Головна » 2016 » Серпень » 5 » Немає кращого краю од України… (До 150-річчя від дня народження Володимира Леонтовича)
Немає кращого краю од України… (До 150-річчя від дня народження Володимира Леонтовича)
09:07
5 серпня 2016 року виповнюється 150 років від дня народження талановитого українського письменника, активного громадського діяча, мецената, видавця Володимира Леонтовича.

Народився майбутній письменник 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина, що поблизу Лубен на Полтавщині в родині землевласника. «Рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження, за часів Речі Посполитої і після поділення України залишався деякий час на Правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів переїхали на лівий берег на Гетьманщині і тут багато з їх в різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один з їх був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не забагатів», - писав пізніше В.Леонтович в одному зі своїх біографічних творів.

Дитячі роки минали на хуторі, серед розкішної природи і книг з батькової бібліотеки. З одинадцяти років навчався в Лубенській гімназії, яку проте не скінчив через конфлікт з педагогами. Закінчував гімназійний курс у Прилуках.

З 1884 року – студент юридичного факультету Московського університету. «Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши різницю в звичаях та у вдачі людності,і там вперше у мене збудилась національна свідомість, яка згодом ще дужче зміцніла під впливом В.Ф.Симиренка, з яким я ближче познайомився по скінченні університету»

Закінчивши навчання, В.Леонтович оселяється в батьківському маєтку і бере на себе управління господарством, наїжджаючи до Києва лише у справах. А таких справ не бракувало,оскільки він всім серцем і власними коштами підтримував українську культуру, вболівав за рідну землю. Належав до київської «Старої громади», «Просвіти», був одним із засновників і головою Товариства підмоги українській літературі, науці та штуці, співзасновником і видавцем першої української щоденної газети «Громадська думка» (потім «Рада»), щомісячника «Нова громада». В.Леонтович був забезпеченою людиною і міг би жити без клопотів. Але така вже в нього була натура, що жити для себе він не міг. Є.Чикаленко у спогадах писав: «Насправді невеликий прибуток Володимир Миколайович витрачав не лише на потреби власної родини, бо був не тільки, а, можна сказати, й не стільки поміщиком, скільки меценатом».

Брав активну участь в роботі Полтавського губернського земства. У селі збудував двокласну школу, утримував учителя, дбав про створення бібліотек для простого люду, розповсюджував українські книги, обстоював права українців учитися рідною мовою.

Теплі, дружні стосунки пов’язували В.Леонтовича і М.Коцюбинського. Вони були добре знайомі, Леонтович часто допомагав Коцюбинському у розв’язанні матеріальних проблем, опікувався його здоров’ям, підтримував у важкі хвилини. У фондах музею зберігаються 42 листи В.Леонтовича до М.Коцюбинського, які дуже добре висвітлюють ці взаємини.

Маючи багато господарських і громадських клопотів, Володимир Миколайович знаходив час і для літературної праці. На сторінках тодішніх часописів часто можна було зустріти його твори, які він підписував псевдонімом В.Левенко. Його перу належать: «Пани і люде », «Старе й нове», «Абдул-Газіз», «Хроніка родини Гречок», «Ворохобня», «Дитячі та юнацькі роки Володі Ганкевича» та інші. На жаль, ці твори багато років не були доступні читачу. Але у 2005 році вийшов чотиритомник творів В.Леонтовича, виданий коштом його онуків і правнуків, а, отже, з’явилась можливість їх почитати.

Лютневу революцію 1917 року В.Леонтович щиро вітав, сподіваючись на здійснення мрій про волю України. Був членом Центральної Ради, міністром земельних справ при гетьмані Скоропадському. З приходом більшовиків до Києва з родиною вирушив на еміграцію. Останні роки жив у Празі, де й помер 10 грудня 1933 року.

Любов до України проніс Леонтович через усе життя. У його «Споминах утікача» читаємо: «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем. Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України».


QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Категорія: Публікації | Переглядів: 394 | Додав: kotsiubynska | Рейтинг: 5.0/2 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість