Цьогоріч 17 вересня минає 160 років від дня народження Михайла Коцюбинського. Його без перебільшення можна назвати класиком української літератури, новатором. Бо ж саме він вніс в українське письменство нове – імпресіоністичне письмо, в основі якого не сюжет із набором подій, а враження від подій чи події, що відбувається.

Перу Михайла Коцюбинського належить багато творів, що сяють яскравими перлами на небосхилі української літератури: «Тіні забутих предків», «Fata morgana», «Цвіт яблуні», «Для загального добра»… Перечитуючи творчий доробок Михайла Коцюбинського, щораз дивуєшся його майстерності підбирати слова, вишукувати саме ті влучні вислови, які торкаються самого серця.

Та він був не лише письменником. Михайло Коцюбинський – це ще і батько чотирьох дітей, чоловік, син, брат. Митець був людиною з великим серцем. А інакше і бути не могло. У своїй родині він був улюбленцем. Мабуть, мало хто знає, що в родині і мама, і дружина завжди ласкаво називали письменника Мусею. Не Михайликом, Мишком, а саме Мусею.

Михайло Михайлович дуже любив свою сім'ю, й інтереси кожного члена її — дорослого й малого. Їхні горе й радощі він завжди носив у своїй душі: цікавився успіхами дітей у школі, ходив разом із ними на рибалку, до друкарні, на ярмарок. Разом із батьком діти наряджали ялинку в найбільшій кімнаті будинку перед зимовими святами. Частенько з вечірніх прогулянок містом Михайло Михайлович приносив дітям жучків або метеликів. А вони із величезним задоволенням створювали із них колекції.

В родині й справді все підпорядковувалося батькові – Михайлові Коцюбинському. Саме для його зручності та комфорту було багато чого зроблено на території садиби. Коли він працював над новим твором у своєму чернігівському обійсті, його дружині Вірі Устимівні варто було лише підняти догори палець і строго сказати дітям: «Тихо, тато працює», так відразу ж у будинку ставала повна тиша.

Наприкінці бічної алейки в саду Віра Устимівна насипала із землі диванчик та обсадила його зеленню. Там любив приймати сонячні ванни Михайло Коцюбинський. А коли ставало прохолодніше – восени та навесні – застилав цей диванчик пледом та читав тут свіжу пресу. Наприкінці центральної алеї, що розділяє садок на дві частини, Віра Устимівна посадила бузок. Він розрісся і утворив затишну альтанку. Там любив відпочивати її коханий чоловік, набиратися натхнення. І хто знає, можливо, саме там він і сидів, коли викладав на папері історію життя Іванка та Марічки з повісті «Тіні забутих предків». Тепер же кожен гість музею-заповідника Михайла Коцюбинського має чудову нагоду прогулятися алеями саду письменника, поринути у атмосферу творчості, що і нині панує тут.

Дочка письменника Ірина Коцюбинська – автор дуже цікавої книги під назвою «Спогади і розповіді про М.М.Коцюбинського». У ній вона чимало розповіла про свою родину. Книга щедро наповнена теплими та чуттєвими споминами про батька: «Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття. Тато каже: „Дітоньки, зараз почитаємо казки”. Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати… Це ж тато для нас, дітей, написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші. …Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни… Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу». Якось, перебуваючи на Капрі, Михайло Коцюбинський надіслав своїм дітям у подарунок ляльку у червоній сукні із залізним прутиком замість ніжок. На той прутик нанизувалися сухофрукти. А червона сукня ляльки була традиційним італійським вбранням.

Михайло Коцюбинський дуже цінував сонце. І саме тому його називали Великим Сонцепоклонником. Обожнював він і квіти. Його улюблена квітка була – настурція (красоля). Художник Михайло Жук написав чудовий портрет Михайла Коцюбинського на фоні красоль.

 «Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу й світло, радість і ласку. Любив сонце, весну, літо» (Д. Лукіянович). «Михайло Коцюбинський — письменник сонячний. І не тільки тому, що «носив у душі сонце», як сам про себе казав... Уся його проза – це світлий, відкритий простір для душі й духу» (О. Логвиненко).

В один із періодів свого життя Михайло Коцюбинський працював учителем у селі Лопатинці на Поділлі. Ось, що про нього говорили учні: «Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам вчитись з ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України» (Єлизавета Бакша).

Михайло Коцюбинський любив красу у всьому - він цінував і зовнішню, і внутрішню красу людини. Письменник завжди одягався зі смаком, не дозволяв собі навіть удома ходити у старому халаті чи капцях, завжди ретельно підбирав одяг. І це неможливо було не помітити. Історик-мемуарист Гліб Лазаревський після першої зустрічі з письменником-імпресіоністом залишив спогад: «Високий. Стрункий… Темнi вуса пiдкрученi догори, за тодiшньою модою. Пiд нижньою губою плямка борiдки-еспаньйолки. В усiй постатi було щось своєрiдне, особливе, одночасно приємне, було щось од людини, яка знає собi цiну». В. Ковердинський (наглядач Шаргородської духовної школи) теж підтверджував ці слова: «…Завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи його завжди були вичищені… сам він турбувався про свою акуратність: у боковій кишені його сундучка був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу, не залишався він також і без носової хусточки».

Добрий характер Михайла Коцюбинського допоміг йому багато з ким потоваришувати. Теплий погляд очей, чутлива душа, доброта – усе це дозволяло йому легко знаходити ключ до будь-чийого серця. Він допомагав молодим письменникам та художникам упевнено ставати на творчий шлях. Саме він першим розгледів неабиякий талант молодого Павла Тичини, який згодом передав нащадкам заповіт свого наставника: «Він залишив усім нам... найвищий заповіт: ніколи не розминатися з людиною і завжди бути вірним рідному народові, правді, соціальній справедливості й свободі».

Марія Коробко, вчений секретар

літературно-меморіального

музею-заповідника Михайла Коцюбинського