Нова генерація українських письменників буремного ХХ століття, до якого належав Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), продовжила важливу духовну наповненість ідеалів, якими жило покоління знакових митців України – Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник.

Талант Олександра Олеся сформувався ще в дитячі роки, що пролетіли «одним золотим днем» в степу, в садах, на річці Сулі «суцільною казкою». Народився 5 грудня 1878 року в місті Білопілля Сумської області, але виростав у родині діда в селі Верхосулці на Харківщині. Вчився легко, хоча й без великого бажання, спочатку в деркачівській хліборобській школі, а згодом – у Харківському ветеринарному інституті. Вивчав самотужки іноземні мови, писав вірші, готував рукописні збірки, наповнені щирим поетичним словом.

1903 рік, полтавське свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському справило на молодого Олеся надзвичайно глибоке враження. Вшанування пам’яті великого класика вилилось у протест української інтелігенції проти ворожої політики російського уряду. Він прислухався до виступів своїх старших колег по перу – Б.Грінченка, М.Старицького, М.Коцюбинського, Василя Стефаника. Їхня дружня підтримка заохотила Олександра Олеся до подальшої літературної і громадської роботи. Особливо близько потоваришував з Іваном Липою, перейнявся ідеями Братства Тарасівців. В альманасі Івана Липи «Багаття» Олесь надрукував свій перший вірш українською мовою «Душа моя – пуста, холодна і німа…».

В 1907 році в Петербурзі вийшов збірник поезії Олександра Олеся «З журбою радість обнялась», де зазвучала, за словами С.Єфрмова, «така смілива хода, свіжість фарб та  сила слова, що їх давно вже не знала українська поезія».

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

Із дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

Молодий автор увійшов у літературу людиною освіченою, патріотичною, обдарованою, він один із перших в українській літературі зумів поєднати поетику фольклору з модерною поезією. Талант особливої драматичної напруги і глибини, він залишив нащадкам поетичний літопис доби, в якій жив і творив.

Особливо благодатним у житті Олександра Олеся був київський період, хоч для заробітку на життя він працював ветеринаром, але душа його купалася в поезії, вона, мов голубка біла в синім небі, розчинялася в любові і летіла до Творця.

Натхнення час – то час святий!

В той час душа моя літає

Вгорі, в блаженному розмаї,

І слуха голос неземний,

І чує те, чого другий

В той час душею не вчуває.

Український клуб «Родина» був тим місцем у Києві, де Олександр Олесь почував себе дуже затишно. Тут поєднались дуже мирно і по-сімейному українська інтелігенція: «стара громада» – Л.Старицька-Черняхівська, В.Самійленко, В.Шелухін, С.Єфремов, Є.Чикаленко і талановиті молоді поети, видавці М.Вороний, Олекса Коваленко, Спиридон Черкасенко, Микита Шаповал. Серед цього українського середовища Олесь був дуже популярний. Після читання віршів захоплена молодь виносила його на руках із зали.

Залишилися спогади, як виглядав Олександр Олесь у цей період. «Сам дуже гарно й гармонійно збудований, нижче середнього зросту, злегка повнуватий, світло-оливкового кольору шкіра, з кучерявим волоссям. Коли сидів чи стояв, то трохи схиляв голову на правий бік, і йому це пасувало… А мова. Це якесь чарування – ніжна і звучна, зі срібним відтінком, не менш гармонійна, як вся його постать – статура».

«Ходім в мою душу, в мій храм…», - запрошувала його ніжна, легка і граціозна поезія, яка так і просилась на музику, «кожний нерв свій струною зробивши»:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її –

Знов молодість не буде.

В київський період життя Олесь був близький до модерністичного журналу «Наша хата», активно працював у редакції «Літературно-наукового вісника», йому було близьке угрупування «Молода муза», бо тут працювала молодь, що шукала нових шляхів і оголошувала себе носіями нового слова, прихильниками «чистої краси в мистецтві».

Високо цінував Олександра Олеся як талановитого поета і творчого працівника журналу «Літературно-науковий вісник» Михайло Грушевський. Він вважав, що про Олександра Олеся слід говорити як про «найбільшого з нині живущих поетів України». На сторінках журналу, починаючи з 1909 року твори Олександра Олеся з’являлися дуже часто. Саме Михайло Грушевський запросив Олеся  до Криворівні. «Приїздіть скорше до Криворівні, то побалакаємо. Тут погода непогана, дощі зрідка невеликі і дорога нічого з Ворохти. Ждемо Вас нетерпляче! Щиро вам прихильний М.Грушевський», - пише він у листі.

Олександр Олесь захопився красою Карпат, річки Черемоша, життям і побутом гуцулів і особливо їх чистим поетичнім світосприйняттям. Під враженням перебування в Криворівні написав поему «На зелених горах».

Країно див! Далека мріє,

Зелена казко серед гір,

Де вітром дух наш вільний віє,

На гори загнаний, як звір.

На протиставлення рабській покорі тут знайшов автор людей вільних духом, що у своїй первозданній силі буяв серед зелених гір у Піднебесній.

Олександр Олесь у Криворівні знайшов собі товариство людей і йому близьких по духу. Крім М.Грушевського, він близько зійшовся з такими відомими письменниками, як Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Гнатюк.

З М.Коцюбинським залишилось невелике листування, де відчувається взаємна симпатія і повага. В 1913 році на смерть М.Коцюбинського Олесь відгукнувся своїм віршем «Над труною М.Коцюбинського». Від імені редакції «Науково-літературного вісника» він листовно звернувся до Максима Горького з проханням написати спогади про М.Коцюбинського. Горький відгукнувся на прохання і надіслав свої спогади, які в українському перекладі Олександра Олеся були надруковані в журналі.

З 1919 року після більшовицької окупації України поет опинився в еміграції. Думалось тимчасово, а вийшло так, що на все життя. Поетична творчість Олеся в еміграції – це стогін змученої за батьківщиною душі. На це вказують і назви його окремих збірок -«Чужиною», «Кому повім печаль свою». Він часто звертається в цей період до далекого історичного минулого України, поетично переспівує народні перекази, легенди, особливо багато пише казок для дітей. За кордоном жодної посади в Олеся не було. Свій час він присвячував літературній праці та громадянській роботі. Найвизначнішим результатом зусиль Олександра Олеся стало відкриття у Відні Українського вільного університету. Пізніше університет перенесли до Праги, і він в українському житті на еміграції відіграв дуже важливу роль.

Помер поет 22 липня 1944 року, коли дізнався про загибель свого улюбленого сина Олега Ольжича. Його поховали на Ольшанському цвинтарі серед могил багатьох визначних українців-емігрантів. Як поетичний заповіт, залишив нам письменник свій останній вірш, написаний ще на рідній землі:

О, поведи ж нас, лицарський духу,
По вільній стежці життя і руху.

На тихі води,

На ясні зорі.
І в цю велику, страшну годину
З'єднай в єдину всю Україну!

Через його душу і серце пройшла доля українського народу перших чотирьох десятиліть ХХ століття. Світла віра у воскресіння України не полишала його ніколи і була завжди джерелом натхнення.

В лютому 2017 року збулося те, що поет напророчив собі ще на початку творчості: «З журбою радість обнялась». «Журба», бо похорон є похорон. А «радість», бо повернувся з еміграції в рідну землю разом із дружиною Вірою. Прах поета Олександра Кандиби та його дружини Віри Кандиби перепоховано на Лук’янівському кладовищі в Києві.

На перепохованні пророчі слова сказала народна артистка України Ніна Матвієнко, висловлюючи впевненість у тому, що перепоховання Олеся на Батьківщині дає надію на духовний ренесанс України: «Не просто так син і дочка українського народу повернулися на Батьківщину. Вони два ангели. А коли повертаються ангели, - це неспроста».

Марія Москаленко, завідуюча відділом музею-заповідника М.М.Коцюбинського