Головна » 2021 » Січень » 23 » Сталева ніжність Павла Тичини (до 130-річчя від дня народження)
Сталева ніжність Павла Тичини (до 130-річчя від дня народження)
11:37

«В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням» (Василь Стус).

Цими січневими днями минає 130 років від дня народження «дивного мрійника з очима дитини і розумом філософа» – поета світового масштабу Павла Григоровича Тичини (1891–1967). Для нас, його нащадків, це ще одна нагода вшанувати пам’ять митця, по-новому пізнати творчість «яблуневоцвітного генія України», перечитавши чудові поезії, у яких гармонійно поєдналося слово з музикою, барвами, звуками природи. Понад століття минуло відтоді, як світ побачила перша збірка віршів Павла Тичини «Соняшні кларнети» (саме вона принесла йому заслужену славу та визнання сучасників), але й сьогодні, як і раніше, поезії майстра беруть за душу та бентежать серце читача.

Павло Тичина з’явився на світ 23 січня (за іншими даними 27 січня) 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в багатодітній родині Марії Василівни та Григорія Тимофійовича Тичиніних. Це не помилка, справді, саме таким за документами було прізвище митця, позаяк «чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін – і це останнє у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою» (читаємо в щоденникових записах Павла Григоровича). Уже змалечку майбутній поет виявив неабиякий хист до малювання, віршування та музики. Згодом на надзвичайні здібності хлопчика звернула увагу його вчителька Серафима Миколаївна Морачевська. За її порадою в 1900 році батьки віддали Павла до монастирського хору при Троїцькому монастирі в Чернігові, де одночасно хлопець здобув загальну освіту, ставши випускником 4-го класу духовного училища в 1907 році.

Наступні декілька років життя талановитий юнак присвячує навчанню в Чернігівській духовній семінарії (1907–1913). У цей період Павло продовжував співати в хорі, грав в оркестрі, а в старших класах семінарії навчався малювання у відомого митця Михайла Жука. Саме завдяки Михайлу Івановичу в житті юнака сталася знакова подія, а саме знайомство з Михайлом Коцюбинським у 1910 році, що не могло не вплинути на формування Тичини-поета. У його щоденникових записах читаємо такі рядки: «З діячів особливо на мене вплинув всією своєю особою Мих. Мих. Коцюбинський». Згодом семінарист став відвідувати мистецькі зустрічі (так звані «літературні суботи», які до цього були «літературними понеділками») в садибі Михайла Михайловича. «Поет між нами», – зауважив Коцюбинський, коли на одному із творчих вечорів юний Павло Тичина прочитав свій вірш «Розкажи, розкажи мені поле…».

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

– Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту,

Бо той піт прилипа до брудної сорочки,

Як плугатар кінчає роботу.

 

Розкажіть, розкажіть мені, хмари:

Ви чого це тікаєте далі?

– Та хіба ми, нещасні та стомлені, знаєм?

Он вітри там женуться, кричать: «Ей ви, кралі!

Почекайте, бо ми вас кохаєм».

 

Розкажи, розкажи мені, поле:

Що ж тепер нам з тобою робити?

– Ех, хіба це уперше! Така моя доля.

Хоч кукіль та волошки я буду родити –

Все ж плугатарю є щось із поля.

(1911)

Михайло Коцюбинський став «хрещеним батьком» Павла Тичини в літературі: за його сприяння молодий поет дебютував на сторінках «Літературно-наукового вісника» із віршем «Ви знаєте, як липа шелестить…», а також були надруковані поезії «Де тополя росте…», «Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі». Закінчивши семінарію, юнак переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту, який так і не зміг закінчити через революцію. Під час навчання працював у часописах «Рада» та «Світло», а також був помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського. У цей період (у 1916 р.) П.Тичина познайомився зі своєю майбутньою дружиною Лідією Папарук, із якою побрався аж через 24 роки після знайомства. Продовжував плідно творити: його першою поетичною збіркою могли стати «Панахидні співи» (1915 р., були надруковані лише в 1993 р.), та натомість у 1918 р. світ побачили «Сонячні кларнети». Цю збірку, до якої увійшли вірші 1914–1918 років, можна вважати епохальним явищем в українській літературі ХХ століття; чимало слів уже сказано про новаторство поетичної форми й неповторний стиль ранньої поезії П.Тичини, тож не помножуватимемо їх. Лише пригадаймо, що в 1920 році були видані не менш знакові збірки «Плуг» і Замість сонетів і октав», які принесли поетові ще більшу популярність і світове визнання.

1930-ті рр. ознаменували трагічний злам у житті і творчості поета, що потрапив у лабети тоталітарної системи та став співцем Комуністичної партії. Василь Стус згодом напише: «Феномен Тичини – феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило дедалі менше й менше, аж поки поет у Тичині не задушився від нестачі кисню. Поет помер, але Тичина залишився жити й мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції… У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других заслали в концтабори, третіх розтлили. П.Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Усі знаємо, як розгортався сюжет життєвої драми Павла Тичини далі, коли вже «від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась», тож не спинятимемося на цьому докладніше. Просто пам’ятаймо «дивного мрійника з очима дитини і розумом філософа» та вклонімося йому за справді геніальні вірші. П.Тичина помер 16 вересня 1967 р., похований на Байковому кладовищі в місті Києві. «Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану», та їхнє мистецтво вічне:

Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі?

 

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить…

 

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

 

Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Вони все бачать крізь тумани.

 

Ось місяць, зорі, солов’ї…

«Я твій» – десь чують дідугани,

А солов’ї!..

 

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

(6 травня 1911)

 

Оксана Мазко, науковий співробітник Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 393 | Додав: sunlight118 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість