Передмова

До вашої уваги пропонуємо лист знаного українського письменника, публіциста та державного діяча Володимира Винниченка (1880-1951) до  одного з провідних російських письменників Максима Горького (Олексія Пєшкова) (1868-1936) у зв'язку з нападками Горького у 20-х роках минулого століття на українську мову та культуру.

Михайло Коцюбинський товаришував з обидвома письменниками, зокрема з Горьким познайомився 1909 року на о.Капрі. В.Винниченка ж Михайло Михайлович відмовляв від переходу у російську літературу,  зокрема зауваживши у листі до нього від 13.01.1910: “Дуже гірко було мені читати Ваші слова, досадно на Вас і за Вас навіть, бо я певний, що коли Ви перейдете на російський грунт, то тільки собі на шкоду. Письменник (поет, белетрист) не може безкарно змінити мову: вона помститься”. А все почалося з листа-пропозиції у 1926 р. видавця “Книгоспілки” Олекси Слісаренка М.Горькому видати його твори у перекладі українською. На що у відповідь відбувся шовіністично-заборонний випад російського письменника.

У реакції Володимира Кириловича на антиукраїнські опуси т.зв. Буревісника йшлося про лист М. Горького і «про шовіністично-імперіялістичні позиції Горького в українському питанні», як зазначив В. Винниченко 31 травня 1928 року у щоденнику. Ці прикрі факти надзвичайно схвилювали В. Винниченка. «Отже, можна писати йому «привітання», — вирішив Володимир Кирилович. 23 червня він записав у щоденнику: «Цілий день писання «Одвертого листа до М. Горького».

На початку 1920-х років М. Горький не погоджувався із методами «побудови соціалізму», що практикувалися російськими комуністами. 1921 року він виїхав із більшовицької Росії за кордон. Виступав із критичними статтями щодо діяльності комуністів в СРСР. Ближче ж до 60-ліття почав переглядати свої позиції і виступив «проти цькування Радянського Союзу». У травні 1928 року на запрошення уряду СРСР і особисто Й.Сталіна прибув до СРСР.

Врешті-решт, на початку 1928 року харківське державне видавництво «Пролетарій» видало повість «Мати» українською в перекладі Олекси Варавви. Примірник книги було надіслано М.Горькому, що перебував на той час в Італії. Він навіть надіслав вдячного листа перекладачеві і попрохав відправити примірник книги до обласного музею у Нижній Новгород. Пізніше, вже під час Голодомору 1932-33 рр. Горький раптом “прозрів” та змінив своє трохи захопливе ставлення до сталінського режиму, але було вже запізно: Сталін навіть розпорядився не пускати О.Пєшкова закордон, його майже перестали друкувати, архів Горького, який зберігався у Лондоні, агенти Кремля виманили у його подруги-коханки, а за сумісництвом агента ГПУ Марії “Мури” Закревської-Бенкендорф. А у червні 1936 р. Горький помер за так і не вияснених обставин у лікарні. У фондах нашого музею зберігається 24 листи В.Винниченка та 13 листів М.Горького до М.Коцюбинського. Лист В. Винниченка був надрукований 19 липня 1928 року у тижневику «Українські вісті», що видавався у Парижі. Своєрідний стиль В.К.Винниченка збережено.

Підготував Ігор Коцюбинський

Лист

«Громадянине Горькій, кільки місяців тому назад прочитав я про одного Вашого листа до руських письменників. Зміст того листа був такий… наївний, кумедний і образливий для Вас, що я не надав йому віри, тим паче, що надруковано було про його в білогвардійській руській пресі. В тому листі Ви жалілися руським колегам, що знаходяться дурні та злочинні люди, які вʼявили собі, ніби українське «нарєчіє» є справжня мова і на цій підставі переслідують руську мову, руську культуру та руських людей на Україні.

Але в цих днях я довідався про такий факт. Один із членів Української Академії Наук звернувся до Вас із проханням дозволити перекласти на українську мову Ваші літературні праці. Ви на це відповіли, що дивуєтесь, для чого люди намагаються з «нарєчія» робити мову і, не вважаючи цю штучну вигадку за потрібну кому-небудь, не дали дозволу на переклад.

Орігінал цього надзвичайно цікавого листа зберігається в Укр[аїнській] Академії Наук (його вже надруковано в радянській пресі на Україні).

Таким чином і лист до руських письменників, очевидячки, треба вважати за дійсний факт.

Розуміється, нічого нового і особливого в цьому факті немає, громадянине Горькій. У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а «нарєчіє». Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?

Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Горькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, М.Горькій, що Ви вважаєте українську мову за «нарєчіє». Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москву-ріку, - від цього Дніпро в Москву-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем «нарєчіє».

В цьому слові, громадянине Горькій, - цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох славʼянських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.

Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком, як Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может». А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких буть літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.

Усім ідеологам цього закону, починаючи з Валуєва, переходячи через союз Русского Народа і кінчаючи Вами, відомо, одначе, що це філологічне «переконання» Валуєва не помогло. Через що?

Через одне неймовірне, але фактичне явище.

Далі буде…