Чи знаєте ви, що Михайло Коцюбинський полюбляв рибалити разом із дітьми? Про це можна дізнатися із книги спогадів його доньки Ірини Коцюбинської. Давайте разом почитаємо, що вона пише про це.

«А от збираємось з татком і мамою на рибалку.

З середнього сарая виносимо довгі бамбукові вудки. Тато ставить вудку на палець та тримає рівновагу. Голова його закинута догори. Він, балансуючи, бігає по всьому подвір’ю. От-от вудка впаде з його пальця, але вправним рухом тато встановлює рівновагу. Мама сміється. Ми стрибаємо з радощів та крутимось попід ногами. Собаки Бокс і Джальма з веселим гавканням бігають за нами. Зчинився страшенний гамір. Потім тато ставить вудку біля сарая та по черзі крутить дітей навкруги себе і кидає в запашне сіно, що невеличким стіжком здіймається біля ялинки. Діти розчервонілись від сміху. Запашна зів’яла трава лізе до очей, за комір. Ми борсаємося ще трохи із татком у сіні. Він втомлений, але веселий спочиває разом з нами на свіжій копиці. В очах у нього грають пустотливі вогники. Мама занепокоєна. Чи не перевтомився тато, чи не занадто пустував із дітьми?

Рибу ловили по цім боці річки Десни, недалеко біля тартака.

Обминувши центр міста, щоб скоротити шлях, ми йшли попід Валом, звертали праворуч, перетинали шосе з старими вербами обабіч нього та навпростець йшли лугом до річки. На лузі повно було блідих незабудок, щавлю та жовтогарячих лютиків. Стрімкий правий берег, що підмивався річкою, було укріплено плетеними з лози тинками, які нагадували кошики, набиті камінням. Сидіти в них було не дуже зручно, а тому ми підмощували верхній одяг: плащики та курточки, які брали із собою. Тато на рибу ходив у темному, з тонкого сукна плащі.

Батько показував нам, як треба насаджувати на гачок наживку, як закидати волосінь. Як стежити за поплавцем, як рвучким рухом підсікати рибу.

Сам він все, що робив, робив добре, уважно.

Дітям швидко набридло нудне очікування, та й риба не ловилась. Ми не могли сидіти тихо. Все цікавило. Річка, піщана коса на тому березі з кущами верболозу, від якого розносився приємний гіркуватий дух, що лоскотав у горлі. Ось пролетіли дикі качки. Ось вискочила срібна рибка та майнула в повітрі. За нею друга, третя. А далі – пливе човен. На човні співають.

Ніжно-зелені тони води, блідо-рожеві неба в скісних променях вечірнього сонця створюють чудову акварель. Сонце, як червона куля в сизому тумані, сідає за обрій.

Від води тягне вогкістю. Річкові зелені мушки з ніжно-опаловими прозорими крильцями здіймаються хмарою та обліплюють нас.

Згортаємо волосінь на вудлищах. Гачки застромлюємо в коркові поплавці з яскраво-червоними й білими смугами, мов поясками. Повертаємося додому…» [Коцюбинська І.М. Спогади і розповіді про Михайла Коцюбинського, Київ «Дніпро», 1965, с. 20-21].