Історію української літератури в усі часи творили особистості, для котрих письменницька праця була не просто захопленням, але і справжньою свідомо обраною життєвою місією, особистості, твори яких і до цього часу не втрачають своєї актуальності. І в переліку творців вітчизняної белетристики є немало імен, які і до цього часу не мали достойної уваги з боку читача і літературного критика. Серед них – знана українська письменниця, поетеса, драматург Дніпрова Чайка, 155 років з дня народження якої минає 1 листопада цього року.

Поетичний псевдонім приховує скромне ім’я Людмили Олексіївни Василевської-Березіної – дівчинки зі священицької родини, котру сучасні дослідники, говорячи про художній феномен творчості авторки, по праву назвали «поетесою у прозі, прозаїком у поезії».

Народилася Людмила Березіна 1861 року у с. Карлівка Херсонської губернії (нині Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) у родині священника, про якого згодом з великою теплотою згадувала у своїй автобіографії: «Батько мій був веселий, гостинний і до всього прихильний. Через таку вдачу він – з походження великорос – був ходячим збірником фольклору. Од нього у мене напровесні життя з’явилася така охота до пісень, казок, усяких словесних узорів нашої мови». Немало народних пісень знала і мати дівчинки – Наталка, котра походила з українського козацького роду. Підростаючи у такій родині і сама дівчинка легко вбирала в своє серце народну мелодику та образи. «Казок та пісень я ще з дитинства знала безліч… Казали про мене тоді, що я як і балакаю, то співаю», писала Людмила Олексіївна згодом. Та, власне і інтерес до літератури і творчості з’явився у неї в доволі ранньому віці, адже, як згадувала сама Людмила Василевська, ще до семи років вона «уже прочитала багато книжок батькових і почала складати деякі вірші».

Родина Березіних була дуже релігійною і старшу доньку Людмилу було вирішено віддати на служіння Богові, тому, коли дівчинці виповнилося вісім років, її відвезли до монастирської школи в Одесі. Проте Людмилі не до душі було монастирське життя і за якийсь час вона вблагала батьків забрати її звідти.

Далі були роки навчання у Одеській приватній жіночій гімназії, закінчивши яку 1879 року Людмила Березіна отримала право працювати вчителькою російської мови та історії. Після гімназії вона протягом року працює вчителькою у багатій родині, а згодом повертається до Одеської приватної гімназії на посаду старшої вчительки.

1883 року світ побачив перший російськомовний вірш Л.Березіної – «На смерть Тургенева», котрий було опубліковано у газеті «Одесский вестник». За два роки під псевдонімом Дніпрова Чайка у журналі «Нива» виходять друком українські твори письменниці – вірші «Вісточка» і «Пісня» та оповідання «Знахарка».

Образ чайки, з яким у псевдонімі асоціює себе авторка, веде своє походження ще з її дитинства, котре промайнуло неподалік Дніпра, а ще з народної пісні «Ой горе тій чайці…», яку так любив співати батько письменниці.

1885 року Людмила Олексіївна переїжджає до Херсона, де мешкає і працює її чоловік – український громадський діяч, письменник та публіцист Феофан Олександрович Василевський. Разом з чоловіком вона активно займається громадською діяльністю, бере участь у роботі херсонської Громади. Проте вже у 1887 році місцева влада розганяє організацію, а Ф.Василевського разом з сім’єю висилають з Херсона.

Подружжя Василевських оселяється у с. Королівка на Київщині. Часто буваючи в Києві, Дніпрова Чайка спілкується з письменниками Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським. Починаючи з 1887 року твори письменниці друкуються переважно у західноукраїнських виданнях (журналах «Дзвінок», «Правда», «Зоря»), з під її пера виходить і цикл «Морські малюнки», котрий був опублікований у альманасі «Хвиля за хвилею».

Наприкінці 1895 року родина повертається до Херсона. Письменниця продовжує активно займатися громадською діяльністю і не полишає письменницької праці. У її творчому доробку поезії, оповідання, поезії в прозі, дитячі твори, лібрето до дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна», написані протягом 1888-1892 рр. у співпраці з відомим українським композитором Миколою Лисенком. Крім того, вона займається перекладами з російської (твори М.Лермонтова, О.Пушкіна) та шведської (твори С.Лагєрлеф), збирає етнографічний матеріал.

1909 року письменниця захворіла і переїжджає до Одеси, де вона прожила до 1911 року. Проте хвороби не полишали письменницю і знову писати вона змогла лише у 1918-1920 рр. Саме ці роки вона провела в Києві. Тут у видавництві «Дзвін» виходить перше прижиттєве видання творів Дніпрової Чайки у двох томах.

Останні роки життя тяжкохворої письменниці минули на Київщині у родині її старшої дочки Оксани. 13 березня 1927 року Людмила Василевська-Березіна відійшла у вічність. Поховано письменницю на Байковому цвинтарі у Києві.

Творчий талант Дніпрової Чайки високо оцінювали сучасники, зокрема, і Михайло Коцюбинський. Підтвердженням цього є і той факт, що на окремому відбитку журналу «Киевская старина» (К., 1902), в якому було надруковано оповідання «Дорогою ціною», автор зробив напис: «Високошанованій і талановитій авторці «Морських малюнків» - Людмилі Олексіївні Василевській щироприхильний автор».

Нині опубліковано вісім листів Дніпрової Чайки, адресованих письменнику. Людмила Олексіївна сама стала ініціатором листування, у якому вона живо переймається долею М.Коцюбинського, дослухається до його думки з приводу її творчості, піднімає важливі для обох теми з громадського життя (адже обоє були активними членами Громад, а згодом і «Просвіти») та публікації альманахів.

Творча праця була для Дніпрової Чайки справжнім святом, «весіллям»: «Моя горілка – чорні чорнила, весільна шишка – хороша книжка, весільне гільце – легеньке пірце», - писала вона у своїй «Записній книжці». І для письменниці це свято творчості було невід’ємною частиною її єства, визначною урочистою місією, яку авторка гідно пронесла через усе життя.