Кожна епоха має свою літературу і своїх читачів, а назавжди лишається справжнє мистецтво слова, що несе в собі вічні загальнолюдські цінності, красу, правду і добро. Література високої художньої вартості визначає рівень нашої колективної свідомості, нашого сприймання складного сучасного світу, допомагає повнокровно жити в ньому. Українцям є чим пишатися, вони мають цікаві і глибокі літературні твори, що десятиліттями були замовчувані в часи тоталітаризму. Лише в незалежній Україні вони здобули гідне місце і нове життя серед шанувальників красного письменства. Гордістю і престижем у контексті світової культури є імена видатних митців ХХ століття Г.Косинки, М.Куліша, Є.Плужника, В.Свідзинського, Т.Осьмачки, В.Підмогильного та інших.

Виповнюється 120 років з дня народження Валер’яна Петровича Підмогильного. Пройшовши чорну смугу півстолітньої ігнорації та забуття, як жертва тоталітарної системи, нині найбільш інтелігентний, інтелектуально заглиблений і душевно тонкий літератор постає перед нами у всій своїй повноті, яку й прагнемо осмислити. Його творчий шлях тривав лише 15 років (водночас із співробітництвом у журналах та видавництвах). На 34-му році життя молодий письменник був грубо і безпідставно вилучений із літературного процесу і взагалі ізольований від суспільного оточення. Залишилося кілька збірок оповідань і повістей, романи «Місто» й «Невеличка драма», ціла бібліотека перекладів французької класичної прози (О. де Бальзак, Вольтер, В.Гюго, Д.Дідро, П.Меріме, Гі де Мопассан, А.Франс). Академік О.Білецький ще наприкінці 1920-х років сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література».

Книги В.Підмогильного викликають і сьогодні зацікавленість не як історичні реліквії, а як глибокі психологічно-філософські роздуми про людину і навколишній світ у повсякчасних взаєминах і боротьбі, про особистість, яка щоденно почувається на перехресті суперечливих прагнень власного розуму й серця. Письменник від перших кроків став на шлях синтезу національного і вселюдського, вирішивши для себе ще на початку 1920-х раз і назавжди проблему «Європа чи просвіта?», що постане згодом у центрі всеукраїнської літературної дискусії 1925-1928 років.

Валер’ян Підмогильний народився 2 лютого (20 січня) 1901 року в степовому селі Чаплі Новомосковського повіту під Катеринославом (нині – Дніпро). Його батьки працювали в економії графа І.Воронцова-Дашкова. Валер’ян із раннього дитинства виявляв допитливість, мав добру пам’ять і схильність до навчання. Ще в церковно-приходській школі Підмогильний був постійним активним читачем вчительської бібліотеки, сам пробував писати оповідання та вірші. Разом із старшою сестрою Настею досконало оволодів французькою мовою. На початку 1930-х років Валер’ян Підмогильний був визнаним авторитетом перекладацької школи в Україні, працював консультантом з іноземної літератури при одному з найпопулярніших вітчизняних видавництв «Рух».

Після початкової сільської школи 9-річного хлопця віддають до Катеринославського першого реального училища, де він мав провчитися 7 років, здобуваючи знання переважно з точних дисциплін. У шкільному рукописному журналі під псевдонімом «Лорд Лістер» В.Підмогильний вміщує свої ранні оповідання. У старших класах училища дебютант усе більше навертається до класичної європейської літератури, а також філософії, котрі стали визначальними у його духовному формуванні. Серед викладачів училища був Петро Єфремов - літературознавець високої культури. Саме він посприяв визріванню таланту Підмогильного в плані психологічного пізнання людини. Російськомовне реальне училище, яке юнак закінчив на «відмінно» з усіх дисциплін, навесні 1917 року стає першою реальною школою з українською мовою викладання. Навчання продовжене ще на рік, аби випускники додатково освоїли українську мову й літературу, історію та географію України, законодавство та інші нові предмети. У червні 1918 р. Валер’ян і тут одержує свідоцтво з відмінними оцінками, що дає йому право «вступати до вищих шкіл, склавши повірочні іспити».

Навесні 1918 р. Підмогильний написав ранні оповідання «Важке питання», «Добрий бог», «Гайдамака», «Пророк», героями яких є ровесники автора, неймовірні максималісти, з бажанням пізнати себе як особистість, знайти своє місце у складному й поки що чужому дорослому світі. Восени того ж року юнак повертається до Катеринослава, щоб стати студентом математичного факультету університету, згодом навчається на юридичному факультеті. Неспокійно в Катеринославі. У важливому стратегічному центрі на півдні України приходять один одному на зміну петлюрівці, денікінці, григор’євці, махновці, червоні… Навчання в університеті, як такого, нема.

Щоб мати засоби до існування, Підмогильному довелося працювати то діловодом українського клубу, то в редакції військової газети. На початку 1919 р. студент викладає математику в одній із шкіл міста, а також водночас працює секретарем секції художньої пропаганди відділу народної освіти.

Твори молодого літературного новообранця (початківства як такого він дивовижним чином уник) зробили б честь і цілком зрілому авторові. Оповідання «Ваня», «Гайдамака», «Старець», надруковані в січеславському літературно-науковому збірнику «Січ» (№1,2 за 1919 рік), засвідчили: в українську літературу йде цікава, надзвичайно талановита людина. Упевнила в цьому й видана в Січеславі роком пізніше перша книжка оповідань В.Підмогильного «Твори. Том 1». Вартість її була в тому, що автор поволі, але неухильно виходив на шлях психологічного реалізму, який молодою радянською ідеологією був рішуче залишений «по той бік барикад».

У Підмогильного почувалася лірико-імпресіоністична тональність, притаманна національній своєрідності образного мислення. Він генетично виходив з того психологічного реалізму, що культивувався в українській передреволюційній прозі такими видатними постатями, як Михайло Коцюбинський чи Василь Стефаник, а в драматургії – Леся Українка та Володимир Винниченко. Саме прагнення відчувати стан і рухи людської душі найперше засвідчив перший томик творів катеринославського новообранця художнього слова. Це відразу помітили навіть перші його поціновувачі. П.Єфремов (В.Юноша) у журналі «Вир революції» 1921 року вмістив розгорнуту аналітичну розвідку «Поет чарів ночі», де відзначив, що прозаїк ніби стоїть на варті страждання, а не радості людини: «Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йому».

На тлі тодішніх суспільних подій, революційно-романтичного піднесення поезії й прози така позиція письменника багатьох дивувала, а упередженим критикам видавалася зумисне конфронтаційною, занепадницьким відгомоном буржуазної культури. Але філософсько-етичний, естетичний аспект аналізу творів прозаїка доводить протилежне: митець цілісно сприймав світ і першочерговими в ньому і в творчості були людина і обставини, колективне і особисте, сліпі природні інстинкти і обов’язкова суспільна мораль, суперечності прагнень розуму і серця.

Рання зрілість таланту, яку засвідчили новели і оповідання, написані на початку 1920-х рр., принесли справжню популярність авторові, твори якого вирізнялись серед інших того часу майстерністю прозаїка, що виявив себе блискучим аналітиком і психологом. У творах В.Підмогильного немає романтичного оспівування революції, немає романтичних героїв, переконаних, що світле майбутнє вже не за горами. Герої його новел в основному інтелігенти, які намагаються знайти себе чи зберегти свою особистість у вирі громадянської війни та в голодні повоєнні роки.

Письменник одним із перших у нашій літературі торкнувся теми розрухи, виродження людини. Він показав, що революція не лише стверджує свої нові ідеали, а й руйнує, пробуджує темні інстинкти в людині, калічить душі, витоптує загальнолюдські цінності. Перед читачем постають не схематичні герої з революційними гаслами, а звичайні люди зі своїми болями і розчаруваннями. В.Підмогильний бачив дійсність, якою вона була насправді – жорстокою і брутальною, крок за кроком вів свого читача до об’єктивного поцінування спроможності людини, покликаної будувати нове суспільство, застерігав від ілюзорних сподівань.

У 1920-1921 рр Валер’ян Підмогильний учителює в рідних краях: Павлограді, Катеринославі. Тоді ж створює цикл «Повстанці». Частина цих оповідань друкувалася в катеринославській газеті «Український пролетар», повністю 1923 р. вони вийдуть за кордоном.

Восени 1921 р. письменник вирушає на Київщину. В мальовничому курортному Ворзелі зустрічає свою долю – одружується з донькою священика Катериною Червінською. Невдовзі подружжя перебирається до Києва. Він працює редактором видавництва «Книгоспілка», у редакції журналу «Життя й революція». Близько сходиться з місцевою українською інтелігенцією, яка об’єдналася в «АСПИС» (Асоціацію письменників). До неї належали кращі київські літературні сили.

У 1924 році В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Т.Осьмачка, Є.Плужник і Марія Галич заснували літературну організацію «Ланка». Згодом до неї приєднався Б.Тенета. Сама назва «Ланка» (дав її Підмогильний) вказувала на прагнення її представників бути складником у ланцюгу національно-культурних явищ, синтезуючи найкращі надбання минулого з модерними віяннями епохи. Незалежність України та перевага художньої правди над ортодоксальною ідеологією стали основними принципами діяльності учасників «Ланки». Надання першості національному українському чиннику в їхній творчості помітила вульгарно-соціалістична критика, тому зарахувала всіх представників об’єднання до розряду «попутників». Організація не приймала агітаційних гасел нової ідеології, була терпимою до більшовицької влади, але служити їй не бажала.

7 листопада 1926 року відбулася реорганізація «Ланки» в «МАРС» («Майстерню революційного слова»). За твердженням Т.Осьмачки на цьому наполягав В.Підмогильний. У такий спосіб він намагався наблизитися до толерованого партією літературного курсу, тому що боявся репресивних заходів з її боку. Збори «МАРСу», що проіснував до 1928 року, відвідували, крім згаданих, також Д.Фальківський, І.Багряний, Дмитро Тась (Могилянський), М.Івченко та ін. Членство визначалося талановитістю митця, прагненням вивести українську літературу на широкий шлях європейського розвитку.

На той час деякі твори Валер’яна Підмогильного були відомі за кордоном і високо оцінені критикою. Згадаймо: цикл новел «Повстанці» та оповідання «Іван Босий», опубліковані 1923 року в еміграційному журналі «Нова Україна» за редакцією В.Винниченка і М.Шаповала у Празі-Берліні, стали в Україні літературно-політичною сенсацією. У Харкові новостворений «Червоний шлях» надрукував статтю М.Хвильового (під псевдонімом Стефан Кароль), у якій В.Підмогильний категорично засуджувався за романтизацію національно-повстанського визвольного руху українського селянства. Підмогильному, Косинці та Осьмачці, чиї твори також були опубліковані в емігрантській «Новій Україні», щоб захистити себе й уможливити подальше перебування в літературі, довелося давати виправдальне пояснення в «Червоному шляху».

Друкуються оповідання Валер’яна Підмогильного «Собака», «В епідемічному бараці», «Військовий літун», «Історія пані Ївги». Окремими виданнями виходять повість «Третя революція» (1924, 1925), збірки «Син» (1923), «Військовий літун» (1924), оповідання «Син» (1925, 1930). Ці твори увійшли до найповнішої збірки письменника «Проблема хліба» (1927, 1930). В українській літературі тієї доби не знайти таких сильних речей з мистецького і з психологічного боку про голод у пореволюційні роки, долю «колишніх людей», колись привілейованої, але розбитої революцією панівної верхівки суспільства.

Проблема міста і села – одна з найважливіших у творчості В.Підмогильного. Розкривається вона у повісті «Остап Шаптала», та найбільш яскраво подана у романі «Місто» - першому у пореволюційну добу творі європейського рівня про селянську молодь, яка розбурхана революцією на початку 1920-х років тисячами потягнулася «завойовувати» колись чужі їй міста.

Найвідоміший твір Підмогильного – роман «Місто» – з’явився 1928 р. у Харкові, через рік був перевиданий і невдовзі вийшов і російською мовою в перекладі Б.Єлисаветського. З цим твором в українську літературу було внесено потужний струмінь урбаністичної тематики.  У 1930 році в журналі «Життя й революція» друкується інший модерністичний роман В.Підмогильного «Невеличка драма».

Наприкінці 1929 р. Валер’ян Підмогильний переїздить до тодішньої столиці України – Харкова. Сфабрикований органами влади процес СВУ (Спілки визволення України), спрямований проти української інтелігенції, був у розпалі. Внаслідок репресій постраждали (аж до фізичного знищення) понад 400 діячів науки і культури, серед них С.Єфремов, П.Єфремов, Л.Старицька-Черняхівська, М.Івченко та ін.

Несправедлива вульгарно-соціалістична критика, що постійно супроводжувала творчість В.Підмогильного, приналежність його до організацій «Ланка» - «МАРС» змусили письменника звести до мінімуму свою оригінальну літературну діяльність. Він займається перекладами, готує до видання твори А.Франса, Оноре де Бальзака, десятитомник Гі де Мопассана, працює консультантом з іноземної літератури у видавництві «Рух». Останній друкований за життя твір письменника – оповідання «З життя будинку» - побачив світ у «Літературній газеті» 1933 року. Екзистенційна «Повість без назви…» так і залишилася незавершеною. Вперше її опубліковано в журналі «Вітчизна» в часи перебудови.

8 грудня 1934 року Валер’яна Петровича Підмогильного було заарештовано. Понад місяць продовжувалися виснажливі допити, що скінчилися самонаклепом і визнанням усіх обвинувачень, наперед запланованих органами НКВС. Його разом із М.Кулішем, Г.Епіком, Є.Плужником, В.Поліщуком та ін. засудили до десятирічного ув’язнення з конфіскацією особистого майна за участь у контрреволюційніцй організації, що мала нібито здійснити терористичні акції проти радянської влади, утворити «незалежну буржуазну республіку».

9 червня 1935 р. Валер’ян Підмогильний прибув на Соловки, в спецізолятор, як особливо небезпечний злочинець. 9 жовтня 1937 року особлива трійка НКВС переглянула справи «політично неблагонадійних», серед них і В.Підмогильного, і присудила вищу міру покарання – розстріл. Вирок здійснено 3 листопада 1937 р. – напередодні 20-літнього ювілею Жовтневого перевороту в урочищі Сандормох.

1956 року письменника посмертно реабілітовано, та ще три десятиліття були потрібні, щоб повернути чесне ім’я його творам. Нині, на початку ХХІ століття, твори Валер’яна Підмогильного хвилюють людські душі, спонукають до роздумів, вчать бути мудрими у цьому жорстокому і химерному світі. Проза Підмогильного навдивовижу зрима і рельєфна, навіть кінематографічна. Це глибоко психологічне письмо, якому підвладні найтонші порухи людської душі. Тож насолоджуймось шедеврами самобутнього Художника слова, який подолав простір і час.

Тетяна Кузнєцова, зав.відділом музею-заповідника М.М.Коцюбинського