Кінематографічні традиції Чернігівщини давні й багаті. На Придесенні професіоналами й аматорами створено чимало науково-популярних, документальних, телевізійних і художніх кінострічок. Ціла низка фільмів присвячена Михайлові Михайловичу Коцюбинському і його творчості. Цьогоріч виповнилося 50 років з дня прем’єрного показу в Чернігові кінокартини «Родина Коцюбинських».

У серпні 1969 року до міста прибула творча група Київської кіностудії імені О.П.Довженка і розпочалися натурні зйомки фільму в локаціях, пов’язаних із  життям видатного письменника: на веранді його будинку, в саду, на Валу біля Спаського та Борисоглібського соборів, у Седневі й Ладинці. У масових сценах залюбки брали участь чернігівці різних вікових категорій, особливо молодь. Серед «гімназисток» була тоді і я, восьмикласниця Таня Сікач, із найближчою подругою Танею Баєвою. Кінозйомки дали нам безцінний досвід, шанс познайомитися з різними аспектами чарівного світу кінематографу, побачити зблизька в робочому процесі відомого українського режисера Тимофія Васильовича Левчука, улюблених популярних акторів театру і кіно. Після кастингу і кінопроб мене затвердили на епізодичну роль молодшої доньки М.М.Коцюбинського Ірини. «Вживатися» в образ мені допомогли Руфіна Дмитрівна Ніфонтова (Віра Устимівна Коцюбинська) і Юрій Демич, який зіграв Юрія Коцюбинського. Вони настільки вміли створити на знімальному майданчику атмосферу взаєморозуміння і реальної спорідненості душ, що в кадрі я сприймала партнерів як справжніх маму і старшого брата. Руфіна Ніфонтова у спілкуванні виявилася не холодною красунею-зіркою, а простою і милою людиною. Завжди привітний і усміхнений Юрій Демич називав мене сестричкою.

У день зйомок похорону письменника багатолюдна процесія рухалася до Болдиної гори, місця його вічного спочинку. Звучав реквієм:

«Вмер батько наш!

Та й покинув нас!

Ох і смутний настав час,

Мов на небі місяць ясний згас!»

(Текст Лесі Українки, музика Миколи Лисенка)

Це були найсумніші кадри фільму. Правда, була одна деталь, що порушувала відчуття скорботності епізоду. Попереду процесії несли в труні велику ляльку розміром в людський зріст з обличчям М.М.Коцюбинського. Як зазвичай, знімалося по кілька дублів. Під палючим сонцем багатошаровий складний грим на «обличчі письменника» втрачав первісний вигляд і вкривався конденсатом, а живі квіти швидко в’янули. Це додавало праці реквізиторам, а особливо гримерам – спітніле обличчя «покійного» неодноразово доводилося відновлювати і класти нові квіти, щоб усе виглядало в контексті ситуації.

У садибі Коцюбинських відзняли епізоди з «городовим» «Мордою». Актор МХАТу, професор ВДІКу, народний артист СРСР Володимир В’ячеславович Бєлокуров наділив свого персонажа різкою і сміливою характеристикою, а його дуети з Руфіною Дмитрівною Ніфонтовою взагалі виглядали неперевершеними.

Дуже цікаво було спостерігати за зйомками кумедних кадрів «купання» у холодній вересневій воді закоханого в Оксану Коцюбинську ревнивого «печеніга» Віталія Примакова (Олексій Локтєв), що стрибав з крутого берега в Десну, і його рятівника Юрія. Це відбувалося в мальовничій Ладинці. Після кількох дублів хлопці відігрівалися під теплими ковдрами на катері з кіногрупою, а потім усе повторювалося. Далі на березі з’являлася Ірина і повідомляла: «У нас поліція! Батька допитують!».

На початку березня 1970 року асистент режисера В.Хацкевич відвіз мене і Сашка Маценка (Роман Коцюбинський) до Києва для участі у ряді павільйонних зйомок. Масштаби кіностудії імені Довженка вражали – тоді одночасно знімалося 4 фільми, зокрема «Хліб і сіль» за М.Стельмахом. На стажуванні в Києві перебувала група молодих в’єтнамських кінооператорів. Вони уважно спостерігали за грою Олександра Дмитровича Гая в ролі Михайла Коцюбинського.

Жандармський ротмістр допитує хворого письменника і повідомляє: «Віднині всі ваші рукописи перед відправкою до друку ви зобов’язані подавати в жандармське управління!».

Зворушливі наступні сцени прощання Юрія з батьком. Паузи, виразніші від слів. Тільки мова очей, тільки схвильоване дихання. «Скільки ж гроз прошумить над вами!.. Зміг би – живе серце своє поставив би на сторожі… Та не зможу… Мені залишилися лічені дні. Таких, як я, виписують з лікарні тільки, щоб з домом попрощатися…» (уривок з кіноповісті О.Левади «Родина Коцюбинських»).

Олександр Дмитрович Гай запам’ятався мені рафінованим інтелігентом-європейцем, яким був сам письменник.

Олександр Гай, провідний актор Львівського драматичного театру імені М.Заньковецької, викладав у студії при цьому театрі, а також у Львівській консерваторії. Найбільш відомі театральні ролі О.Гая – Гнат у виставі «Безталанна» (за п’єсою І.Карпенка-Карого), отець Юліан («Любов на світанні» Я.Галана), Астров («Дядя Ваня» А.Чехова), Гамлет («Гамлет» У.Шекспіра). Головні творчі здобутки актора в кіно пов’язані з ролями у фільмах студії імені О.Довженка: «Григорій Сковорода», «Кров людська – не водиця» та ін. За фільм «Родина Коцюбинських» О.Д.Гай, режисер-постановник Т.В.Левчук і автор сценарію О.С.Левада відзначені Державною премією УРСР імені Т.Г.Шевченка 1971 року.

Тимофій Васильович Левчук працював на Київській кіностудії художніх фільмів з 1934 р. після закінчення кіноінституту. З 1970-го – професор Київського театрального інституту, в 1963-1987 рр. – 1-й секретар правління Спілки кінематографістів УРСР, народний артист СРСР з 1972 р. Т.Левчук дебютував науково-популярним фільмом «Зоря над Карпатами» (1949 р), зняв документальні фільми «Київ» і «М.В.Гоголь», поставив художні фільми «Іван Франко» (1956), «Киянка» (1958-1960 рр., 3 серії), перший український широкоформатний  фільм «Закон Антарктиди» (1962), картини «Два роки над прірвою» (1966), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), трилогію «Дума про Ковпака» (1973-1976), «Від Бугу до Вісли» (1980), «Якщо ворог не здається…» (1982), «Війна» (1985-1990, 6 серій, разом з Г.Коханом). Основні риси творчості Т.Левчука – активне утвердження гуманізму та інтернаціоналізму, прагнення до масштабних тем, епічних форм оповіді.

Тимофій Васильович мав своє коло улюблених акторів, з якими успішно працював над багатьма кінофільмами. Так, наприклад, Руфіна Ніфонтова блискуче зіграла чарівну Евеліну Ганську («Помилка Оноре де Бальзака»), а згодом режисер запросив її на роль Віри Коцюбинської. На знімальний майданчик актриса Московського Малого театру принесла високу сценічну майстерність і культуру, а також власний шарм. Кіноглядачів старшого покоління захоплювала Р.Ніфонтова у ролі Каті в трилогії «Ходіння по муках» («Сестри», «Вісімнадцятий рік», «Похмурий ранок» (1957-1959 рр).

У «Родині Коцюбинських» Т.В.Левчук зібрав злагоджений зірковий акторський ансамбль, в якому титуловані й молоді партнери добре розуміли і вдало доповнювали один одного.

Афанасій Кочетков («Олекса Довбуш», «Неймовірний Ієгудіїл Хламида» та ін.фільми) був органічним у ролі Максима Горького, Олексій Локтєв («Прощавайте, голуби!», «Наш дім», «По Русі») вдало зіграв Віталія Примакова.

Найбільше мене вразив молодий актор Юрій Демич. Це був дивовижний юнак із величезним творчим потенціалом.

Роль Юрія Коцюбинського – його кінематографічний дебют. Син народного артиста РРФСР Олександра Демича дебютував на сцені Куйбишевського академічного театру драми імені М.Горького, де служив його батько. У 16 років Юрій зіграв тут царевича Федора у  «Смерті Іоанна Грозного», а у 24 – Гамлета. Головний режисер театру ставив цей спектакль, зважаючи на творчу індивідуальність Ю.Демича. Куйбишевська сцена була для Юрія рідною. Студійцем, потім актором (7 сезонів, близько сорока ролей) оволодівав тут молодший Демич виконавським ремеслом. Навчався у студії, вечірній школі, заочно закінчив «ГИТИС». І майже щодня всі ці роки грав. «Перш ніж полюбив свою професію, я навчився її поважати», – говорив Юрій Демич. Ще підлітком він зрозумів, яка це важка праця, щоденна і щохвилинна, така, що захоплює людину цілком. Незабаром після прем’єри «Гамлета», що відбулась у лютому 1973 року з великим успіхом, Георгій Товстоногов запросив Юрія Демича у прославлений Ленінградський БДТ імені М.Горького. Прем’єри цього театру 1974 року зробили дебютанта відомим театральному Ленінграду. На той час актор зіграв головні ролі вже у кількох фільмах Київської кіностудії. Важливою була для нього роль партизана Сєви Мошкіна («Дума про Ковпака» Т.Левчука). Ставши ленінградцем, Юрій Демич почав інтенсивно зніматися на «Ленфільмі», а також ленінградському телебаченні. Різнопланові ролі, зіграні Демичем, незмінно забарвлені його людською красою, яскравою і гармонійною.

Розповідаючи про тих непересічних людей, що створювали «Родину Коцюбинських», слід згадати оператора-постановника фільму Володимира Григоровича Войтенка, який неодноразово працював у творчому тандемі з Тимофієм Васильовичем Левчуком.

В.Войтенко зняв документальні й науково-популярні фільми «Херсонес Таврійський», «Буковина», «Зоря над Карпатами», «М.В.Гоголь», художні: «Нерозлучні друзі», «Доля Марини», «Кривавий світанок», «Мальва», «Григорій Сковорода», «Два роки над прірвою», «Родина Коцюбинських» та ін. Найбільш відомі й популярні донині кінофільми, створені Володимиром Войтенком з режисером Леонідом Биковим «У бій ідуть тільки «старики» (1974) і «Ати-бати, йшли солдати» (1977).

Більшість кіномитців-співавторів «Родини Коцюбинських» уже відійшли в інший далекий світ. 14 листопада минає 20 років з дня смерті Олександра Дмитровича Гая. Світла пам’ять про нього і всіх тих, що зігрівали глядача теплом своїх сердець, назавжди збережеться нащадками.

«Родина Коцюбинських» – не просто фільм, а й віддзеркалення непростої епохи панування в суспільстві марксистської ідеології. Кіноповість О.Левади, премійована на Республіканському конкурсі на кращий сценарій до 100-річчя від дня народження В.Леніна, мала доволі кон’юнктурний характер. Сценарій позначений яскравими рисами «соціалістичного» суб’єктивізму у трактуванні історичних подій і осіб. І все ж творці фільму вклали в нього досвід, майстерність і душу, тому «Родина Коцюбинських» – факт нашої української культурної історії, якою гіркою вона б не була.

Тетяна Кузнєцова, зав.відділом музею-заповідника М.М.Коцюбинського