Головна » 2009 » Жовтень » 1 » «Носив у душі сонце». До 145-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського
«Носив у душі сонце». До 145-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського
13:30
Пропонуємо кілька слів на пошанівок Михайла Коцюбинського з нагоди його 145-річчя.
Михайло Коцюбинський - письменник сонячний. І не тільки тому, що «носив У душі сонце», як сам про себе казав, не тільки тому, що слова-звернення ліричного героя новели «Intermezzo» до сонця стали крилатими: « ... сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з грудей матері, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напій й п'янію від нього. Я тебе люблю». Уся його проза, попри соціально загострені драматизм і трагізм, - це світлий відкритий простір для душі й духу, де тісно переплелися слово, колір, звук.

Ясний погляд на життя відзначив у М.Коцюбинському Іван Франко, який вважав його «наскрізь новочасним чоловіком». Ця новочасність виявлялася не лише в новаторстві тематики (зокрема, місця митця в суспільстві), у виразній спрямованості і художнього зображення проти ліберального народництва, а й у відході письменника від нудного етнографізму, в пошуках нових форм (жанрів), зокрема у філігранності опрацювання фольклорних джерел, у схильності його творчої натури до романтизму «…Романтизм найбільш людяний настрій; мені думається що його культурний сенс не досить зрозуміли. Він - перебільшує, авжеж! Але він перебільшує добрі начала, свідчачи цим, яка велика жадоба добра в людях», - писав Михайло Коцюбинський Максимові Горькому.
Звідси і поєднання у слові письменника морально-етичної і, філософської проблематики, ліризму й драматизму. Звідси єдність людини із землею і сонцем, симфонія розуму, мудрості й краси в імпресіоністично¬му втіленні. Коли я вивчала творчість М.Коцюбинського у школі наприкінці 60-x років, про імпресіонізм письменника ще не йшлося (та й не лише в школі, це визнавали хіба в діаспорі). Але вже тоді інтуїтивно відчула, що чи не найбільше талант митця-новатора виявився у новелістиці, зокрема імпресіоністичній, де він прагнув відтворити найтонші суб'єктивні відчуття й переживання. Тепер же літературознавці слушно наголошують на самобутньому, ви¬шуканому стилі саме психологічного імпресіонізму письменника,
Справді, такі твори, як. «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Лялечка», «На камені», цикл мініатюр «З глибини» - мистецькі шедеври, які стоять поруч із видатними творами всесвітньої літератури, зокрема Кнута Гамсуна, братів Гонкурів, Гі де Мопассана, Антона Чехова, Івана Буніна, Олександра Купріна. А перед тим же були в моєму шкільному емоційному сприйнятті оповідання «Харитя», «Ялинка» , «Маленький грішник», повість «На віру», які й досі дзвенять у пам'яті, ніби маленькі дзвони великої трагедії з життя дітей в умовах жорстокої дійсності кінця ХІХ століття. Так про дітей міг написати тільки Великий Сонцепоклонник.

Чому й нині, коли минуло вже понад сто років по написанні «малоформатної» прози великим митцем, хочеться з головою пірнути в її високу хвилю? Бо нам близькі душевні поривання персонажів до ідеалу, ми потребуємо глибокої задуми, щоб відчути сенс повноцінної миті, нас так вабить таємнича незавершеність миттєвих вражень, нам так бракує постійного самопізнання через психологізм зображення людських пристрастей. І саме без психологізму, як без пісні солов'я,, годі уявити творчість М.Коцюбинського, стильовою домінантою якої є світлотінь.

Візьмімо хоча б етюд «Цвіт яблуні». Ще з юнацьких літ укарбувалася в пам'ять така приголомшлива деталь: помирає маленька донька оповідача-письменника, котрий переживає за своє «кришенятко» кілька безсонних ночей, уже не може чути її хворобливого дихання, серце крається... Але, на диво, проходячи. повз стіл, він ніби зацікавлено поправляє фотографію, звертає увагу на годинник, що порушив нічну тишу, на інші деталі інтер'єру, які цієї тяжкої миті мали б віддалитися на задній план. Настирлива пам'ять батька-митця, «немов нерозлучний секретар», записує все, що сталося з Оленкою та з ним самим, і навіть те, що «бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть - то й смерть, життя - то й життя!» Він збирає те докупи як матеріал, - колись же придасться для твору ... І ось пронизливий до хрипоти голос-фінал: «Моя мила донечка, ти не гніваєшся на мене?» Професійний обов'язок письменника такий високий, що він на мить навіть забуває про власне горе, бо його зір затуляють пелюстки, цвіту яблуні як символу нового життя. Такий твір неможливо читати без щему в серці, без болісного відчуття нерозгаданої конфліктності життя і смерті, без глибокого співпереживання 3 ліричним героєм, котрий постав перед читачем у момент напруженого психологічного роздвоєння власного "я".

У «Цвіті яблуні» автор зробив прорив у психологію творчості письменника, а також утілив своє мистецьке кредо: література "мусить бути дзеркалом для кожного моменту життя, вона не повинна обмежуватися селянським побутом ... " Тому бачимо у прозі майстра образи української інтелігенції, яка не поривала тісного зв'язку з народом («В дорозі» тощо).
Михайло Коцюбинський залюбки вивчав фольклорні джерела, без чого не постала б чарівна й трагічна неоромантична повість-дума про добро і зло, любов і ненависть – «Тіні забутих предків», якій дав друге дихання видатний наш сучасник - талановитий вірменський і український кінорежисер Сергій Параджанов, створивши новаторське «поетичне кіно»: Хоча, що не дивно в умовах радянщини (1964), інтерес до кінострічки на батьківщині був значно менший, ніж на Заході. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (з них - 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Сергію Параджанову надсилали свої вітання Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіра Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед ним на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

Твори М.Коцюбинського мали щасливу екранну долю і завдяки іншим українським режисерам, зокрема Леоніду Осиці, який 1991-го створив на Київській кіностудії художніх фільмів імені О.П.Довженка цікаву стрічку «Подарунок на іменини». І все завдяки самобутній художній фактурі новел і повістей, більшість із яких - наче поезія у прозі.
Справді, прозу Михайла Коцюбинського сприймаєш одразу всіма шістьма відчуттями, - така вона багатовимірна, настроєва. Вібруючи в тобі, створює враження безперервності плину життя. І чи не найбільше розкошує в неповторному світі майстра природа, у якій ліричний герой шукає душевної гармонії. Тож недаремно автора «Intermezzo» вважають одним із найкращих пейзажистів у світовій літературі. Додамо: і одним із найбільших знавців душі людської. Яскравий приклад цього - оповідання «Подарунок на іменини» та «Коні не винні».

Багату творчу спадщину залишив по собі Михайло Михайлович, хоча пішов із життя надто рано: маючи лише 48 років. Тож недаремно Сергій Єфремов на¬звав його пісню «не скінченою, а урваною». Проте наш голос, голос нащадків, в оркестрі шани незабутньому митцеві - вічний.


Олена ЛОГВИНЕНКО,
«Літературна Україна».




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Переглядів: 2126 | Додав: Майшев | Рейтинг: 5.0/3 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість