Головна » 2021 » Вересень » 17 » «Невтомний чернігівський мрійник» (до 157 років від дня народження Михайла Коцюбинського)
«Невтомний чернігівський мрійник» (до 157 років від дня народження Михайла Коцюбинського)
06:58

Сьогодні, 17 вересня, минає 157 років від дня народження неперевершеного майстра художнього слова; письменника, осяяного сонцем; людини, яка так палко любила життя та вміла насолоджуватися ним; «невтомного чернігівського мрійника» Михайла Коцюбинського. Сучасники часто називали його Сонцепоклонником і Соняхом, а ми охоче підхоплюємо їхні слова; адже, мабуть, кожному залюбленому в літературу українцю відомі рядки з «Intermezzo»: «…сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів – хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з грудей матері, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш – охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього. Я тебе люблю».

«Про життя своє я міг би написати або дуже багато, або зовсім мало. Коли подати дати, що зазначують моменти зверхнього життя, мушу признатися, доволі одноманітного, – Ви, може, скажете, що цього мало і це нецікаве. На автобіографію ж, яка б змалювала б картину іншого порядку, з’ясувала еволюцію думок, поглядів, літературного смаку і т.ін., – я тепер не спроможуся хоч розумію, що такий матеріал був би взагалі цікавим», – пише Михайло Коцюбинський у листі до видавництва «Вік» (від 18 листопада 1902 р.), відповідаючи на прохання надіслати автобіографію. Тож і ми не зупинятимемося на відомому кожному школяреві «життєвому шляху письменника» й сухих фактах із його біографії, а дамо слово ліричному героєві новел митця-імпресіоніста, а також поринемо в натхненну атмосферу листів Коцюбинського, схожих на художні полотна.

Одним із найкращих творів майстра справедливо вважають уже згадану новелу «Intermezzo», яку дійсно можна назвати перлиною світової літератури. Цей твір завдячує своєю появою недовгому перебуванню Коцюбинського на теренах Черкащини (тоді – Полтавської губернії) в маєтку відомого мецената Євгена Чикаленка. Саме в село Кононівку влітку 1908 року вирушив митець, аби відновити життєві сили та мимохіть подарувати світові коротеньку серію листів, які дослідник Володимир Панченко влучно назвав автокоментарем до «Intermezzo», адже «вони прояснюють творчу історію новелістичного шедевру М.Коцюбинського, вводять читача в домівку Євгена Чикаленка, а головне – демонструють кардіограму душі письменника, ту "гамсунівську" поезію самотності, якою було оповите його перебування в кононівських полях». Так, справді, у листах Михайла Михайловича до рідних митця, зокрема до Віри Коцюбинської, навіть неуважний читач легко знайде сюжетні фрагменти й мотиви цієї новели: «Почуваю себе непогано з боку фізичного. Зате, лишившись на самоті, тільки тоді почув я, як сильно втомлений я душею. Людей просто не переношу, а коли, гуляючи десь, бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись. Читати теж не можу. Писати почав, та й кинув. Не хочу. Якась така мрачна тема, важка, а тут і так невесело». На щастя, Коцюбинський не відмовився-таки від свого творчого задуму, тож зараз ми маємо змогу читати цей твір і всотувати величезну любов митця до життя, адже його життєві сили врешті були відновлені; письменник знову готувався до зустрічі із «залізною рукою города», тобто був готовий повернутися до сірих буднів чиновницької служби.

Подорожі зцілювали Михайла Коцюбинського, лікували його тіло та душу, ставши особливою сторінкою в його житті та творчості. Митець був залюблений у рідні місця, навіки зачарувавшись красою природи Криму та казковим Гуцульським краєм, а в 1909 році він закохався в екзотичний острів Капрі – відомий кліматичний курорт того часу. «Капрі все більше і більше чарує мене. Се чудо, а не острів. […] Море – надзвичайно гарного кольору, далеко краще тут, ніж в Криму. Під’їхали до такої маленької дірки в кам’яній стіні острова, що здавалося, навіть 1 людина не влізе туди. Проте, лігши в човен на саме дно, якось пропхалися в грот, що називається "срібний". Там вода ясно-зелена, аж світиться, але коли бризнути нею веслом, то слід стає ярко-блакитним, а вершки хвилі рожевими, як троянда. Всі кольори такі яскраві і виразні, що просто дивуєшся. Коли ж що-небудь, весло чи руку, опустиш в воду, то вони стають срібними. Щось надзвичайне. Блакитний грот робить надзвичайне вражіння – це величезна блакитна зала, в якій неможливо блакитна вода, як скло самого чистого блакитного кольору, до того бризки світяться вогнем», – читаємо в листі до дружини. А згодом яскраві італійські пейзажі оживають на сторінках творів Коцюбинського, даруючи насолоду не одному поколінню читачів.

За рік до смерті, працюючи над дев’ятьма ліричними мініатюрами, об’єднаними під назвою «На острові», яким судилося стати останнім твором митця, Михайло Коцюбинський писав: «Завжди хвилююсь, коли бачу агаву; сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі. Або її цвіт – високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі. Бо така таємниця агави; вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти». Хома Михайлович Коцюбинський, брат письменника, так описав свої враження від цього твору: «Я прочитав і здивувався, як сухий ботанічний опис опоетизовано. Агава у М<ихайла> М<ихайловича> не звичайна рослина, а якась жива істота. Коли через кілька хвилин я висловив своє захоплення описом, М<ихайло> М<ихайлович> нервово повів рукою, ніби хотів щось від себе одігнати, і сказав: "Розумієш ти, що я не агаву змалював, а своє життя…"».

Мабуть, «зустріч» із агавою нагадала письменникові про швидкоплинність людського життя, але водночас і ствердила його в думці, що життя все одно триває, і воно сильніше за смерть, адже ми йдемо, завжди лишаючи щось по собі. Так, дійсно, «творчість Коцюбинського – це не скінчена, а урвана пісня, урвана на півслові», як зауважував історик літератури Сергій Єфремов, але і зараз, у далекому ХХІ столітті, ми маємо змогу насолоджуватися його творами, завдяки чому Михайло Коцюбинський здобув безсмертя. Вшануймо ж разом світлу пам’ять Великого Сонцепоклонника, залюбленого в життя!

 

Ти з нами будеш вічно жити,

Як сяйво сонця, як вечірній спів,

Ти так любив землі своєї квіти,

І так, як квіти, ти людей любив.

(В.Сосюра)

 

Оксана Мазко, зав.відділу Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського




QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 133 | Додав: Kotia | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість