Головна » 2021 » Березень » 18 » Незламна і мужня: до 125-річчя від дня народження Надії Суровцової
Незламна і мужня: до 125-річчя від дня народження Надії Суровцової
10:34

Надія Суровцова (праворуч)18 березня 2021 року виповнюється 125 років від дня народження Надії Суровцової – громадської діячки, журналістки, письменниці, активної учасниці українського національного руху, яка пройшла майже тридцятирічну Голгофу сталінських таборів.

Народилася в Києві в інтелігентній родині: батько – юрист, мати – вчителька. З 1903 року родина мешкала в Умані, де Надія закінчила гімназію. Навчання продовжила в Петербурзі на Вищих Бестужевських курсах. Українська студентська громада була надзвичайно активною, і дівчина з великим задоволенням бере участь у її зібраннях. У 1917 році повертається до Києва і з головою поринає у роботу при нових органах влади в Україні.

За часів Центральної Ради, до 1918 року, Надія Суровцова чим тільки не займалася: вела агітаційну роботу, працювала заступником уманської «Селянської спілки», дописувала в газету «Трибуна», редагувала чужомовні видання Міністерства Закордонних Справ. Не залишає урядової роботи і за часів Гетьманату - спершу на посаді співробітника секретаріату Міністерства Закордонних Справ, а згодом стала начальником дипломатичного відділу. Займалася акредитацією іноземних послів, готувала їхні зустрічі з міністрами. Згодом опиняється на еміграції, закінчує у Відні філософський факультет університету, захищає дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності» . Багато пише, перекладає, працює журналісткою, займається громадською діяльністю. Активна членкиня Міжнародної жіночої ліги миру і свободи. Виступає з лекціями в США та Канаді. Розчарувавшись в українській еміграції, потрапляє під вплив комуністичних агітаторів і вступає до австрійської компартії, а в 1925 році повертається до Радянського Союзу. Оселяється у Харкові, швидко сходиться з тогочасною творчою молоддю. У Надії в той час гостювали Павло Тичина, Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий.

«Тип життя був богемний, – згадує Суровцова. – До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутності приходили, їли, пили, спали, працювали».

Дні, наповнені радістю, світлом, творчістю. Однак, тривали вони недовго. Наприкінці 1927 року її арештували і за відмову співпрацювати з органами ДПУ засудили як шпигунку. П’ять років у одиночній камері Ярославського політізолятора, а затим заслання в Архангельську, новий арешт – і Колима. Високоінтелектуальна і освічена жінка, створена для музики і мистецтва, майже 20 років довбала мерзлу землю, пиляла ліс, працювала на полях Колимської дослідної станції, доглядала тифозних хворих у табірному лазареті. Неодноразово була на межі життя і смерті від виснаження і хвороб, але вперто хотіла вижити і повернути собі чесне ім’я. Мріяла про те, що колись зможе повернутися в Україну не просто амністована чи помилувана, а повністю реабілітована. Сталося це лише наприкінці 1956 року, а вже у наступному вона повернулася в Умань, де оселилася в батьківському будинку. Цей скромний будиночок став місцем паломництва для наступної хвилі українських дисидентів. А сама Суровцова була для молоді зразком стійкості, незламності, витривалості.

Але КДБ не даватиме ні спокою, ні роботи, ні можливості писати до останніх її днів. 83-річну, уже майже сліпу, Надію Суровцову звинувачують у виготовленні фальшивих грошей і навіть у… пограбуваннях крамниць. Проводять регулярні обшуки – як і належить, з ордером. Замість украдених цінностей та фальшивих грошей вилучають рукописи, які й згинули безслідно у КДБістських архівах.

Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985 року в Умані. Там і похована.

***

У фондах Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського зберігаються спогади  Надії Суровцової 1978 року про її знайомство з Юрієм Коцюбинським і вплив цього знайомства на її подальшу долю. Пропонуємо їх вашій увазі.

Коцюбинські у моїм житті

Як і в кожної людини мого покоління на Україні, молодість не минала без впливу видатнішого письменника тої доби, Михайла Коцюбинського. Прекрасні як молодість, його твори залишали глибокий слід, а сам образ письменника набирав легендарних рис. Хотілося знати ближче, більше за таку дорогу людину. Як завжди, це здавалося недосяжним. Я читала книжки, мріяла, але ніколи не відважувалася й подумати, що колись доля надовго звʼяже моє життя так близько, що десятки років проминуть саме в залежності від члена тої родини.

Доля химерна. Це таке наче незначне. Проте розповісти про це варто, бо навіть найдрібніші риси не повинні зникати з останніми людьми, що спілкувалися з дорогими нам всім діячами.

Ми з побожністю ходимо по невеличкому садку на затишній вулиці у Вінниці, оглядаємо вкрай скромний, простий будинок, де жив колись Коцюбинський та його родина.

У Криворівні я годинами сиділа в хаті, де бував Коцюбинський, де жив Франко. Ходила його стежками, дивилася на потічок, чуркальце, з якого він, може, вмивався кришталевою гірською водою, ходила до казкової церковці, не могла надивитися на Черемош. Черемош і «Тіні забутих предків…». Все і зараз дихає там старовиною й легендою, все нагадує і Коцюбинського. Я добру пару годин розмовляла з сином господині хати, і цілком поринула в його світ. Яке ж було моє здивовання, коли увечері, розповідаючи про свої розмови Хоткевичці, в якої я гостювала, я почула від її сусідки: «Пані, та ж він зрушений!»

Нехай і зрушений. Але це тільки свідчить, як близький світ легенд і до сучасності гуцульської!

Я дивилася на той фільм Параджанова «Тіні забутих предків», що мав такий блискавичний успіх у цілому світі, вишуканому, розбещеному світі! А таки мав той шалений успіх!

Згадувався старий Київклуб «Родина» на Володимирській, старе українське громадянство. Вони були інші, відмінні від нас, студентства, але ми все-таки шанували старі імена старої громади: Шрага, Штейнгеля, Чикаленка, Єфремова, Черняхівських, Вороного, Олеся, та мало не хіба кого?

Життя йшло. Бурхливе, несподіване, буйне.

І сталося так, що я опинилася у Відні. Там захистила свою докторську дисертацію і працювала в с/г академії та Інституті Східної Європи. І там же опинився в той час Юрко Коцюбинський. Як торгпред Радянської місії, тоді ще не цілком визнаного Заходом Радянського уряду…

А на Україні був голод. Находили страшні чутки. Спочатку не йнялося віри. Але приїхала місія Червоного Хреста  з доктором Холодним і вже трудно було заперечувати. Безпосередніх звʼязків не було, і от тоді гірка туга обгорнула серця. Не можна було жити, знаючи, що на батьківщині таке лихо. Отоді було засновано комітет «Голодним України». Входили туди: я, Олесь, Чечель, Іван Коссак і Полюга. Ми збирали датки, робили виставки, вистави, збирали поміж німців та себе. Але повоєнні часи були тяжкі для всіх, потрібно було Америки. Тоді ми запропонували президентство Грушевському; його популярність негайно вплинула і до нас потекли гроші заокеанської еміграції. Ясно, врятувати всю країну було неможливо, але ми вирішили обмежитися Академією, цим серцем батьківщини. Харчові посилки ми посилали через місію Гувера, і тут все налагодилося просто. Але в нас були ще речі, також дуже потрібні у Києві. Тільки ж контакту з Україною ми не мали! Його мало радянське торгівельне представництво з Коцюбинським на чолі. Зі зрозумілих причин, ніхто з членів комітету не міг звертатись до Радянської місії. Це взяла на себе я, одинока безпартійна в комітеті.

І от я в досить миршавенькому приміщенні торгпредставництва.

Хочу бачити голову представництва. Через короткий час до скромного кабінету ввійшов юнак. Прекрасні, якісь зоряні очі, висока, гнучка постать і дуже тонке обличчя.

Ми швидко полагодили справу, двічі на місяць ми могли тепер пересилати академії через місію речі. Я регулярно бувала у Коцюбинського. Колись він зауважив, що я пильно дивлюся на українські часописи на його столі.

 – Ви не читали київських газет? Хочете, візьміть до наступного разу?!

 – Українських газет!! А ми ж чули, що української преси зовсім немає!

Цілий вечір ми з гуртом молодих товаришів студентів читали ці газети. Згодом до них долучилися невеличкі книжки Хвильового, Йогансена, Ялового, Досвітнього, Поліщука… Отже не тільки преса, а й література живе! Та ще яка, талановита, блискуча.

Так почалася приязнь. Згодом утворився певний дружній гурток: Юрко, я, Коссак, Чичкевич та Демчук. Хлопці були галичани-студенти. Коссак пізніше працював у радянському представництві. А тоді ми просто приятелювали, жили майже комуною, і не раз потроху голодували. Отоді на неділю Юрко запрошував нас на подорож за місто. Він оплачував наші залізничні квитки, походивши по горах та лісах, ми заходили до сільської коршми, де він частував нас ковбасками з капустою та гальбою пива, і ми, щасливі його товариством, поверталися додому. Ми всі були одного віку і міцно здружилися

Колись Юркові треба було в партійній справі зустрінутися з кимсь з віденських українських робітників. Зустрінувся. А потім дістав догану чи то від «баби з Комінтерну», чи ще від кого: не вільно, мовляв, дипломату зустрічатися отак. А йому таки було треба, і він журився, що нема де. Тоді я запропонувала йому своє помешкання, передала ключі і сама пішла з дому.

Коли вже згодом австрійці визнали Радянський уряд, представництво переїхало до палацу російського посольства, то я часто бувала там і по справах, як журналістка, і на посольських прийняттях, знов таки як член спілки австрійських журналістів. Там одного разу я познайомилася з Ольгою Коцюбинською, дочкою Євгенії Бош. То була висока, не дуже гарна жінка. Більше я її закордоном не бачила. Вона приїздила рідко. Син-хлопчик, теж виховувався деінде. Зустрінулися ми літ через десять за інших обставин і в іншому місці.

Промайнув час. Я повернулася на Вкраїну, щоб навчитися партійного досвіду, як молодий член австрійської компартії, щоб їхати потім до Канади та Сполучених Штатів, куди мене запрошували на мандрівного інструктора. Я дещо вагалася, але кілька видатних діячів це мені радили. Я мала навіть візу до тих країн. Йоффе, тодішній посол, допоміг мені нотою проїхати через Польщу, і я опинилася після Москви у Харкові.

Там, у Харкові, я пізнала і заприязнилася з усіма тими, чиїми творами я захоплювалася у Відні. Зустрічалася я і з Юрком.

Я працювала, писала, друкувалася, була редактором-референтом Шліхтера у міністерстві Закордонних справ.

Одного дня мене викликали до ГПУ. Я думала, що це щось по роботі. Виявилося, що якийсь урядовець, що назвав себе Черняком, пропонував мені стати секретним платним співробітником ГПУ, і стежити… за Юрком Коцюбинським, Михайлом Левицьким та В.Х.Аусемом. Я завжди, по своїй роботі давала всякі інформації ГПУ, з наказу ЦК може могла б працювати і там. Але щось подібне мене просто приголомшило. Отак, за гроші!! Я різко відмовилася.  «Пожалієте», - процідив крізь зуби Черняк.

Я не бачила його більше ніколи в житті, але як вже химерно не складалася потім моя доля, я ніколи не жалкувала, що лишилася чесною людиною.

Склалося дивно: Через рік мене вивезли до Москви, до внутрішньої секретної вʼязниці ГПУ, Лубʼянка, 2. Тримали в прекрасних умовах: паркет, обід з трьох страв. Абсолютна ізоляція. Все пошепки. Без прогулянки півроку. Туди до мене в камеру прийшов Ягода, і сказав, що звільнення залежатиме від мене. Другого дня мене привели до шикарного кабінету, де мені знову – але в дуже чемній формі – запропонували стежити за Коцюбинським і двома другими. На столі в цього представника ГПУ я прочитала на конверті його прізвище. Через сорок літ я читала книжку про нього, з його портретом, як розстріляного за часів культу особи. То був Артузов. Пізно.

А тим часом почався мій вʼязнично-таборовий шлях, шлях заслань, репресій, що закінчився допіру пʼятдесят шостого року моєю реабілітацією після смерті Сталіна.

Протягом цього часу імʼя Юрка ще двічі виринало у моєму житті. Вже після третього арешту, одиночки, заслання, я опинилася в жіночому штрафному таборі «Ельген» у його філіалі, с/г дослідній станції «КОС». Першого ж дня на загальній повірці я почула виклик: «Бош-Коцюбинська! – та відповідь: «Тут».

О, Господи! Треба ж такого! Зараз же після закінчення офіціальної процедури я підійшла до цієї жінки.

 – Де Юрко? Що з ним?

 – Він – ворог народу, і прошу мене не питати про нього. Хто ви?

Потім була кумедна розмова – пані Бош запевняла мене, що вона була у Відні знайома з Суровцовою, і що то – не я. Я – не я. У брезентових штанях, зеківській тілогрійці я, певне, мало нагадувала елегантну журналістку часів нашої першої зустрічі. Те саме можна було сказати і про неї, то не була пані послова…

Більше ми не стрічалися, бо працювали на різних роботах.

Минуло знов чимало літ. Я жила у селищі Нижній Сеймчан, без права виїзду з Колими, але як неначе вільна: працювала в Ощадкасі, мала «цивільне» житло. І от, ідучи раз вулицею, я зустріла високу худорляву жінку з палицею у таборовій одежі. Коли роздивилася – то була Бош. Так її завжди звали – другого прізвища на Колимі не вживали поза таборовим начальством.

Ми привіталися. Бош нещодавно скінчила термін і тепер працювала тут у пральні приймальницею брудної білизни. Жила в бараці разом з іншими бувшими з/к. Вона жила з Лотте, секретаркою В.Піка, своєю таборовою товаришкою, німкенею. Родина зріклася її, як вона свого часу – Юрка. Той син-одинак, Лель, що я йому возила у 25-році волохатого ведмедика від батька, до Кенігсбергу, тепер був вже московським інженером, і не хотів знати матері. Досить було глянути тепер на неї… Я запросила її до себе, і з того часу вона щотижня певного дня приходила до мене обідати. Я в неї не бувала.

Одного разу,  коли я її відпроваджувала – барак був далеченько, в ліску по дорозі вона раптом мене запитала:  «А що ви думаєте за Юрка?»

То був перший раз за весь час. Я подумала, що, мабуть, тепер вона вже дещо зрозуміла, і пояснила, що глибоко шаную його і ні на хвилину не йму віри наклепам на нього. На цьому скінчилося.

А другого дня мене викликав начальник Сеймчанського ГПУ і у нього в кабінеті я почула слово в слово вчорашній запит Бош. Я відповіла, що й сьогодні думаю те саме, що й вчора казала Бош. Після цього я зайшла на роботу до Ольги Петрівни, і на запит, що нового, відповіла, що саме повертаюся з ГПУ і з сьогоднішнього дня вважаю наше знайомство закінченим. Це було чверть віку тому. По сей день.

Надійшла реабілітація. Я повернулася на Вкраїну. У Києві я зустрічалася з родинами тих письменників, що загинули за цей час, жадібно шукаючи чутки за Юрка. Коли, нарешті, довідалася, що в Києві перебуває його сестра, Ірина. Особисто я її не знала, але враз вирішила відшукати. Отепер я допіру дізнаюся подробиць трагедії його життя, може, й почасти мого власного. Ірина Михайлівна жила в той час в санаторію в Кончі-Заспі. Поїхала я туди. В прекрасному будинку в парку мені сказали, що вона вийшла на прохід, і що я можу її пошукати, підождати її повернення. Розуміється, я пішла, і досить недалеко від будинку, на березі, я побачила жінку, що йшла мені назустріч. Ми одразу пізнали одна одну (вона знала, що я буду в неї), хоч ніколи перед тим не бачилися. Не скажу навіть, щоб вона була схожа до Юрка. Та й яка могла бути схожість, коли я його бачила востаннє, коли було років тридцять, а тепер ми обидві мали вже за шістдесят!

То була ставна, гарна жінка з шляхетним обличчям, типовим для інтелігенток минулого сторіччя.

Ми довго ходили стежками безлюдного парку. Ірина Михайлівна оповідала мені про своє дитинство, сім’ю, про важкі роки, які їй довелося зазнати через репресування Юрка. Терпіла вона, вся сімʼя, її улюблений син, Флоріан. Час ішов, а ніщо не мінялося, талановитий хлопець не міг вчитися, і от вона зважилася на таке: хлопець намалював портрет Сталіна і послав його до всемогучого. Сподівана-несподівана мрія сповнилася: Сталін дав розпорядження не заважати хлопцю в навчанні. Син став видатним скульптором… Мені хотілось довідатись, а як же було з людиною, в імʼя котрої я віддала свою молодість, своє життя, свої таланти. Знати, знати про дорогу людину що-небудь! Адже близькі після реабілітації мають право прочитати «справу» того, що загинув. Ні, вона не читала. Не знала, що можна, та й що вже могло то змінити! Тут ми по різному дивилися на цю справу.

Потім Ірина Михайлівна розповіла, як одного разу, вже після реабілітації, до неї прийшов хтось незнайомий, її не було вдома, але він сказав, що сидів разом з Юрком, і залишив свою адресу. Я аж затремтіла: от тепер почую! Не почула. Не пішла вона до того чоловіка.

Кожна людина по-своєму сприймає світ. Так і ми.

А про музей батька вона розмовляла з захопленням, кликала поїхати подивитись. Скільки вона туди вклала праці, відомо, і оцінено. Контакт зо мною вона весь час підтримувала, і багато разів запрошувала до Чернігова. А тут я вже не зібралася, не встигла. Досі.

А тепер, може, вже й сили не стане, бо літа минають немилосердно швидко. Ірина Михайлівна памʼятала за мене, регулярно запрошувала на «суботи» до музею, на вечори памʼяті Коцюбинських. 

Немає гостинної господині музею. Лишилися тільки листи від неї та музею, де вона просить надіслати спогади, свою автобіографію.

Непевна, чи скоро зможу надіслати ті мої спогади, пишу нашвидку оці рядки, щоб виконати обіцянку покійній, щоб не загинуло остаточно ці кілька подробиць з роду Коцюбинських.

За все його перебування чула  стороною одну страшну деталь: колись, під час допиту, власне, після нього, Юрка, окривавленого й непритомного вкинули назад до камери. Отямившись, він сказав, що найстрашнішим з усього було те, що на допиті був присутній і дивився на все – Постишев.

Залишаю на совісті того, від кого я це чула, не можу і не хочу називати його імені, але сподіваюся, колись він сам напише про це у своїх власних спогадах. Згадую про це, як про трагічну і чи не єдину вістку про останні часи мого приятеля і вчителя, якому я завдячую пізнанням чимало світлого в  житті. Моя власна доля склалася на десятиліття в самоті одиночок, таборів та заслань, але протягом якого я ні разу не пожалкувала, що вибрала цей шлях.

За одним хіба жалкую – що тоді, у двадцять сьомому році не сказала Юркові, що на нього чатують нечисті руки…

Підготувала Наталія Коцюбинська, заступник директора музею з наукової роботи




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 83 | Додав: marije4ka07 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість