Мало хто знає про перші літературні спроби Михайла Коцюбинського. Сам письменник ставився до них доволі критично, тому до друку їх не віддавав. Проте саме з одним із перших оповідань пов’язана цікава історія, яку розказував О. Саліковський у своїх спогадах про митця.

Заїжджаючи до Вінниці, О. Саліковський часто зупинявся у домі П. У. Вікула – свого родича, священника однієї з вінницьких парафій. Свого часу Павло Устимович навчав юних Коцюбинського і Саліковського у духовному училищі, а згодом для обох став добрим приятелем. Серед багатьох представників інтелігенції, котрі навідували будинок Вікула бував і місцевий присяжний повірений Нейман – поляк за походженням, що відрізнявся великими українськими симпатіями і мав чималу українську бібліотеку. Через посередництво Павла Устимовича користувався цією бібліотекою і Михайло Коцюбинський.

Одного разу Олександр Хомович помітив на столі у Вікула синій зошит списаний почерком М. Коцюбинського. Як виявилося, це було оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма».

Написавши свій перший твір українською мовою, Михайло Михайлович звісно ж хотів дізнатися про нього думку компетентної людини і вирішив, що гарним суддею у цьому випадку виявиться Нейман, тому він і звернувся до нього через посередництво П. Вікула.

Саліковський О. не пригадував змісту і особливостей самого твору, але запам’ятав, що Нейман поставився до оповідання дуже суворо. У кінці зошита рукою Неймана було написано кілька рядків, у яких він радив авторові більше не займатися літературною працею і «не калічити святу нашу мову». Останній вислів Олександр Хомович запам’ятав досить точно. Саме з такими прикрими зауваженнями рукопис був повернений М. Коцюбинському.

Але на щастя Михайло Михайлович не послухався поради свого першого суворого критика і продовжив літературну працю. А Чеславу Нейману судилося дожити до тих років, коли ім’я М. Коцюбинського здобуло славу одного з кращих майстрів українського слова.