27 червня відзначаємо Всесвітній день рибальства. Риболовля – це спосіб не лише зловити рибку, а і порелаксувати, побути наодинці із природою. Затяті рибалки легко прокидаються ще до сходу сонця, аби зайняти найкраще місце на березі водойми і закинути вудку. Для багатьох новачків цей процес переріс у пристрасне захоплення. А чи знаєте ви, що і Михайло Коцюбинський за слушної нагоди не відмовляв собі у такому задоволенні і разом із дітьми вирушав до Десни на риболовлю. Давайте разом дізнаємося, як це було!

Розгорнувши книгу Ірини Коцюбинської «Спогади і розповіді про М.М.Коцюбинського», у розділі «Серцем сина», ми можемо прочитати таке: «А от ми збираємось із татком і мамою на рибалку. Тато ставить вудку на палець та тримає рівновагу. Голова йому закинута догори. Він, балансуючи, бігає по всьому подвір’ю. От-от вудка впаде з його пальця, але вправним рухом тато встановлює рівновагу. Мама сміється. Ми стрибаємо з радощів та крутимось попід ногами. Собаки Бокс і Джальма з веселим гавканням бігають за нами. Зчинився страшенний гамір. Потім тато ставить вудку біля сарая та по черзі крутить дітей навколо себе і кидає в запашне сіно, що невеличким стіжком здіймається біля ялинки. Діти розчервонілись від сміху. Запашна зів’яла трава лізе до очей, за комір. Ми борсаємося ще трохи з татком у сіні. Він втомлений, але веселий спочиває з нами на свіжій копиці. В очах у нього грають пустотливі вогники. Мама занепокоєна. Чи не перевтомився тато, чи не занадто пустував з дітьми?

Рибу ловили по тім боці Десни…

Обминувши центр міста, щоб скоротити шлях, ми йшли попід Валом, звертали праворуч, перетинали шосе з старими вербами обабіч нього та навпростець йшли лугом до річки. На лузі повно було блідих незабудок, щавлю та жовтогарячих лютиків. Стрімкий правий берег, що підмивався річкою, було укріплено плетеними з лози тинками…

Батько показував нам, як треба насаджувати на гачок наживку, як закидати волосінь. Як стежити за поплавцем. Як рвучким рухом підсікати рибу.

Сам він все, що робив, робив добре, уважно.

Дітям швидко набридло нудне очікування, та й риба не ловилась. Ми не могли сидіти тихо. Все цікавило. Річка, піщана коса на тому березі з верболозами… Ось пролетіли дикі качки. Ось вискочила срібна рибка та майнула в повітрі. За нею – друга, третя. А далі – пливе човен. На ньому співають.

Ніжно-зелені тони води, блідо-рожеві неба в скісних променях вечірнього сонця створюють чудову акварель. Сонце, як червона куля в сизому тумані, сідає за обрій.

Від води тягне вогкістю. Річкові зелені мушки з ніжно-опаловими прозорими крильцями здіймаються хмарою та обліплюють нас.

Згортаємо волосінь на вудлищах. Гачки застромлюємо в коркові поплавці з яскраво-червоними й білими смугами, мов поясками. Повертаємося додому.

По дорозі заходимо до бублейниці та купуємо гарячі бублики…»