінчує повість «Забобон» і надсилає твір для друку в журнал «Літературно-науковий вісник», 1913 р. для ювілейного збірника на честь Івана Франка закінчує оповідання «Народна ноша». Наступного, 1914 р. отримує вчений ступінь доктора прав, останній раз їде на Покуття, аби побачитися з сестрою Людмилою та шкільним товаришем Л.Бачинським. Під час боїв І світової війни, які проходили через село, де мешкав Мартович, була втрачена значна його частина рукописів. 1915 р. Лесь Мартович був призначений адміністратором покинутих господарств у селі Погариськах (присілок Зубейки). У тому ж селі біля Рави Руської письменник помер 11 січня 1916 р. Згідно із заповітом похований у сусідньому селі Монастирок.

Своїм гуманістичним пафосом, любовʼю до людини, великою правдивістю творчість письменника-демократа близька нам і сьогодні. Інтерес до його спадщини не згасає ніколи, а кожне покоління по-новому прочитує класика.

Тетяна Кузнєцова, зав.відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського                              




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 649 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість