Головна » 2013 » Липень » 18 » Ольга Костюченко. На здобуття літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського
Ольга Костюченко. На здобуття літературно-мистецької премії ім. М.Коцюбинського
14:06
У номінації «декоративне та образотворче мистецтво» на премію імені класика української літератури претендує відома чернігівська майстриня Ольга КОСТЮЧЕНКО.
Костюченко Ольга Вікторівна народилася 9 серпня 1976 р. у Чернігові. Закінчила Державний педагогічний університет ім. Т. Шевченка.
Членкиня Чернігівського осередку Національної Спілки майстрів України. Вивчає характерні для Чернігівщини та інших регіонів України найскладніші техніки, оволоділа, зокрема, такими як вирізування, виколювання, набирування, лиштва (лічильна гладь), штапівка, курячий брід, зерновий вивід, хрестикові, рушникові шви, всіма видами складних мережок, змережування. Вона продовжує працювати над відтворенням кращих зразків, наповнюючи свій доробок оригінальними творами. У кольоровій гамі білого по білому, червоного і білого, червоного і синього, червоного і чорного створює рушники, серветки, декоративні панно, чоловічі сорочки, жіночі сукні, блузи, жакети, спідниці, топи (де зберігає традиційний, а подекуди вносить і сучасний покрій одягу). Використовує при цьому рослинні, зооморфні, антропоморфні мотиви, які геометризовані та підпорядковані домінуючому геометричному орнаменту. Працює тільки з натуральними матеріалами: домотканим і фабричним полотном, льоном, бавовною.
Твори майстрині зберігаються в вітчизняних та зарубіжних приватних колекціях Європи та Сполучених штатах Америки.

Учасниця численних виставок. Переможниця всеукраїнської виставки-конкурсу «Український вишитий рушник» в номінації «Кращі молоді майстри» з роботою «Сіверянське весілля». А також брала участь у Міжнародній виставці «Україна. Чернігівщина 10 років Європейської хартії місцевого самоврядування» м. Страсбург (Франція).

Пропонуємо інтерв’ю журналістки Людмили Пархоменко з майстринею.
О. Костюченко вже практично 15 років займається відродженням старовинних мистецтв. За науку дякує відомій вишивальниці, заслуженому майстрові Наталії Черняк. Її голочка «з золотим вушком» зробила свою справу. І тепер молодого автора чернігівських гаптувальних чудес Олю Костюченко знають і в Україні, й за кордоном.

Ольга нині власниця творчої майстерні «Куделя». Має свій сайт, який їй зробив чоловік. Одяг, котрий проектує дизайнерка, взагалі настільки вишуканий, витончений, одне слово, справжній витвір мистецтва. У ньому можна не тільки в кіно зніматися або на якийсь національний форум зодягти, а й на світську тусовку вбратися. І популяризувати таким чином усе українське, оригінальне й довершене. Найбільше ж вражає чернігівська вишивка білим по білому. Чи то іній на деревах, чи то сади цвітуть…

Якось побувавши в гостях у Олі, помилувавшись її роботами, ще раз переконалася: у кожної творчої людини свої крила і свої хмари. І свої захмарні небеса. Так і в чернігівки Олі Костюченко, котру Бог у чоло точно поцілував. Її роботи не просто зворушують, вони світяться…

Бо є щось глибинне, невмируще, на перший погляд, таке крихке, а насправді — міцне, мов діамант, і таке ж прегарне — у нас, українців. Назвіть це, як хочете, — внутрішнім стрижнем, характером чи модним нині словом «менталітет». А ще ліпше — душею нації…
Що там би не казали про нас, які б анекдоти не розповідали про двох гетьманів, та не відбереш в українців прагнення до краси. У всьому. Пригадайте лишень, навіть «шевченківська» хатина завжди біленька, мазана, а навколо квітник, хоч би скільки в господині іншого клопоту не було. А сорочка вишита якщо не виноградом, так маками… Ні, мова не про старовину. А про одвічну гармонію творчості, котра живе глибоко в наших душах, яка передалася нам з таких дивовижних незапам’ятних часів (може, й арійських). Не знаєте, чому вона нас так бентежить і надихає? Бо то б’є аж через край магія Всесвіту і всього сущого, де закодована світла загадка життя…

Барвиста магія українських строїв

Оля дістає українські строї. Розкладає їх на килимі, вбирає у сорочки, сукні, кофтини манекени. Її личко сяє усмішкою, немов Божий день. У кімнаті враз розпогоджується, немов від сонечка, хоча за вікном — мряка.
Струнка і фігуриста, Оля схожа на модель. Їй за тридцять, а виглядає, наче дівчина. Вона притуляє до себе білу довгу сорочку, тішиться, трохи хизуючись, ніби перед люстром. Ні, це не одяг, це щось інше…

— Її і вдягати страшно, — кажу. — Наче вбрання янгола.

— Та що ви, — дивується Ольга. — У таких сорочках наші жіночки завжди ходили, щоправда, не кожного дня, а по святах. А в мене це стилізований стрій. Класика українського жіночого вбрання. Бачите, вишивка білим по білому. Чернігівська.

— Ніби виткані рукави…

— Так це і є імітація ткацтва. А шви усі мережані — моя фішка. Ось запаски. Малинові. Наче два фартушки. Мережка по полотну. Я сама ткала. До батареї прив’язала і човник рукою водила.

— Скільки ж таке диво треба шити-вишивати?

— Не менше півроку. У мене ще одна подібна сорочка є. Ось. Ця вже з полотна. Повна реконструкція народного костюму. Тут все зроблено вручну. Дивіться, яке оздоблення. І не шви, а змережування. Цього нині ніхто вже не робить. Під пахвами вшиті латки. Така сорочка на плечі наче сідає. Ніде не тисне, ніби влита. До неї ще спідниця була. Мусила продати. Дуже вже просила високопоставлена дама з Києва на відкритті «Гетьманської столиці» в Батурині. У мене ще й сорочку цю просили віддати. Але я затялася, ні в яку. Бо такої вже, мабуть, і не зроблю. Робота дуже тонка. Знаєте, є речі, котрі спеціально робиш для інших, а є те, що на серце лягає і залишається з тобою.

— Як це можна руками зробити — неймовірно…

— Зараз такими речами одиниці займаються. Одержимі. А раніше всі жіночки гаптували собі одяг. Та не при електриці, а при скалці. На тоненькому серпаночку полотна, ще й у дві ниточки…

Дизайн та вінтаж «з бабусиної скрині»

Тетяна Жогалко, власниця художньої галереї, розповідала про Ольгу Костюченко як про кращого молодого дизайнера українського стилізованого вбрання. Адже сьогодні йде «у світ» наш національний колорит. Іноземні кутюр’є просто прикипіли до української вишивки. А модельєри роблять такі сучасні речі в національному стилі! Шорти і джинси з аплікаціями — це щось. А мережані топи! А пояси гаптовані! Зазирніть лишень до Інтернету. І не треба казати, що вульгарно — вишиті обереги на штанях. Національний дух не лише високою класикою виховується, а й милими дрібницями, і побутовими штучками, котрими повсякчас користуєшся. Вони працюють на підсвідомість і ментальність.

До речі, як вам вишиті кишені на білих чоловічих штанях з домашнього полотна? А самоткані пояси — писк сучасної моди? Це, до речі, Олині моделі.

— Погляньте ось, — показує Оля полотняну блузочку. — Літній варіант напівтопа. Тільки не базарний, а дизайнерський. Полотно з вишитими вставками. А це ж була скатертина! Притому вся в плямах. Мені часто віддають такі речі. Я її прала та й прала. Потім викроїла гарненьку одежинку. І вийшов популярний сьогодні вінтаж — обробка старовини. А ось ця блузочка з ситцю. А ця — з мадаполаму, пошита як індійська туніка. Її можна з шортами носити на пляж, а з класичними брюками — на офіційні прийоми.
Я придивляюся до білої тканини, про яку в дитинстві почула з тичинівської «Пісні трактористки» — маркізет, мадаполам і узори з тривогою пополам. Виявляється, мадаполам трохи цупкіший за ситчик, а маркізет тонесенький, мов батист.

А знаєте, що таке андарак? Це домоткана спідниця в широку складку. З вишивкою чи тканими візерунками. У Олі вона лілова, як фіалка, з рожевуватими квітами по низу, мов великі медунки. Весна, та й годі. А є ще вибійка (малюнок по полотну). Її роблять вручну. Спочатку треба вирізати спеціальні дошки. На них потім накладають фарбу і вибивають візерунок. Коли з полотняної вибійки пошити спідницю та вийти на вулицю, у модниць від заздрощів дихання перехопить.
Між іншим, класична вишиванка не кожному пасує. Кажу про це Олі, бо сама маю таку гризоту — тому й не ношу вишиванки. Оля заспокоює: це не страшно. Є всілякі дизайнерські інтерпретації. Підібрати можна, аби людина виглядала на всі сто, носила на собі красу з оберегами і раділа.

Золота голка

Вчителька у Олі була знана. Сама Наталія Василівна Черняк — відома не тільки в Україні майстриня. Жили вони тоді в одному будинку по вулиці Щорса. Дівчатка-однолітки зазвичай збиралися біля під’їзду. Ну, що там у четвертому-п’ятому класі були за розваги? Класики, скакалка. Одного разу Наталія Василівна запросила дівчат до своєї квартири. Дала їм по клаптику тканини, нитки та голки і показала, як вишивати. Мережечки, чернігівські візерунки.

— А я була така скромна, стояла позаду всіх, і мені голочки не вистачило, — усміхається Оля. — Тоді Наталя Василівна каже: а я дам тобі не просту, а з золотим вушком. От навишивалися ми й додому пішли, роботи свої понесли. А я голку ту загубила. Мама моя розхвилювалася, адже ми й справді подумали, що вушко в тієї голки було зі справжнього золота. Тепер таких багато, а раніше Наталі Василівні знайомі привозили голки з-за кордону.
Життя так склалося, що Оля не одразу пригадала оту науку. Але довелося Ользі пережити велике горе. Якраз у 2000-му році, коли міленіум прийшов до нас. Лікувалася потім довго. А на серці така жура оселилася. Отож взяла Оля полотно і стала вишивати рушничка. Чорними нитками. Так і назвала його — «Журба».

— Вийшов він дуже ніжний, — каже Ольга, — та я жодного разу його ніде не виставляла, та й нікому не показую. Але відтоді стало мені легше. І роботи почали до рук проситися. Одна за одною. Тепер живу цим. Вишиваю, наче співаю. Не вчуюся, як і день закінчиться. Я ще й гачком плела, спицями. Цим і заробляла. А тоді Тетяна Жогалко запросила мене на мистецький ярмарок, що мене дуже підтримало. Я багато побачила й себе показала.

Що ж на тім рушничкові?

Чого на Олиних рушниках лишень немає. Павичі крила розпускають, наче танцюють. Білогриві коні біжать у захмарні далі.

— А що це за символ — коні? — запитую.

— Давній. Вони — перші вісники сонця, весни. Оживає земля, все росте. І всі навколо ситі, здорові, плодючі. Життя буяє. Ось так усе просто у природі і світі. Красиво й щиро. Істина, вона завжди десь поруч, її у тридев’ятому царстві шукати не завжди варто.

Розглядаю Олині рушники. Мережані по сірому полотну. Білі по білому. Кольорові — червоне з чорним. Але дуже делікатно. Ніякого «крику». Кольори приглушені. Хоча Оля каже, що без червоного вона жити не може. Ось виноград, такий і моя бабуся вишивала на початку минулого століття. Це символ родючості. А он берегині. Дерево життя. Птах Сирин. Прадавні обереги. Кажу, що бачила схожі у Юрія Дахна в Москалях Чернігівського району, збирача старовини. Оля усміхається. Виявляється, вони давні знайомі.
Не відкрию секрету, коли скажу, що біля таких речей набираєшся позитивної енергетики. Відчувається, як вона оточує тебе. І хочеться жити, радіти, летіти — попри все. До речі, у 2004 році Ольга Костюченко стала переможницею Всеукраїнського конкурсу рушника. Та робота тепер у Чікаго.

— Олю, чи робите речі на замовлення?

— Так. Зізнаюся, дизайнерська вишиванка, класична, ідеально зроблена, дорого коштує. Більше 5 тисяч, коли багато гаптування. Це коли вишиванка жіноча. Чоловіча — дешевша. Але ж і працювати над виробами треба довго. Хоча мої авторські речі носять у Чернігові. Тетяна Жогалко має сукню. У Валерія Дикоренка, коваля, члена спілки зброярів, лучника — теж моя сорочка. Я її мережила свастичками — це символ сонця і життя. У Ірини Синельник, радника міського голови Чернігова Олександра Соколова — дивовижний жакет, полотняний, вінтажний. Ірина принесла мені бабусину гаптовану сорочку. Ми залишили лишень вишивані рукави. А на сам жакет я знайшла конопляне полотно. Вигляд той жакет має, наче від кутюр. А загалом мої роботи є й за кордоном. І в представників столичного політикуму, українського бомонду, і в бізнес-леді, досить відомих. Замовляють і просто вбрання, і весільні сукні.

Її інтермецо…

Як виявилося, Оля — не тільки вишивальниця. Вона малює чудові писанки. До речі, за ескізами відомого сосничанина Анатолія Семенцова. Цьогоріч до Великодня Оля проводитиме писанковий майстер-клас. Спробуйте-но намалювати такі писанки, як у Олі. Тут усі вічні обереги — і безконечник, і свастички, і зорі, й сонечка, і берегині. Ці ж самі символи можна знайти і у вишивках, котрі Оля розвиває й далі. Хто вдягне таку сорочку — буде захищений і Небом, і доброю енергією автора.

А нині у майстрині на перший план виходить вибійка. Ця чудова полотняна мальована тканина нині в моді. Високоповажні столичні пані замовляють з неї вбрання. Понад рік тому Ольгу показували в авторській столичній програмі «Майстер-клас з Наталкою Фіцич». І зняли фільм. То дзвінків та розпитувань про вибійку — звідусіль.
Займається Оля і печворком — шиє речі з клаптиків тканини. Під такою різнокольоровою ковдрою спати — не просто задоволення. Вона гріє вкладеною в роботу радістю. Особливо подобається Ользі техніка крейзі квілт — божевільні клаптики. Там уже можна використовувати й накладні квіти, і плетіння гачком, і вишивання стрічками. А які майстриня тче з різаної тканини сумки. Шиє з клаптиків. І вишиває та оздоблює їх різними техніками, бісером, стразами. А які в неї бальні сумочки з чорних та рожевих троянд. А весільна, плетена гачком. А гобелени. А ялинкові прикраси-вишиванки — янголики, двіночки, серденька. А вироби з соломи…

Оля дуже азартна людина. Захопилася ось ляльками-мотанками. Кожну виготовляє з ніжністю. Адже лялька — це ніби маленька людина.

А ще з легкої руки Марійки Народенко, Олиної подруги, котра замовила Олі квіти на весільну сукню, майстриня тепер творить квіти. Не відрізниш від живих. Коли я побачила на Фейсбуці Олині білі камелії, оніміла від краси…
Загалом, Олина творчість — суцільне враження. Певною мірою, імпресіонізм. Недарма ж, улюблений твір дизайнерки — «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського.

Як Оля все встигає — дивовижно. Має синочка Дем’яна, якому 11 місяців і котрий дуже серйозно цікавиться маминими «іграшками» — часто сидить у кольорових клаптиках, у квітах — роздивляється. Чоловік Олі — музикант обласного філармонійного центру Дмитро Ожгибесов. Він часто буває зайнятим, але у вільні години допомагає дружині з задоволенням. А маля у них спокушене творчістю з двох місяців, коли батьки ходили на світський захід «Ніч у музеї». Так само бувають вони утрьох і на виставках, і на концертах. До речі, Ольга Костюченко нині готується до персональної виставки. І вона в неї далеко не перша. Показувала дизайнерка свої твори і в Києві. І мала неабиякий успіх.

А загалом, Оля у всьому прагне досконалості. Це вона успадкувала від батька. Він був родом з Любеча. Ще у школі посів друге місце на ВДНГ, за роботи по селекції.

— А що сьогодні з народного «арсеналу» в моді?

— Квіти з натурального шовку. І у волосся, і на сукню, і як браслет. Вишивані пояси. Сумки-печворк, з тканини, із вставками зі шкіри. Етновбрання (вишиванки, вибійки) носять не тільки на популярні нині в Києві та Львові етно- та ретровечірки, а й на світські тусовки. Дуже модні старовинні керсетки (такий собі жилет) із парчі, оксамиту. І вінтажні, й стилізовані під старовину. Особливо брендово їх поєднувати із сучасними дорогими, навіть дизайнерськими речами — блузами, светрами.

— Олю, якби вас зненацька запросили на світську вечірку, що б ви, без підготовки, одягли?

— Маю дуже розкішну керсетку-вінтаж із японської бавовни (золото на темно-синьому тлі). Коли її бачать модниці — просто умлівають. До неї — шикарну шовкову теракотову блузу. Строгі брюки. І дорогі лаковані туфлі. Ну, і справжні коралі, в тон. У такому вбранні я відчуваю себе, мов королівна.


QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Переглядів: 1528 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/4 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість