Головна » 2019 » Січень » 8 » Славний син Ічнянської землі: до 140-річчя з дня народження Степана Васильченка (8.01.1879-11.08.1932)
Славний син Ічнянської землі: до 140-річчя з дня народження Степана Васильченка (8.01.1879-11.08.1932)
16:32

У вінку тих імен, якими пишається Ічнянщина – імʼя Степана Васильченка (справжнє прізвище Панасенко), талановитого письменника, педагога за фахом і покликанням, гуманіста, людини багатої душею, ніжної серцем, але твердої вдачею, незламної в переконаннях. Він любив свій народ, вірив у нього, працював для його щастя, добра, для його майбутнього.

Максим Рильський називав Степана Васильченка «поетом української природи, залюбленого в слово і пісню народу», а Олесь Гончар відзначав оптимізм як одну з характерних ознак стилю Васильченка: «Крізь усі випробування долі письменник проносить віру в краще майбутнє. Сюжети його творів можуть бути трагічні, картини сумні, але й тоді душі героїв несуть у собі світло надії, мовби лягає на них відблиск вранішньої зорі».

Васильченкове художнє слово – поетичне, народне і національне. Завдяки емоційному впливові воно на рівні підсвідомості відроджує здатність людини усвідомлювати духовну причетність до свого народу.

Шанувальники таланту Васильченка знають і люблять свого письменника передусім як лірика тонкої душевної організації, майстра поетичного художнього слова, автора оповідань, у яких майстерно виписані національні характери, зміцнюють українців у своєму позитиві, збагачують читачів добром, любовʼю і духовною красою.

Як майбутній літератор Васильченко виростав з пісенної стихії Чернігівщини, завдяки якій усвідомлював звичаї народу, та з високої культури родинних взаємин. Звідси в його характері енергетика добротворення, гармонія світогляду і життя.

Степан Васильченко писав у різних жанрах: новели, пʼєси, поезії в прозі, казки, нариси, літературно-критичні та публіцистичні статті, вірші, поеми, рецензії. Його першим друкованим твором було оповідання з учительського життя – «Не устоял», опубліковане 1903 р. на сторінках «Киевской газеты».

Від 1910 року Васильченко працював у відділі театральної хроніки газети «Рада». До перших збірок «Ескізи» (1911) та «Оповідання» (1915) увійшли твори з життя села («Вечеря», «З дитячих вражінь», «Басурмен», «Божественна Галя»), школи («Роман», «Інспектор», «Під школою»), сільської молоді та вчителів («Над Россю», «Осінній ескіз», «Оксана»).

У ранніх оповіданнях виявився талант письменника-гумориста («Свекор», «Мужицький ангел», «Мужицька арифметика»). Увага письменника до дітей, талантів з народу зумовлювалася власним життєствердним відчуттям, вірою у потужну здатність творчої людини села до саморозвитку і душевного злету («На хуторі», «У панів», «Широкий шлях»). Неоромантичною стильовою тенденцією позначені твори С.Васильченка «На чужину», «Вітер».

З метою пробудження самосвідомості українців літератор стверджував засобами поетизації, поєднанням елементів реального і фантастичного, ліризму та імпресіонізму самобутність національного характеру, як сатирик викривав рабську психологію українця-пристосуванця («Обивательский жарт», «Туге слово»).

Степан Васильченко брав участь у І світовій війні як офіцер російської армії, згодом написав кілька воєнних оповідань («На золотому лоні», «Отруйна квітка» та ін.).

У театральному світі Васильченко став широко відомим одноактівкою «На перші гулі» (1911). Цей водевіль у постановці театру Миколи Садовського користувався великою популярністю. Степан Васильченко – автор кіносценаріїв «Бондарівна», «Ой, не ходи, Грицю, «Петруня», численних рецензій на театральні вистави.

На особливу увагу заслуговує задум Васильченка створити велику біографічну повість про Тараса Шевченка. Художня біографія Кобзаря мала складатися з 5 частин: «Бурʼяни», «В рабстві», «Слава», «Неволя та недоля», «Живий монумент». Автор встиг завершити лише першу з них – «В бурʼянах».

Творчість Степана Васильченка, який глибоко вірив у велике майбутнє рідного слова, знаходить шлях до сердець читачів різних поколінь, бо вона правдива і поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості. Талант мужності й талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій великій людині.

Земляки гідно вшановують памʼять Степана Васильченка. 1974 року в Ічні було встановлено погруддя видатного літератора. 8 січня 1979 року, в день столітнього ювілею письменника біля памʼятника зібралося майже все населення міста. Святкування відбулися також у Чернігові, Києві, Москві.

Недалеко від центру Ічні є гімназія № 1, що носить імʼя письменника. З любовʼю оформлена вчителями і учнями кімната-музей Степана Васильченка відкрилася 1984 року. У серпні 1987 р. із далекого Торонто поклонитися землі свого батька приїхав син Степана Васильченка Юрій Панасенко з онуком Богданом. Канадські гості були надзвичайно вдячні всім, хто доклав праці до створення музею письменника. Зворушливою була зустріч нащадків Степана Васильченка з Юлієм Коцюбинським і працівниками Чернігівського літературного музею-заповідника Михайла Коцюбинського.

На фото, що зберігаються у фондах музею, бачимо Юрія Панасенка з онуком під час екскурсії по меморіальному саду і будинку М.Коцюбинського.

На завершення – щирі поетичні рядки, присвячені Степану Васильченку літераторами Чернігівщини.         

 

Наталія Гаврись

***

Ходить осінь сумно по долині,

Гонить хмари, листя обрива…

Вітер розсипає по Вкраїні

Золоті Васильченка слова.

 

І летять вони, величні й вічні,

Розповісти по землі усій,

Як колись в глухій і темній Ічні

Народився вогник молодий.

 

Ніч доби на обрії поблідла,

Людям путь освітлює маяк.

І тягнуться жадібно до світла

Кароокий вдумливий юнак!

 

Мовби вітер, думка щира лине

І в серцях пожежею горить.

Слухала вся рідна Україна

Посланця мужицького в ту мить.

 

Так, слова його живі і нині,

Золоті Васильченка слова…

Ходить осінь сумно по долині,

Гонить хмара, листя обрива.

 

1979 р.

 

Кузьма Журба

 

Слово зоряне

Іченька,

Тиха річенька,

Розкажи мені

Про Васильченка.

Ой задумалась –

Хвилі плесами.

Наче зморшки

На чолі.

Добре хлопчика

Знала й пестила,

Знала злидні з ним

І жалі.

Був закоханий

В слово зоряне,

Що од матері

Назавжди.

Поміж тернами

Йшов нескорений

До високої

До мети.

Знав Мужицьку

Арифметику

І скалічений

Знав талан.

Тільки вірив

Він усе-таки,

Що йде сонечко

До села.

Бездоріжжями

Ще й окопами,

Геть змітаючи

Люте зло,

Поміж тернами

В край розкований

В день омріяний

Увійшло.

І Васильович

З словом зоряним

Радо йшов

До малюків.

Ним написане

І говорене –

Для народу,

Для віків.

Це сказала

Про Васильченка

Тиха річенька

Іченька.

 

Любов Карпенко

 

Памʼяті Степана Васильченка

Брате Степане, досі ти з нами…

Слово натхненне пахне лугами,

Мʼятою, щемом, блакитними росами…

Йшов ти шляхами взутим і босим.

Слово гаряче вогнем пломеніє…

Тебе не лякали хуги й завії,

Ні перепони, ні блискавиці…

Із джерела пив цілющу водицю.

Любий наш, рідний! – Маємо свято.

Хліб в цьому році щедрий, багатий…

Радо спекли тисяч дві короваїв.

Їх передати б до Божого раю.

Хай би раділи стражденні, голодні,

Ті, що вмирали у хатах холодних.

Крихітку хліба тобі б у тридцяті,

Щоб відігрілось і серце, і пальці…

Ти б ще слова вишивав нам на пʼяльцях…

Друже Степане, завжди ти з нами…

На вороному – лугами, степами…

Знаєш, весь світ твої книги читає.

Любить тебе і, як ми, памʼятає.

 

Григорій Коваль

 

***

Зелена Ічня. Тополиний гай.

Які ліси тут. Як чудово в полі.

Любив колись оцей пісенний край

Васильченко – співець людської долі.

Збирав тут для пісень весни розмай

Василь Чумак. Серця їх не схололі…

Живе й тепер їх віще, добре слово

Й до земляків приходить на розмову.

 

Іван Москаленко

 

Степан Васильченко

Один живе на світі раз,

Другий – віки живе.

Коли життя – в бою наказ,

Горіння трудове.

Коли вітрам іде навстріч,

Не падає в біді,

Коли незгоди віч-на-віч

Перемага в труді,

Коли не крихітку чуття,

 А всю снагу свою

За вільні поклики життя

Він оддає в бою.

Отак і він віддав для нас

Усе, що в серці мав…

Його калічив темний час,

Грозою з ніг збивав,

Та він не нахилявсь до зла,

До тих, що правили:

Біда і темрява села

В його душі жили.

У ночі, грозами круті,

Кипучі, як ріка,

Знаходив праведні путі

До серця мужика.

Учив підносить голоси

За буйний цвіт життя.

… Зотліли по мряві часи

В могилах забуття,

Давно зотліли. Прах і дим.

Рік згадок каламуть…

А в нас над світом молодим

Дзвінки пісні живуть.

І той, хто вмів життя любить,

Навчав любити й нас,

В серцях довіку буде жить

У цей квітучий час.

Тетяна Кузнєцова, завідуюча відділом Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 153 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість