Повість «Тіні забутих предків». Уривок | 11:17 | ||||
…В Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята. Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята. І як вони пасли! Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей. – Чуєш, Іва? – шепотіла Марічка. – Чому б не мав чути? А чую. Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей. Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло. Марічка перша змерзала і пускалася бігти. – Стій,– гукав на неї Іван,– звідки ти? – З Я-вор-рова, – цокотіла зубами синя Марічка. – А чия ти? – Ковальова. – Бувай здорова, ковальова! – щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву. В тихім плесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою черевичків, жалібно кумкали жаби. Іван нахилявся понад потоком і питав жабу: — Кума-кума, шо-с варила? — Бурак – борщ. Бурак –— борщ. Бурак –— борщ... –— кректала Марічка... — Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! — верещали обоє, заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли. І так вони пасли, що не раз розгубили овечки. Коли вони старшими стали, забави були вже інші… Михайло Коцюбинський
| |||||
Категорія: Публікації | Переглядів: 677 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/3 | |
Всього коментарів: 0 | |
Купити квитки Розділи новин | ||||
---|---|---|---|---|
|
Вхід |
---|
Календар новин | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
|
Пошук |
---|
|
Відео |
---|
Інфо |
---|
Наші друзі |
---|
Статистика |
---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
Наше опитування |
---|