Головна » 2013 » Листопад » 8 » Леся ГАСИДЖАК: Музей-заповідник Михайла Коцюбинського – НАЙКРАЩИЙ МУЗЕЙ Чернігова
Леся ГАСИДЖАК: Музей-заповідник Михайла Коцюбинського – НАЙКРАЩИЙ МУЗЕЙ Чернігова
17:07
Люблю осінь. З одного боку, це підсумок. З іншого – тимчасова пауза, відпочинок перед новим етапом життя.
Зима - це веселощі і очищення, весна – це нестримність і молодеча романтика, літо – розніжене, розлите, як шоколад на гарячому тілі, а осінь – вона філософська, елегійна, розважна, мудра… Вона налита фарбами, стриманими пахощами, наповнена хрускотом яблук і свіжих горіхів, напоєна кавою і печивом з цинамоном, зігріта останнім сонцем і вовняним коциком, вона спонукає до роздумів і поїздок. Її не можна не любити.  Це був день, призначений для подорожі просто «згори». Маршрут проліг до міста-музею Чернігова, де не був, здається, тільки лінивий. Я навіть уявити не могла, що десь, окрім Києва, може бути музей, звідки просто не захочеться йти, що є місце, де можна проходити терапію, подібну до тієї, яка колись зцілила героя господаревого «Intermezzo». Так, ви правильно здогадалися – мова піде про Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського – НАЙКРАЩИЙ МУЗЕЙ Чернігова.  

Затишний двір, клумби хризантем, гостинний ганок, притінений розлогою ялинкою... Заходимо до будинку, де Михайло Коцюбинський з родиною прожив останні 15 років життя. Доглянуті світлі кімнати, вишукані історичні меблі, добірна бібліотека, портрет господаря авторства Михайла Жука, трохи живопису та гуцульської кераміки, на підлозі – плетені рядна. Все свідчить про те, що тут жила шляхетна українська родина. Моє жіноче єство кожною клітинкою відчуває ту любов, з якою були розвішені сніжно-білі фіранки, накидки на подушки, серветки і рушнички. У кімнатах, де мешкали доньки письменника та його мати з молодшим сином Романом можна бачити цікаві сувеніри, що їх привіз Коцюбинський зі своїх численних мандрівок: чого варта лише лялька з Капрі з ніжками-паличками, на які нанизували солодощі для дітей. На столі у вітальні – рукописне «Меню», намальоване маленькими Юрієм, Оксаною та Іриною. Експозиція музею випромінює тепло, любов, затишок, містить таємниці часу. У тих стінах направду неповторна аура і я заздрю чернігівцям, які можуть ходити туди мало не щодня за натхненням, за спокоєм і настроєм. Потім виходимо на терасу: кілька дерев’яних сходинок, перила, кущі троянд і клематису біля них. І особливе свіже повітря, на якому продовжувалися знамениті літературні «суботи», брати участь у яких мали честь  письменники Борис Грінченко, Михайло Вороний, Володимир Самійленко, Михайло Жук, Василь Еллан-Блакитний, саме там благословення в поезію отримав молодий Павло Тичина. Ми проходимо кімнати і виходимо в знаменитий сад, особливу гордість, який зусиллями музейної родини до сьогодні збережений в тому вигляді, в якому він був за життя Михайла Михайловича Коцюбинського. Наприкінці жовтня бузкова альтанка, дбайливо зроблена Вірою Устимівною, виглядає дещо сумно, та милують око різнокольорові хризантеми, зимові айстри, братки, жовта декоративна айва, палаюча калина, амарант, барбариси, самшит.  Слово «музейна родина» я вжила не випадково. Адже на під’їзді до музею ми запримітили автівку, святково прикрашену делікатними букетиками квітів. Як з’ясувалося, в музеї тривала весільна фотосесія – свої долі поєднали науковий співробітник музею Оксана Москаленко та молодий іконописець зі Львівщини Тарас Марків. Оксана практично виросла в музеї, адже там довгий час працює її мама, і цілком зрозуміло, що в один з важливих днів у своєму житті Оксана вирішила прийти до свого другого дому, так би мовити, за «благословенням» до Михайла Михайловича. 

Під час перебування в музеї я зрозуміла одну річ – музей тільки тоді працює гармонійно, коли у колективі є чуття музейної родини. Найбільша біда кожного музею – це пенсіонери, які від безвиході заповнюють роботою свій час, та молоді заробітчани, що сприймають цю роботу як тимчасовий заробіток чи можливість здобуття досвіду. Це відчуття тимчасовості впливає на сприйняття і на відношення. Відвідувач відчуває таку атмосферу з порогу і це задає настроєвий тон, коли він його переступає. От і я зайшла – а назустріч охоронець-сторож. Він завів до музею, практично за руку провів стежками Коцюбинського в саду, «примусив» (зі словами «у нас там дуже хороша виставка – вам сподобається») оглянути мистецьку виставку в літературній експозиції. Він завів до агав, показав квіти і кущі, і щоб ви розуміли – все це з такою любов’ю до своєї роботи і до того місця, в якому пан Іван «має честь працювати вже 11 років», що ми були збентежені, зворушені, трошки заздрісні і практично закохані. Поверталися до Києва заряджені і щасливі. Я ще раз переконалася, що момент родинності у світі меморіальних музеїв є дуже важливим: у інакшому випадку музей може бути ідеально зразковим, але такого відчуття продовження родинної справи, як у Музеї Івана Гончара, Музеї Павла Тичини чи Музеї Михайла Коцюбинського у Чернігові - там не буде ніколи. Тому наостанок хочу лиш подякувати директору музею - п. Ігорю Коцюбинському, та кожному представнику цього колективу за те, що ви є і що ви робите. А молодому подружжю - довгих і щасливих років життя!

Леся ГАСИДЖАК,
історик-етнолог, кандидат історичних наук,
редактор інтернет-порталу "Музейний простір України"





QR-код посилання на сторінку.
Скористайтеся програмою для сканування штрих-кодів на телефоні.




Переглядів: 836 | Додав: Maysheff | Рейтинг: 5.0/4 |
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас Гість